Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (066) 185-39-18
Вконтакте Студентська консультація
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Чорні крила голодомору 1932–1933 рр. у романах Уласа Самчука «Марія» та Василя Барки «Жовтий князь»

Предмет: 
Тип роботи: 
Стаття
К-сть сторінок: 
7
Мова: 
Українська
Оцінка: 
Чорні крила голодомору 1932–1933 рр. обійняли багаті чорноземи України, змусивши одних помирати страшною голодною смертю, інших – з потьмареним розумом – піддатись жорстоким канібальським звичаям.
Звичайно, писати про події того час було заборонено. Адже радянська влада ретельно приховувала стан голодомору в Україні. Але знайшлися люди, які спромоглися відкрити завісу брехні Радянського Союзу. Так, романи Уласа Самчука «Марія» та Василя Барки «Жовтий князь» яскраво описують події того часу. Події, які були описані не в газетах «Правда», а події, які були занотовані з вуст людей, які помирали з голоду, події, які записувалися, дивлячись на трупи українців, що валялися на землі, опухлі від голоду.
Твори, які писалися за кордоном мали відкрити очі на цей жах.
Романи описують життя селян, що знаходилися в центрі подій, життя без прикрас та перебільшень.
Робота складається з вступу, основної частини, що включає в себе підпункти розповіді життя та творчості письменників, порівняльну характеристику романів, висновок та список літератури
 
Роман «Марія»
 
Першим, хто сказав світові правду про 1933 рік, його причини і наслідки, став автор роману «Марія» Улас Самчук. Написаний у високому стилі хроніки життя жінки-селянки, роман підносить її образ до символу України, багатостраждальної нашої землі.
Роман «Марія» – роман-спалах, роман-реквієм, роман-набат. Надрукований 1934 р. у Львові, він дуже довго ішов до своїх читачів. По-стефанівськи «коротко, сильно і страшно» описує Улас Самчук голодний 1933 рік. До зображення життя своїх героїв автор підходить з мірою українського вітаїзму – життєствердження.
«Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п'ятдесят вісім днів. Стільки разів сходило для неї сонце, стільки разів переживала насолоду буття, стільки разів бачила або відчувала небо, запах сонячного тепла й землі».
Початок твору – звичайне селянське життя з його щоденними турботами й радощами. Коханого Марiї Корнiя забирають до росiйського флоту, де вiн пробув сiм рокiв, ставши за цей час учасником нещасливої для Росiї вiйни з Японiєю. Не одержавши вiд свого коханого жодного листа, Марiя подала рушники Гнатовi, парубковi тихої, але наполегливої натури, невгамовному хазяїновi.
За роки служби Корнiй нахапався того, що стало визначним у характерiйого середульшого сина Максима, – зневаги до рiдної мови, бездумностi та жорстокостi. Але любов Марiї (пiсля повернення Корнiя вона покинула Гната, вийшла замiж вдруге за того, кого любила по-справжньому), невсипуща праця на землі, повернули його у звичайне селянське русло.
Тут сюжет скрiплений таємницею. Коли Корнiй та Марiя сп'ялися на ноги, хтось у Великодню нiч пiдпалив їх нову хату, клуню, хлiви – усе обiйстя. Перед самою Марiїною смертю приходить до неї старенький чернець, колишнiй її чоловiк Гнат, i просить у неї прощення за свiй злочин.
Усвiдомлюючи необхiднiсть прозвiтувати про нього перед Найвищим Судом, Гнат вiдчуває потребу у спокутi. У фiнальнiй сценi вiдбувається досить часте в українських творах дiйство: Корнiй рубає сокирою свого сина-вiдступника, котрий пиячить з подiбними до себе в той час, коли його мати помирає з голоду. У вчинковi Корнiя вiдбилася життєва позицiя Самчука, його вiра в людську волю до життя аж до останнього подиху.
Таким чином, голодомор у розумiннi письменника – закономiрне звiрство сталiнської влади. Вiн є також i розплатою за людськi грiхи: нехтування Марiєю шлюбним обов'язком, зроблений нею аборт, пiдпал Гнатом Корнiєвого хазяйства, а найголовнiше – фатальну прихильнiсть Максима до бiльшовицького ладу. Написаний «по гарячих слiдах», роман не містить чiтких рецептiв виходу з кризи. Але Самчук покладається на силу самого життя, яке не дозволить людям втратити Божу подобу. Головну героїню роману Марію називають Богородицею. Вона образ-символ багатостраждальної, сплюндрованої України. 
Трагiчний фiнал наштовхує на роздуми. Весь час, вiд раннього сирітського дитинства i аж до революцiї, ми постiйно вiдчуваємо, що, в якi б скрутнi ситуацiї не потрапляли герої твору, все одно не опинялись у ситуаціях безнадiйних: мовляв, усе минеться, адже головне – життя продовжується.
Письменик Андрій Малишко ще в 1964 році написав вірш, в якому згадується Голодомор ....
 
Із тридцять третім голим роком,
Голодно-голим та німим, та тричі пухлим.
Хай би з ним поїли кору і комору
Траву і шкуру, цвіль і міль
Та мерли б жовті, як з похміль,
Без трун понесені із двору,
Нізащо, просто , Без вини.
Багато віршів було присвячено темі голодомору
 
Зняті з хреста
Пішла біда із торбиною
По всій Україні,
Несла вона заплакані
Очі свої сині.
Ішла вона дорогами
Босими ногами,
Дать поїсти б біді хліба —
Нехай сяде з нами.
В степах вона ночувала,
В гірких травах спала.
Не проснулась, не вернулась:
Тополею стала. І
Біда ішла понад Дніпром,
Понад синім морем,
З сусідами поділилась
Голодом та горем.
Була весна, буяло все;
Над світом небо голубіло.
Тц не було дня без біди,
Яку зазнала Україна.
Цвіли садки, співали бджоли,
Гуляв десь вітер в чистім полі,
Та на спочинок тут лягли
Вродливі ще малі три долі
І в ту весну голодную,
В гірку страшну днину
Мала доля поминала
Всю свою родину
Правда йшла з бідою рядом,
В землю з нею ляже.
Та із ями правда вийде —
Й нам про все розкаже!
(А. Листопад)
 
Свічка пам'яті
Ніч огорнула мою Україну.
В небі високо засяли зорі.
Чому ж до зірок я думкою лину,
Схиляючи голову в тихій покорі?
Може, ті зорі — то душі людей,
Які відлетіли в Голодні часи? ...
А серед них скільки було дітей!
їм не бачити більше земної краси.
Ніколи вже їм не пізнати Кохання...
Не пройтися щасливими лісом, ні полем...
Голод знищив життя і сподівання...
Збережи, Боже, рід наш!
Повернись до нас, Доле!
Раптом туга стискає душу мою...
Свічку поставлю в вікні. Запалю.
Прошепчу я тихенько молитву свою
— Тих голодних 30-х я гріх замолю.
Хай світло від свічки у небо летить
— Хоча б одну Душу зігріє в цю мить,
Щоб Душа ця загублена спокій знайшла
— І у Вічність до Бога вона відійшла.
(Ф. Клименко)
 
“ У той рік заніміли зозулі”
У той рік заніміли зозулі,
Накувавши знедолений вік,
Наші ноги розпухлі узули
В кирзяки-різаки у той рік.
У той рік мати рідну дитину
Клала в яму,копнувши під бік.
Без труни, загорнувши в ряднину…
А на ранок – помер чоловік.
І невтому,трудягу старого,
Без хреста повели у той бік…
І кістьми забіліли дороги
За сто земель сибірських,сто рік.
У той рік і гілля, і коріння -
Все трощив буревій навкруги…
І стоїть ще тепер Україна,
Як скорботна німа край могил.
 
Моя Україно!
Моя Україно! Стражденна ти земле,
Чому Твоя доля на стільки гірка,
Чому Твоя воля, як кістка у горлі
Тим злісним червоним катюгам булла
Моя Україно! Чому чорні круки
Заповнили небо Твоє синє вмить.
Мільйони вкраїнців забрав страшний голод,
Та свічка скорботи не завжди горить
Моя Україно! Невже кати злії
Зробили бездушним народ твій сліпий?
Що ми, українці забуваємо нині;
Як чинили із нами в радянські часи?
Моя Україно! Квітучий мій краю!
Твій народ катували, а він досі живее
І хоч душу народу й духовність вбивали,
Пісня рідна і мова Твоя не помре.
Моя Україно! Хай Господь Милосердний
Подасть милість і ласку для народу Твого,
Щоб зруйновані храми відбудовані були,
А звучання їх дзвонів до Бога вело.
 
Мамо!
Я бачив дуже страшний сон!
Як несли хлопчика малого.
А ще, казали він помер…
Помер, від голоду страшного.
Хіба буває так в житті?
Шматочок хліба не лишити.
Шукати вихід в мерзлоті:
Гнилу картоплю… просто жити.
І ті, млинці із бур’яну…
Хіба ще більше хтось голодний?
Якщо забрав надію всю -
Безжально, без сумління жодний.
Вже не пекуча кропива
Була, і жолуді в хустині.
Раніше батько діставав
Пшениці жменю… та загинув.
О Мамо! Це страшний лиш сон?
Живих так мало, плачуть люди.
Невже той віз візьме в полон.
Коли всі згинуть, зникнуть всюди…
Сумний лиш погляд, в ньому смута:
- Поспи ще сину, ще поспи.
Схожу в надії щось здобути.
Ти будеш жити, підожди!..
 
Ми схиляємо голови перед пам’яттю мільйонів наших співгромадян, убитих радянським режимом, і зробимо все, щоб очистити нашу землю від слідів тоталітарного режиму. Ми завжди пам’ятатимемо цю страшну катастрофу на нашій землі та жертв Голодомору.
Фото Капча