Акти кабінету міністрів України у системі джерел адміністративного права України

Місце нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України у системі джерел адміністративного права України неоднакове: нормативні постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України входять до підсистеми підзаконних нормативно-правових актів.

Передусім, необхідно з’ясувати, які акти Кабінету Міністрів України мають нормативно-правовий характер, яка відмінність між постановами та розпорядженнями Кабінету Міністрів України. Відповідно до ст. 50 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» [5], а також параграфів 39, 40 Регламенту Кабінету Міністрів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18 липня 2007 р. № 950, акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов, розпорядження ж є актами з організаційно-розпорядчих та інших поточних питань. Правила підготовки проектів актів Кабінету Міністрів України, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 6 вересня 2005 р. № 870, також містять норми, з яких робимо висновок, що постанови мають нормативно – правовий характер, а розпорядження видаються з оперативних, організаційно-розпорядчих питань [4, с. 37].

Керуючись положеннями ст. 113 та 116 Конституції України та ст. 1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», якими Кабінет Міністрів України визначається як вищий орган у системі органів виконавчої влади та наділений повноваженнями щодо спрямування та координації роботи міністерств, інших органів виконавчої влади, ст. 118 Конституції України, відповідно до якої місцеві державні адміністрації підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня, Кабінет Міністрів України є найвищим органом виконавчої влади та займає найвищу сходинку в ієрархії, аніж міністерства, відомства, інші центральні органи виконавчої влади та місцеві органи державної влади. Акти Кабінету Міністрів України є обов’язковими до виконання, що прямо закріплено ст. 117 Конституції України. Відповідно до ст. 119 Конституції України, ст. 2 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», місцеві державні адміністрації у межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці забезпечують виконання Конституції, законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади вищого рівня.

Ураховуючи, що юридична чинність підзаконних нормативних актів залежить від становища органів держави, які видають ці акти, їх компетенції, а також характеру і призначення актів [10, с. 336], нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України посідають чільне місце посеред актів інших органів виконавчої влади, маючи серед них найбільшу юридичну силу. Так, акти міністерств, відомств і місцевих державних адміністрацій мають відповідати не лише Конституції і законам України, але й нормативно-правовим актам Кабінету Міністрів України. Так, конституційні та законодавчі положення сьогодні відображають наукове бачення.

Проте не всі акти Кабінету Міністрів України охоплюються зазначеною характеристикою, а саме – не всі акти мають підзаконний характер. Йдеться про декрети Кабінету Міністрів України. Такі декрети приймалися в особливому порядку та мають не підзаконний характер, а рівні за юридичною силою законам, оскільки були прийняті Кабінетом Міністрів України в межах делегованих Верховною Радою України повноважень [4, с. 38].

На думку О. Томкіної, до підсистеми законодавчих актів потрібно включати також міжнародно-правові договори, згода України на обов’язковість яких надана шляхом прийняття закону [3, с. 12]. Таке уточнення має значення у зв’язку з тим, що, згідно з ч. 1 ст. 9 Конституції України [1], а також ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29. 06. 2004 р., чинні міжнародно-правові договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, і якщо договором установлені інші правила, ніж у законі чи іншому акті, застосовуються правила міжнародного договору [3, с. 16].

Це означає, що міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, мають юридичну силу закону, а у випадках, зазначених у ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України», – вищу над законом юридичну силу. Окрім цього, таке уточнення має значення у зв’язку і з тим, що вказаним законом називаються інші форми надання згоди України на обов’язковість для неї міжнародно-правових договорів, зокрема їх затвердження шляхом видання указів Президента і постанов Кабінету Міністрів України (ст. ст. 12 і 13 Закону) [11].

Останні не мають сили законів, тому не включаються до підсистеми законодавчих актів.

Нарешті, як зазначалося, законодавчими актами Кабінету Міністрів України є декрети, адже вони мають юридичну силу закону. Відтак декрети Кабінету Міністрів України, в яких установлені адміністративно-правові норми, теж потрібно включати до підсистеми законодавчих актів – джерел адміністративного права [3, с. 12].

Підсумовуючи викладене, вважаємо, що ця підсистема охоплює: Конституцію України, міжнародно-правові договори, згода України на обов’язковість яких надана шляхом прийняття законів України; закони України; декрети Кабінету Міністрів України, в яких установлені норми адміністративного права.

У підсистемі підзаконних нормативних актів – джерел адміністративного права – у нормативних постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України подвійне становище: з одного боку, ці акти знаходяться на вищому ієрархічному рівні щодо нормативних актів інших органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ, організацій; з іншого – мають меншу юридичну силу порівняно з нормативними постановами Верховної Ради України і актами Президента України [3, с. 12].

Вища юридична сила постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України щодо інших актів полягає у тому, що: а) урядові акти характеризуються більшим масштабом дії, ніж аналогічні акти нижчих органів виконавчої влади; б) виступають юридичною базою для правових актів інших органів виконавчої влади [3, с. 17].

Вища юридична сила постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України щодо актів органів місцевого самоврядування полягає у тому, що в своїй діяльності вони керуються актами Кабінету Міністрів України (п. 3 ст. 24 Закону України «Про місцеве самоврядування» [12, с. 36]), а останні є обов’язковими для виконання.

Висновки. Отже, нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України мають підзаконний характер, а за юридичною силою менші за Конституцію і закони України, а також акти Президента України. Акти всіх інших органів виконавчої влади у ієрархії нормативно-правових актів знаходяться нижче за акти уряду та повинні їм відповідати. Водночас досі чинні декрети Кабінету Міністрів України мають силу закону та можуть бути змінені чи скасовані винятково у законодавчому порядку, оскільки були прийняті в межах делегованих повноважень [4, с. 40].

Проаналізувавши чинне законодавство, а також теоретико- правову літературу, можна зробити висновок, що акти уряду, як в Україні, так і закордоном, прийняті в межах власних повноважень, мають виключно підзаконний характер, а у системі підзаконних нормативно-правових актів посідають перше місце. Попри це, розповсюдженим є інститут делегування правотворчих (законотворчих) повноважень уряду. Акти, прийняті в межах делегованих повноважень, мають силу закону.

Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. (Із змінами, внесеними згідно із Законом України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» від 21 лютого 2014 року № 742-УП).

 

 

1. Авер’янов В. Б. Кабінет Міністрів України / В. Б. Авер’янов; ред- кол. : Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. // Юридична енциклопедія: в 6 т. – Т. 3. К-М. – К. : Укр. енцикл., 2001. – С. 7-8.
2. Томкіна О. О. Акти Кабінету Міністрів України: теоретичні засади видання та реалізації: автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук: спец. 12. 00. 07 «Теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / О. О. Томкіна. – К., 2005. – 25 с.
3. Заплотинська Ю. Акти Кабінету Міністрів України в системі нормативно-правових актів: загальнотеоретичний та порівняльний аспекти / Ю. Заплотинська // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2013. – Вип. 57. – С. 36-42.
4. Про Кабінет Міністрів України: Закон України від 16 трав. 2008 р. № 279-VI // Офіційний вісник Президента України. – 2008. – № 17 (ст. 557).
5. Оксенчук І. Місце і роль Кабінету Міністрів України в механізмі творення і реалізації норм кримінально-виконавчого права / І. Оксенчук // Публічне право № 3 (7). – 2012. – С. 363-368.
6. Шмелева Г. Г. Конкретизация юридических норм в правовом регулировании / Г. Г. Шмелева. – Львов: Вища школа; Изд-во при Львовском университете, 1988. – 106 с.
7. Ющик О. І. Законодавчі акти в системі законодавства України / О. І. Ющик // Парламентська реформа: теорія і практика: зб. наук. праць. – Вип. 6. – К., 2001. – С. 151-161.
8. Кампо В. Проблеми еволюції урядової влади / В. Кампо // Українське право. – 1995. – № 1 (2). – С. 44-51.
9. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: підручник / пер. з рос. / О. Ф. Скакун. – Х. : Консум, 2001. – 656 с.
10. Бахрах Д. Н. Административное право России: учебник для студ. вузов, обуч. по спец. «Юриспруденция» / Д. Н. Бахрах. – М. : НОРМА, 2000. – 624 с.
11. Заєць А. Законодавча діяльність: деякі питання методології, теорії і практики / А. Заєць // Українське право. – 1995. – № 1 (2). – С. 35-43.