Актуальні питання гармонізації міжнародних стандартів права на житло в Україні

Придатність житла для проживання. Достатнє житло повинне бути придатним для проживання. Іншими словами, воно повинне забезпечувати мешканцям достатній простір і захищати їх від холоду, вогкості, спеки, дощу, вітру чи інших загроз для здоров’я, ризиків, пов’язаних із незадовільним станом житла і переносників захворювань. Крім того, повинна бути гарантована фізична безпека мешканців.

Доступність. Достатнє житло повинно бути доступним для тих, хто має на нього право. Групи, що знаходяться в несприятливому становищі, повинні отримати максимально широкий і стійкий доступ до адекватного житлового фонду. Так, наприклад, житлові потреби престарілих, дітей, інвалідів, невиліковних хворих, осіб, інфікованих ВІЛ, осіб зі значним розладом здоров’я, душевнохворих, жертв стихійних лих, людей, що проживають у районах, схильних до стихійного лиха, та інших соціально обділених груп повинні до деякої міри враховуватися в пріоритетному порядку. І житлове право, і політика в області житла повинні повною мірою брати до уваги особливі житлові потреби цих груп.

Місцезнаходження. Достатнє житло повинне знаходитися в такому місці, яке забезпечує доступ до місць роботи, системи охорони здоров’я, шкіл, дитячих установ та інших суспільних інститутів. Житло не слід будувати в забруднених районах або в безпосередній близькості від джерел забруднення, оскільки це створює загрозу для реалізації права мешканців на здоров’я.

Адекватність житла з погляду культури. Методи спорудження житла, використовувані будівельні матеріали і політика, яка є основою всього цього, повинні відображати культурну самобутність у різноманіття культурних традицій. Діяльність, спрямована на будівництво або модернізацію житла, повинна забезпечувати облік культурних аспектів, пов’язаних із житлом.

У своїй сукупності ці елементи складають основоположні гарантії, які відповідно до міжнародного права на законній підставі надаються кожній людині.

Включення міжнародними актами права на житло в комплексне право на достатній життєвий рівень (гідне життя) має подвійне значення. З одного боку, згадка володіння житлом як однієї зі складових права на гідне життя може бути розцінено як применшення права на житло і невизнання його як самостійного права на міжнародному рівні. Однак, з іншого боку, право на житло в контексті визнання його складовою частиною права на гідне життя набуває додаткового сенсу в силу міжнародного визнання не тільки права на житло як такого, а саме права на гідне житло [12]. Крім того, у більш пізніх міжнародних актах право на житло вже фігурує в якості самостійного права. Так, в ст. 31 Європейської соціальної хартії зазначено, що сторони зобов’язуються вживати заходів, спрямованих на здійснення права на житло шляхом сприяння доступу до житла, яке відповідає належним вимогам, запобігання бездомності і скорочування її масштабів із метою її поступової ліквідації, та роблячи ціну на житло доступною для людей, які не мають достатніх коштів [13]. Також право на житло, як самостійне право, зустрічається у ст. 41 Хартії соціальних прав і гарантій громадян незалежних держав (СНД), де вказується, що органи державної влади та управління, роботодавці надають допомогу нужденним у житлі громадянам, розвиваючи будівництво житлових будинків, призначених для надання житлових приміщень за договором найму чи оренди на доступних для населення умовах, а також використовуючи систему компенсацій (субсидій) і пільг по оплаті будівництва, утримання і ремонту житла. Малозабезпеченим громадянам гарантується виділення житла на умовах договору найму з державного (муніципального) житлового фонду [14].

Конституція України закріпила найважливіші принципи, закріплені в міжнародних актах, зокрема, встановила такі положення, які необхідно враховувати при розгляді практично всіх аспектів будь-яких правовідносин – застосування на території України норм міжнародного права і соціальну спрямованість держави. Основний Закон поширює на територію України дію норм міжнародного права, що закріплено в ч. 1 ст. 9, де зазначається, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України [15].

Саме це положення виявилось підставою для включення тих чи інших норм міжнародного права не тільки до Конституції, але і в інші законодавчі акти держави.

 

 

Виходячи з тексту Конституції, Україна є соціальною державою, де людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Ці обов’язки держави інкорпоровані в правовідносини з основоположних документів Організації Об’єднаних Націй і, зокрема, із Загальної декларації прав людини.

Конституція України закріплює за кожним право на житло (ст. 47) та право на достатній життєвий рівень, що включає достатнє харчування, одяг, житло (ст. 48) [15]. Проте, аналізуючи норми нашої Конституції, ми можемо побачити певну тавтологію. Ми поділяємо думку О. В. Пушкіної, яка вказує, що право на житло є тісно пов’язаним з правом на достатній життєвий рівень [16, с. 153], і вважаємо, що воно є похідним від нього [17, с. 177].

Крім того, аналіз змісту права на достатнє житло та виокремлення таких його елементів вказує нам на його багатоаспектність та багатогранність. У зв’язку із нашою концепцією, що право на житло є похідним із права на достатній життєвий рівень, що включає, в тому числі, і право на достатнє житло, вважаємо за доцільне враховувати висновки міжнародної спільноти та включити такі елементи, як: 1) правове забезпечення проживання; 2) наявність послуг, матеріалів і інфраструктури; 3) прийнятність житла з точки зору витрат; 4) придатність житла для проживання; 5) доступність житла; 6) місцезнаходження; 7) адекватність житла з точки зору культури при аналізі змісту поняття права на житло, та виходячи з цих положень продовжувати розробляти національні стратегії та програми гарантій та забезпечення права на житло людини і громадянина в Українській державі.