Акушерство

Акушерство – одна з найдавніших медичних дисциплін. У давні часи жінки народжували без допомоги або з допомогою однієї із старших жінок у родині. На подальших етапах розвитку суспільства з'явились люди, що почали займатись лікуванням хворих професійно. Акушерська допомога перебувала тоді виключно у руках жінок-акушерок (повитух). Медичні знання у них були примітивними, проте деонтологічні принципи – досить високими: варто лише згадати, що за біблійними свідченнями баби-сповитухи Шіфра і Пуа відмовилися виконати наказ царя Ірода вбивати усіх новонароджених хлопчиків (Кн. Вихід, 1).

В Україні першими лікарями були ворожбити і знахарі-відуни, обавники, потворники і кудесники, – у яких лікування йшло поруч із закляттями та замовляннями. Лікарське знання стало «книжним», коли Україна увійшла в тісні зв'язки з Візантією. З'явилися вчені лічителі або лічці. Перша лікарня була заснована за княгині Ольги при Києво-Печерському монастирі. З Никоновського літопису відомо, що князі, діячі церкви стали фундаторами багатьох закладів, де міг отримувати медичну допомогу простий люд, зокрема Єфрем, єпископ Переяславський (XI ст.) «... зданія многа воздвиг і будови банні і врачеве і больници всім приходящим безмездне врачування

іже не бисть допреже на Русі». Лічці-монахи, найбільш відомі серед яких Агапіт, Алімпій і Дем'ян Пресвітер, володіли «мудрістю книжною», знали «властивості лікувальних рослин і безкоштовно лікували кожного, хто звертався до монастиря.

З тих же часів відомі і жінки-лічці: Февронія-цілителька і дочка князя Мстислава Володимировича Євпраксія-Добродія (1108-1172), яка стала візантійською імператрицею під іменем Зоя. Перу Євпраксії (Зої) належить перша на Русі медична книга, написана грецькою мовою «Алімма», в якій викладено і систематизовано медичні знання тієї пори, зокрема з акушерства та гінекології.

Перший український доктор медицини та філософії Георгій Дрогобич (1450-1494), «Георгій з Русі», як його називали, був ректором Болонського і професором Краківського університетів, учителем Коперника. Він був відомий усій Європі своєю просвітницькою діяльністю, а також як видатний філософ та лікар.

У XVI-XVII ст. в Україні з'являються шпиталі та притулки для хворих і немічних, що створювалися міщанськими братствами. Рани січовиків-запорожців гоїли у «козацькому шпиталі» Трахтемирівського монастиря. Братські притулки, шпиталі та школи утримувала разом з міщанами українська шляхта. Давні грамоти зберегли для нас імена жертводавців – високоосвічених українських жінок: Анастасії Гольнаської, що покрила видатки на переклад українською мовою та друкування Пересопницького Євангелія; сестри Олена і Софія Чар-торийські заснували при Пересопницькому монастирі шпиталь для недужих вбогих та школу для селянських дітей; Гальшка Гулевичівна Лозка створила при Київському Богоявленському монастирі братську школу (1615) та шпиталь; Ганна Гойська обдарувала землями Почаївську Лавру; Раїна Могилянка, княгиня Вишнівецька, стала фундаторкою Прилуцького, Ла-динського, Лубенсько-Мчарського монастирів, що були на ті часи осередками національної культури, освіти та медицини.

Визвольна війна українського народу, неминучі у війні поранення та спустошливі епідемії покликали до життя нові медичні структури: аптеки, аптекарські городи, карантини, шпиталі. У XVIII ст. у Єлисаветграді (нині Кіровоград) відкрито першу в Україні медичну школу.

Одна з перших вищих шкіл Східної Європи – Києво-Могилянська Академія. Ректор Академії Феофан Прокопович, більш знаний як філософ та богослов, написав дисертацію з «фізіології» про причину нетлінності тіл печорських святих.

Проте здобути вищу медичну освіту у ті часи можна було лише за кордоном. І тому син полтавського священика Нестор Максимович Максимович-Амбодик (1744-1812) їде 1770 року до Страсбурзького університету і навчається там коштом «го-ліцинської» стипендії, фундаторка цієї стипендії, княгиня Катерина-Смарагда Голіцина (1720-1761) за життя страждала на «делікатну жіночу неміч» і побажала позбавити інших жінок від таких страждань. Вона залишила великий спадок, на відсотки від якого здобули освіту в Страсбурзі, «славному своїм акушерством», Нестор Максимович, основоположник наукового акушерства і автор першого підручника російською мовою «Мистецтво сповивання», Олександр Шумлянський (1748-1795), що захистив у Страсбурзькому університеті дисертацію, присвячену тонкій будові нирки (капсула Шумлянського-Боумена), а далі працював «градським акушером» у Москві і помер у бідності, хоч заслуги його вже визнала вся Європа, а Париж вшанував титулом «члена-кореспондента», відомі лікарі та науковці І. Руцький, М. Тереховський, С. Леонтович. У Лейдені (1780) захистив дисертацію на акушерську тему «Про переваги симфізеотомії перед кесаревим розтином» майбутній славетний епідеміолог, уродженець села Янівка Чернігівської губернії Данило Самойлович.

У 1805 році відкрився університет у Харкові. Акушерська клініка на 4 ліжка була там створена у 1829 році. Лише 1862 року, коли кафедру акушерства та гінекології посів Іван Павлович Лазаревич, клініка була розширена до 25 ліжок. Блискучий хірург, І. П. Лазаревич зробив першу в Росії оваріотомію. На Лондонській виставці 1873 p. за створення «Атласу гінекологічних та акушерських інструментів» і прямих акушерських щипців, які стали відомі в Європі як «російські щипці», професор Лазаревич був нагороджений золотою медаллю.

У Київському університеті св. Володимира, створеному у 1834 році, медичний факультет був відкритий 1841 року. Кафедру акушерства та гінекології очолив А. П. Матвєєв (1816-1882). Саме А. П. Матвєєв запропонував метод профілактики го-нобленореї шляхом закапування очей новонароджених 2% розчином азотно-кислого срібла. При клініці він організував школу для акушерок і написав для них спеціальний посібник.

Наступник О. П. Матвєєва, Георгій Єрмолайович Рейн, впроваджував у практику асептику та антисептику,