Австрійська музична культура ХІХ століття

 

(25. Х. 1825, Відень – 3. VІ. 1899, також) – австрійський композитор, скрипаль і диригент.

Старший син Іоганна ІІІ. Навпаки бажанню батька, який хотів зробити сина комерсантом, став таємно від нього вчитися грати на скрипці (У концертмейстера оркестра Штрауса-батька – Ф. Амона). По композиції займався у Дрекслера. В 6-ти літньому віці склав перший твір (опублікований під назвою “Перша думка” – “Erster Gedanke”). В 1844, суперничавши з батьком, організував свій концертний ансамбль (складався з 15 музикантів-одноліток), який переріс потім в оркестр, і успішно виступав з ним як скрипаль-диригент і композитор. Публіка поступово віддала перевагу молодшому ІІІ. Після смерті батька (1849) ІІІ об’єднав два оркестри під своїм керівництвом і здійснив з цим колективом ряд концертів, поїздок по Європі. Раніше гастролював з власним оркестром по Сербії і Румунії (1847). В 1851 гастролював в Гамбурзі, Празі, Дрездені, Лейпцизі, Варшаві. В 1856-1865 і 1869 побував в Росії, керував літніми концертними сезонами в Павловську (див. Павловський вокзал). Крім власних творів і творів других західно-європейських композиторів, Штраус виконував тут твори російських композиторів, в тому числі вперше – “Песню одалисок” і “Марш Олоферна” з опери “Юдифь” Серова (1862), “Характерические танцы” Чайковського (1865, пізніше включені Чайковським в його оперу “Воевода”), в 1864 присвятив спеціальну програму творам М. І. Глінки. Штраус концертував в Росії також в 1872 і 1886, виступав в Петербурзі і Москві. В 1872 гастролював в США, в тому числі в Бостоні (дав 14 концертів), де для стотисячної аудиторії диригував великим хором і оркестром (20 тисяч музикантів, сто диригентів-помічників). В 1863-70 Штраус – диригент придворних віденських балів. Штраус ввійшов в історію музики як майстер танцювально-побутової музики і оперети. В творчості Штрауса віденський вальс досягнув класичної вершини свого розвитку (композитор прозваний “королем вальсу”). Ним написано близько 500 творів концертно-побутового плану (вальси, польки, кадриль, мазурки, марші, галопи), крім того, близько 50 таких творів написано Штраусом разом з братами. Важлива заслуга Штрауса складалась в побудові жанрів так званої легкої музики на високий художній рівень. Опора на народні пісенно-танцювальні ритмоінтонації і практику побутового музикування визначила національний характер твору. Сучасники називали вальси Штрауса “патріотичними піснями без слів”. Мелодії його кращих вальсів “”Казки Віденського лісу”, “На чудовому блакитному Дунаї” та ін.) дістали розповсюдження в Австрії як народні. В області танцювальної музики Штраус розвив традиції своїх попередників – Ф. Шуберта, Й. Лаккера, К. М. Вебера, свого батька.

Вальси Штрауса – романтично натхненні танцювальні поеми, що передають різні відтинки душевних настроїв. Вони носять різні програмні заголовки серед них присвячені Росії (“Прощание с Петербургом”), революції 1848 (“Песни свободы”, “Песни баррикад”, “Звуки единства”, 1848), траурний вальс, написаний на смерть батька (“Вальс-некролог”, 1849). Штраус розвив форму віденського вальсу, збагатив вальс зі сторони мелодики, гармонії, інструменталістки.

Штраус – автор 16 оперет, які він почав писати з 1870-х років, знаходячись під великим впливом Ж. Оффенбаха. Перетворюючи національні традиції комедійних вистав, Штраус склав спеціальний різновид віденської оперети. Одна з вершин творчості Штрауса в цьому жанрі – оперета “Летюча миша” (1874). Цей твір спочатку було холодно сприйнято віденською публікою і тільки після сенсаційного успіху в інших країнах була оцінена у Відні. В 1885 Штраус створив одну з самих популярних в Європі оперет “Циганський барон”. Серед інших оперет виділяються “Весела війна” (1881), “Ніч у Венеції” (1883).

У віденській опереті Штрауса велику роль відводиться музиці. В ній присутня стихія танцю (тому її можна назвати танцювальною оперетою) – польки, мазурки, галопу, чардашу і особливо вальсу, що насичує дійство стрімким рухом, дає відчуття святковості, романтичного підйому почуттів.

Драматургічно оперети Штрауса поступаються оперетам Оффенбаха. По змісту вони менше злободенні, в них відсутні сатиричний елемент, на перший план виступають ліричні мотиви. Традиції Штрауса продовжили в своїх оперетах О. Штраус, Ф. Легар, І. Кальман.

Штраус зробив великий вплив на композиторів, які зверталися услід за ним до стихії віденської пісенно-танцювальної музики, – Г. Малера, Р. Штрауса (опера “Кавалер троянди”), М. Равеля.

Найвидатніші музиканти-сучасники цінували його талант композитора і диригента.

Його твори:

комічна опера “Лицар Пасман”,

балет “Золушка”;

оперети – “Веселі віденські жінки”;

“Індиго і 40 розбійників”;

“Літаюча миша”;

“Каліостро у Відні”;

“Принц Мафусаїл”;

“Сліпа Корова”;

“Мереживна хустинка королеви”;

“Весела війна”;

“Ніч у Венеції”;

“Циганський барон”;

“Сімпліціус”;

“Княгиня Нінетта”;

“Лісовий сторож”;

“Богиня благо розуму”;

“Віденська кров”;

для оркестру – 168 вальсів,

в т. ч. “Прощання з Петербургом”;

“Ранкові листки”;

“На чудовому блакитному Дунаї”;

“Життя артиста”;

“Казки Віденського лісу”;

“Радійте життю”;

“Новий Відень”;

“Тисяча і одна ніч”;

“Віденська кров”;

“Осінні голоси”;

“Улюблений вальс”;

“Імператорський вальс”;

177 польок, в т. ч. “Бал юристів”;

73 кадрилі;

43 марші: “Персидський марш”;

31 мазурка і галоп: “Легка кров”.

 

 

Брукнер (Bruckner) Антон (4. ІХ. 1824, Ансфельден. поблизу Лінца – 11. Х. 1896, Відень) – австрійський композитор. В ранньому віці працював органістом. потім учителем. Музичну освіту отримав самоучкою. Професійним музикантом став після перемоги на конкурсі органістів в Лінці в 1853 р. Працюючи органістом в Лінцськім соборі, Брукнер писав духовну, хорову та органну музику. В 1866 переїхав до Відня. З цього ж року викладав у Віденській консерваторії. Серед його учнів – Г. Малер, А. Нікіш, Ф. Клозе. В 60-80-ті роки Брукнер створив свої симфонії, тільки вони виконувалися рідко. Після смерті Брукнера творчість композитора пропагували диригенти Ф. Мотль, Ф. Вейнгартнер, Г. Леві, Ф. Льове, Й. Шальк, З. Окс.

В 1912 А. Тьоллеріх поклав початок руху за пропаганду творчості Брукнера, завданням якого стали організація фестивалів. До 1936 виявлено підроблений текст симфонії Брукнера.

Брукнер – один із великих симфоністів другої половини 19 століття. Тісно зв’язаний з австрійським фольклором і традиціями музичної класики, він відновив у своїй творчості монументальний симфонічний стиль.

Найбільш видатні і характерні його зрілі симфонії починаючи із 3-ї, присвяченої Р. Вагнеру (1873), і особливо 4-та (“Романтична”, 1874), 7-ма (1883, 2-га частина симфонії виникла під враженням смерті Вагнера), 8-ма (“Трагічна”, 1887), 9-та “ (“Готична”, 1894). Більшість симфоній перероблювалося композитором. 9-та симфонія була закінчена, 1-й передували дві симфонії, не виконані при житті композитора і не мавші нумерації.

Для творчості Брукнера характерна етнічна підвищеність. В симфоніях композитор втілив повагу перед красою. Для симфоній Брукнера характерні довгі хвилі нарощувань.

У Брукнера був великий дар мелодичних винаходів. Музична тканина його вигадок поліфонічна. Гармонія відмічена завойовуванням пізнього романтизму. Оркестровка оригінальна.

Писав:

для солістів, хору і оркестру – Реквієм, Меса № 1, Меса № 2, Меса № 3, Missa solemnis, 150-й псалом, Ave Maria. Для оркестру – увертюра, симфонія (дві не пронумеровані, тобто перші), симфонія № 1, № 2, № 3, № 4 “Романтична”, № 5, № 6, № 7, № 8, № 9 не закінчена. Камерно-інструментальні твори – струнний квінтет.

 

 

Вольф (Wolf) Хуго (13. ІІІ. 1860, Відніш-грац, сьогодні Словеньградец; Югославія – 22. ІІ. 1903, Відень) – австрійський композитор і музичний критик.

В 1875-77 вчився у Віденській консерваторії. В подальшому самостійно добився вільного володіння фортепіано і знання музичної літератури. В 1881-82 рр. диригент Зальцбургського міського театру. В 1884-87 Вольф співпрацював в щотижневику “Wiener Sakonblatt”. З 1888 виступав в якості акомпаніатора.

Переломом в житті Вольфа виявився 1888 р. Вольф склав ряд зрілих творів – пісні на слова Е. Мерине, Й. Ейхендорфа, І. В. Гете. В 1888-91 Вольф завершує збірник пісень на тексти Ейхендорфа, Гете, створює “Іспанську книгу пісень”. Пісні Вольфа завойовують все більше визнання.

В 1892-94 – період творчого мовчання композитора. В 1895 Вольф пише комічну оперу “Коррехідор”, в 1896 закінчує “Італійську книгу пісень”, в 1897 р. починає створення музичної драми “Мануель Венегас”. Тоді його настигає перший приступ невиліковної хвороби і в 1898 р. Вольф потрапляє в лікарню для душевнохворих, де він і помер через 4 роки.

Більшу частину спадщини Вольфа складають пісні (приблизно 300).

Творче кредо Вольфа визначалося в позитивній осмисленості побуту. Композитор відносив себе до “об’єктивних”, зацікавленим в судженнях про навколишнє зі сторони, що відбилося на виборі ним поетичних сюжетів. В багатьох піснях Вольф досяг такої рельєфності в передачі діяльності, що вони сприймаються як драматичні сценки. З точки зору прийомів речового інтонування Вольф близький творчості А. С. Даргомижського і М. П. Мусоргського. Велику увагу Вольф приділяв розробці партії фортепіано, збудовану на розвитку характерних мотивів.

Писав:

опера – Коррехідор (Der Corregidor, лібрето Р. Шайдер по новелі “Трикутна шляпа” Анаркона, 1896, Ман гейм) ; муз. драма – Мануель Венегас (текст М. Херес по тору Анаркона, 1897, не закінчена) ; для оркестру – симфонічна поема Пентесілея (по трагедії Г. Кейнса, 1883-85), Італійська серенада (для малого оркестру, 1892; переробка варіанта для струн. квартету, 1887) ; камерно-інструментальних творів – струн. квартет (d-moll, 1878-84) ; для голосу з фортепіано – Вірш Е. Меріме (1888), Вірш Й. Ейхендорфа (1888-89) ; Іспанська книга пісень (по П. Хейзе і Е. Гейбелю, 1889-90), Старі наспіви. Шість віршів Г. Келлера (1890), Італійська книга пісень (по П. Хейзе, 1890-91, 1896) ; Три вірші Мікеланджело (1897).