Адміністративна реформа 1920-х рр. і Російсько-Угорське прикордоння

«Договір про кордон» від 25 лютого 1919 р., укладався в умовах громадянської війни, мав багато недоліків, оскільки не було можливості глибоко проаналізувати національний склад населення, господарські та побутові умови, визначити райони економічного тяжіння населення. Значна частина населення, яка вважала себе українцями, внаслідок цього договору лишалася за межами України, на суміжних з нею територіях РСФРР. Тому не дивно, що після його затвердження до урядових установ УСРР стали надходити листи від жителів Курської та Воронезької губ. У 1920 р. за входження до складу України висловилися з’їзди Рад Коров’які- вської та Кульбяківської волостей Рильського повіту, Курської губ., Ново-Вознесенської, Успенської, Грай- воронської волостей Путивльського повіту та ін.

У зв’язку з тим, що, за міждержавного розмежування, за основу бралися границі територіально-адміністративних одиниць царської Росії, які не узгоджувалися з національними принципами, то і нові кордони в значній мірі не відповідали етнічним [4, 105]. У «Листі до робітників і селян України, з приводу перемог над Денікі- ним», написаному в грудні 1919 р., В. Ленін зазначав: «Питання про те, як визначати державні кордони тепер, на якийсь час – бо ми прагнемо до повного знищення державних кордонів – є питання не основне, не важливе, другорядне. З питанням можна почекати і треба почекати, бо національне недовір’я у широкої маси селян і дрібних хазяйчиків тримається часто дуже міцно, і поспішністю можна його посилити, тобто пошкодити справі повної і остаточної єдності... Які б не були кордони України і Росії, які б не були форми їх державних взаємовідносин, це не так важливо, в цьому можна і треба йти на поступки, в цьому можна перепробувати і те, і друге, і третє, – від цього справа робітників і селян, справа перемоги над капіталізмом не загине»,

писав вождь світового пролетаріату [5, 218, 220].

Росія не мала чіткої концепції побудови відносин з національними територіями, що входили до складу Російської імперії. Договір між РСФРР і УСРР, підписаний у грудні 1920 р., був правовим ескізом міждержавних відносин двох республік. Руйнуючи імперські структури, більшовицьке керівництво розраховувало на силу російського впливу [6, 11]. У квітні 1920 р. при Народному комісаріаті внутрішніх справ була створена Адміністративно-територіальна комісія, яка координувала перекроювання територіального поділу УСРР та здійснювала коригування кордонів. Більшого резонансу питання встановлення чітких меж між УСРР і сусідніми республіками набуло під час роботи Центральної адміністративно-територіальної комісії, створеної в листопаді 1922 р. при Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітеті [7, 10]. Йдучи назустріч численним побажанням українського населення, що мешкало в прикордонній смузі РСФРР, уряд України в листопаді 1923 р. висловився за необхідність перегляду кордонів УСРР з РСФРР [8, 2]. Аналогічне питання поставив ЦК Компартії Білорусії.

Націонал-комуністи УСРР, ідейним вождем яких виступав М. Скрипник, вловили загальні настрої в обох частинах Слобожанщини і пред’явили, в буквальному розумінні, територіальні претензії Російській Федерації щодо частини території Курщини та Воронежчини. З цього приводу, влітку 1924 р. для врегулювання кордонів при ЦВК СРСР та ЦВК союзних республік були створені адміністративно-територіальні комісії. До складу паритетної комісії, створеної союзним ЦВК, увійшли по два представники від УСРР, РСФРР та БСРР. Очолив її голова ЦВК Білорусії О. Черв’яков. Україну представляли М. Полоз та П. Буценко. Комісія визначила етнографічний принцип головним при встановленні кордонів між радянськими республіками. Вона запропонувала представлений Україною проект врегулювання кордонів УСРР, РСФРР і БСРР [9, 170]. Поряд з цим, при визначенні адміністративно-територіальних кордонів, варто було враховувати економічні чинники (господарську однорідність території району і ступінь тяжіння до райцентру, наявність інфраструктури, зручність адміністрування тощо) [10, 6].

На тодішній український уряд випадала велика історична місія зібрати всі землі, населені українським народом й утворити велику соборну Українську державу. У цьому полягало його велике історичне завдання. Зрозуміло, воно було важким і складним, адже вимагало рішучих заходів, а на його шляху стояло багато «старих» перешкод, а головне – воно вимагало великої відданості своєму народу й усвідомлення його майбутнього. Недостатня наполегливість українського уряду у вирішенні цього невідкладного завдання виглядала як капітуляція перед зростаючим російським націоналізмом [11, 8].

В Україні розгорнулася значна підготовча робота до майбутніх переговорів, яку координував ВУЦВК та, створена при ньому, адміністративно-територіальна комісія. 13 квітня 1924 р. було проведене обстеження прикордонної смуги між УСРР, РСФРР та БСРР. Це завдання виконав Держплан УСРР, який досліджував стан розвитку економіки в прикордонній смузі, виявив процеси економічного тяжіння населення до тих чи інших промислових центрів. За дорученням голови ВУЦВК Г. Петровського, видатні вчені-історики М. Грушевсь- кий і Д. Багалій підготували історичні довідки, в яких розкрили процеси заселення Лівобережжя та Слобідської України, накреслили ареали розселення українців, починаючи від монголо-татарської навали й до кінця ХІХ ст. Зокрема Д. Багалій, на підставі дослідження мовної спільності населення, доводив, що кордон між Україною та Росією проходив через Курську губернію, включаючи