Буттєве зумовлення права біоетики

Сутнісний зміст згаданого феномена, його структура, форми реалізації та суспільно-буттєві функції сьогодні ще не мають свого однозначного узагальненого визначення; існуючі ж визначення та ознаки здебільшого ототожнюються з етикою, медичною деонтологією, медичним правом. Убачається за доцільне знайти відмінні риси між зазначеними дисциплінами.

Основна відмінність біоетики від традиційної, гіпократівської етики полягає у тому, що остання має суто корпоративний характер. Вона розглядає лікаря як єдиного морального суб’єкта, що виконує свій обов’язок перед пацієнтом, який є пасивним і не бере участі у виробленні життєво важливого для нього рішення, оскільки перебуває в ролі індивіда, що страждає [5].

Італійський філософ-біоетик Е. Згречча серед первинних чинників переходу від етики до біоетики виділяє розвиток медицини. Іншим чинником, який сприяв зміщенню рефлексії в напрямі біоетики, на його думку, було наповнення терміна «особа» ідеологічним змістом, що розмежовувало етичні орієнтації в сфері біоетики, а також медицини. На особу вже не дивляться як на те, чим вона є за суттю, онтологією, а як на те, чим вона може себе проявити у відносинах з іншими, або як те, що вона спроможна зробити або виготовити. Третій чинник – ідеологічне протистояння між якістю життя та його сакральністю [6, с. 27-28].

Поштовхом від формального та реального застосування біоети- ки та виокремлення її з етики став Нюрнберзький процес. Саме він, на думку багатьох дослідників, став причиною формування нормативно-правової бази для обґрунтування теоретичних засад біоетики.

Завдання біоетики, її відмінності від медичної деонтології, зв’язок із деонтологією і судовою медициною, значення біоетики для фахівців у цих галузях розглядалися на міжнародній зустрічі, яка відбулася в Ериче у лютому 1991 р. Вироблений на цій зустрічі Документ Ериче значною мірою переглядає зміст викладеного в «Енциклопедії з біоетики» 1978 р., визначаючи компетенцію біоетики у чотирьох сферах, як науку, «яка, застосовуючи інтердисциплінар- ну методологію, має на меті систематичне вивчення людської поведінки у сфері наук про життя та здоров’я, причому ця поведінка досліджується у світлі моральних цінностей і засад» [7].

Специфічність біоетики, зазначається у вказаному документі, зумовлюється тим колом проблем, які вона прагне вирішити, природою етичних вимог і застосовуваної методології. Згідно з Документом Ериче, кінцева мета біоетики полягає в раціональному аналізі моральних проблем, пов’язаних із біомедициною, та їхнього зв’язку зі сферами права та наук про людину. Такі етичні лінії мають також прикладну мету завдяки своїй організації, що може впливати не лише на особисту поведінку, а й на законодавство та професійні деонтологічні кодекси, сучасні та майбутні [7].

Термін «деонтологія» походить від грецького слова «5єov» – належне, що в контексті визначення «медичної деонтології» закладає в її основу певну стереотипну поведінку працівників охорони здоров’я, яка, своєю чергою, повинна узгоджуватися з чинними міжнародними та національними деонтологічними кодексами та юридичними нормами.

Метою медичної деонтології є істотне поглиблення та вдосконалення норм і правил поведінки медичних працівників за допомогою вивчення моральних норм та їх сучасного трактування у тісному зв’язку з біоетичними висновками.

Отже, у середовищі, до якого належать дослідження з біоетики, морально-етичну оцінку і судження деонтологічної природи слід розглядати як відмінні поняття, хоч і не обов’язково з чітким розмежуванням. Основні засади етики та медичної деонтології увійшли в коло морально-етичних, екологічних, соціально-економічних, правових проблем, які вивчає біоетика.

Дедалі чіткіше окреслюється і нормативно-правовий напрям біоетики, який відомий під назвою «право біоетики, біоправо».

Найбільш конструктивним для виокремлення права біоетики з-поміж інших дисциплін, як правових, так і неправових, є підхід, що ґрунтується на дослідженнях його онтологічних основ.

У контексті сучасної теоретичної науки «онтологія доцільності» міцно закріпила за собою статус однієї з найважливіших концептуальних засад, згідно з якою доцільність тлумачиться не тільки як суто людський спосіб ставлення до світу, але й як іманентний принцип самоорганізації останнього [8, с. 12].

Такий підхід передбачає, по-перше, виявлення тих глибинних позасуб’єктивних підвалин, що обмежують міру «довільності» утворення правових смислів і нормативно-ціннісних орієнтирів; по-друге, такий аналіз дозволяє дослідити механізми кореляції кардинальних характеристик права загалом і права біоетики зокрема з організаційними особливостями буття людини в природному та суспільному світі; по-третє, цей аспект дослідження сприятиме вирішенню багатьох існуючих у сучасній юридичній та філософсько-правовій літературі суперечностей стосовно архітектоніки та векторів динаміки «деонтич- ного світу» [8, с. 17].

У дослідженні феномена права біоетики в межах сучасного правознавства доцільно виокремити як об’єктивні, так і суб’єктивні чинники його буттєвого зумовлення. До перших належать процеси демократизації суспільно-політичного життя, які стимулюють докорінні перетворення у сфері правосвідомості. Ці процеси також пов’язані із розширенням сфери людинорозуміння, які спрямовані на захист загальнолюдських цінностей та ідеалів.

Як зазначає В. С. Бігун, у сукупності дескриптивний, атрибутивний та сутнісний підходи до людинорозуміння уможливлюють представлення різнорівневого й водночас цілісного образу людини в праві, правового людинорозуміння. Право – це людський феномен, що прямо або опосередковано твориться людиною, має відповідно до цього мету і завдання [9, с. 26].

Суб’єктивний чинник виникнення проблематики права біоетики зумовлений численними прогалинами у розробці її науково- теоретичного підґрунтя. Зокрема, П. Дзатті зазначає, що юридична мова часто виявляється не готовою класифікувати реалії, які постають із біоетичної рефлексії [10, с. 14].

Дедалі більше учених пропонують теорії етичного мінімуму, що залишають простір для моралі. Цей «етичний мінімум» повинен передбачати відповідні правові і моральні норми в галузі біоетики, а також чіткі механізми контролю за реалізацією цих норм. Так, у таких спірних питаннях, як евтаназія, трансплантація чи статус людського ембріона, неможливо дотримуватися вузько позитивістського тлумачення права. Юридичні принципи слід визначати як найвищу модальність тлумачення в загальній формі прав людини у їх найбільш автентичному значенні. Право біоетики (біоправо), тобто система норм, що регулюють відносини, які досліджує біоетика, необхідно розглядати під кутом, який не допускає, щоб порушувалася логіка релятивності. Тому постає необхідність формування біоюри- дичної складової біоетики, яка могла би чітко окреслити роль людини в нашому суспільстві, а отже, переосмислити саме поняття «життя» та його абсолютної цінності. З такої точки зору, будь-який замах на життєве благо суб’єкта ззовні трактується як незаконний [6, с. 218].

Механізм реалізації, регулювання та втілення в життя біоетич- них принципів з боку держави забезпечуються юридичними засобами шляхом їх нормативізації – закріплення у правових нормах.

Там, де цього немає, мораль обмежується уявою окремих індивідів, без будь-якого юридичного «забезпечення» на колективному рівні [11, с. 23].

Необхідно наголосити, що основним завданням права є гарантія поваги до прав і свобод людини. В контексті цього розробка законодавства, яке б регулювало відносини у біоправовій сфері, є чи не найважливішим механізмом збереження біосу.

Слід зазначити, що на цьому етапі розвитку людства триває об’єднання різних видів системи цінностей: біологічні (фізичне існування, здоров’я, свобода від болю), соціальні (рівні можливості, здобуття усіх видів медичних послуг), екологічні (усвідомлення цінності природи), особові цінності (безпека, самоповага). В межах права біоетики формуються соціальні механізми, що передбачають розробку етичних кодексів, законів. Саме тому забезпечення механізмів для захисту цих цінностей має стати одним із першочергових завдань держав і міжнародних інституцій.

Висновки. Біоетика як наука, яка в широкому значенні стосується втручань у життя та в здоров’я людини, здатна забезпечити захист природних прав людини, що з розвитком науки і техніки змінюються, внаслідок чого відбувається оновлення їх змісту.

Поштовхом до розвитку біоетики стало прагнення до універсалізації етичних принципів, розширення предмета від біомедичної сфери до екологічних і глобальних проблем людства і підвищення її на рівень метаетики і міжнародного біоправа з урахуванням транскуль- турних і транснаціональних особливостей.

Сутнісний зміст згаданого феномена, його структура, форми реалізації та суспільно-буттєві функції сьогодні ще не мають однозначного визначення; існуючі ж визначення та ознаки здебільшого ототожнюються з медичною деонтологією, медичними правом та етикою, що ускладнює виокремлення предмета права біоетики.

Біоетика, спираючись на наукові біологічні і медичні відомості, раціонально вивчає дозволеність втручання людини в людину та людини у «біос» загалом.

Оскільки право біоетики пов’язано з осмисленням наявного, потенційного та бажаного людського буття, зазначену «синтезуючу основу» треба шукати передусім у сфері правової онтології. Крім того, апелювання до об’єктивно буттєвих основ формування, усвідомлення й реалізації смислів права сприятиме зменшенню міри суб’єктивної довільності у концептуально-теоретичних відображеннях цього феномена. Онтологія права біоетики має акцентуватися не лише на вивченні організаційних співвідношень між суспільно-правовою реальністю та правоусвідомленням, крізь призму якого завжди відбувається правоздійснення, а й на формах його матеріалізації.

 

ЛІТЕРАТУРА:

 

1. Шевченко М. О. Буття людини в геномній перспективі: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філос. наук: спец. 09. 00. 09 «Філософія науки» / Мирослав Олексійович Шевченко; Ін-т філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України. – К., 2006. – 16 c.
2. Загальна декларація прав людини від 10. 12. 1948 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http: //zakon0. rada. gov. ua/laws/show/995_015
3. Всеобщая исламская декларация прав человека, принятая 19. 09. 1981 г. [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http//www. ca-c. org/ journal/08D1997/st_21 _pravaisl. shtml
4. Хартія основних прав Європейського Союзу від 07. 12. 2000 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http: //zakon3. rada. gov. ua/laws/show/994_524
5. Тищенко П. Д. Что такое биоэтика? / П. Д. Тищенко [Электронный ресурс]. – Режим доступа:  http: //ethicscenter. ru/biblio/tisch_2. htm
6. Біоетика: підручник / Е. Згречча, А. Дж. Спаньйоло, М. Л. ді П’єтро та ін. ; пер. з італ. В. Й. Шовкун. – Львів: Медицина і право, 2007. – 672 с.
7. Consiglio Direttivo della societa Italiana di medicina legale. II Documento di Erice sui rapporti della bioetica e della dontologia medica con la medicina legale // Medicina e morale. – 1991. – № 4 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http: //www. academiavita. org/_pdf/others/workgroups/bioethics_ and_medical_deonthology. pdf
8. Цимбалюк М. М. Онтологічні основи теорії правосвідомості: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора юрид. наук: спец. 12. 00. 12 «Філософія права» / М. М. Цимбалюк; Київський національний університет внутрішніх справ. – К., 2009. – 34 с.
9. Бігун В. С. Антропологія, аксіологія та соціологія права. До питання про праворозуміння / В. С. Бігун // Часоп. Київ. ун-ту права. – 2005. – № 4. – С. 23-32.
10. Zatti P. Bioetica e Diritto / P. Zatti // Rivista Italiana di Medicina legale. – 1995. – № 17. – P. 3-20.
11. D’Agostino F. L’approccio morale al diritto, in Scritti in onore di Angelo Falzea / F. D’Agostino. – Milano: [s. n. ], 1991. – Vol. I. – P. 230.