Д.Давидов – герой партизанської війни 1812 р.

 

Давидов Денис Васильович народився в сім'ї бригадира Василя Денисовича Давидова (1747-1808), який служив під командуванням О. В. Суворова, в Москві. Зі стародавнього дворянського роду, що веде свою історію від татарського мурзи Мінчака, що виїхав до Москви на початку XV століття. Значна частина дитячих років його пройшла у військовій обстановці в Малоросії і на Слобожанщині, де служив його батько, який командував полтавським легкокінним полком, і була батьківщина його матері, дочки харківського генерал-губернатора Є. Щербініна. Денис рано долучився до військової справи, добре вивчився верховій їзді. Але його постійно мучила його непоказна зовнішність: маленький зріст і маленький кирпатий ніс «гудзичком».

В кінці XVIII століття по всій Росії гриміла слава великого Суворова, до якого і Денис ставився з надзвичайним пошаною. Одного разу, коли хлопчикові було дев'ять років, йому довелося побачити знаменитого полководця, той приїхав до них у маєток, в гості. Олександр Васильович оглянувши двох синів Василя Денисовича сказав, що Денис «цей молодецький, буде військовим, я не помру, а він вже три битви виграє», а Євдоким піде по цивільній службі. Ця зустріч запам'яталася Денису на все життя.

Після смерті Катерини II і сходження на престол Павла I, який не любив Суворова, благополуччю Давидових прийшов кінець. Проведена ревізія Полтавського полку, яким командував батько, виявила недостачу в 100 тисяч рублів і Давидова старшого звільнили і по суду зобов'язали виплатити цю суму. Хоча його вина була тільки в тому, що він поклався на чесність своїх інтендантів. Довелося продати маєток. З часом, вибравшись із боргів, батько купив невелику підмосковське село Бородіно близько Можайська. (У 1812 році під час Бородінської битви село разом з панським будинком згоріло).

Батько вирішив визначити синів у відповідності зі словами Суворова – Дениса в кавалергарди, а його брата Євдокима в архів Іноземної колегії.

 

 

В 1801 Давидов поступив на службу в гвардійський Кавалергардський полк, що знаходився в Петербурзі, хоча, коли Денис тільки з'явився призначатися в полк, черговий офіцер навідріз відмовився його прийняти через його маленький зріст. Тим не менш, Денис домігся, щоб його прийняли: за чарівність, дотепність і скромність його незабаром полюбили офіцери полку і склали йому протекцію. 28 вересня 1801 він став естандарт-юнкером. «Незабаром стараннями князя Бориса Четвертинського, з яким Денис заприятелював, та інших приятелів справу було залагоджено. « Вигляд у нього після того, як він одягнувся в форму був, звичайно, презабавний. Пізніше в автобіографії він і сам весело змалює себе в цю знаменний годину (знову ведучи мову про власну персону в третій особі) : «Нарешті прив'язали недолітка нашого до величезного палаші, опустили його в глибокі ботфорти і покрили святилище поетичного його генія мукою і трикутні капелюхи». Олександр Михайлович Каховський взявся за заповнення прогалин в освіті Давидова. Він склав для Дениса спеціальну навчальну програму, підібрав книги по самим різним галузям знань – від військової історії, фортифікації і картографії до економічних теорій англійських економістів та російської словесності. У вересня 1802 року Давидова було назначено в корнети, в листопаді 1803 – в поручики. В цей же час почав писати вірші і байки, і в байках став дуже їдко висміювати перших осіб держави.

Паралельно з військовими заняттями йшли літературні вправи, і муза юного поета набуває сатиричне спрямування. Дві байки – «Річка і Дзеркало» та «Людина і Ноги» – були доведені до відома начальства, і юний поет, який встиг в цей час послідовно отримати чини корнета і поручика, повинен був розлучитися зі столицею і блискучим полком і 13 вересня 1804 р. перейти на службу в Білоруський гусарський полк, розташований тоді в Київській губернії, в околицях р. Звенигородки.

Погано було тільки те, що Денис Давидов трохи не пропустив першу війну з Наполеоном. Гвардія брала участь у боях з французами, а його гусарський полк – ні. Молодий кавалерійський офіцер, який мріяв про ратні подвиги та славу, був змушений залишатися в стороні від цих подій, в той час як його брат Євдоким, кинувши цивільну службу в Іноземної колегії, вступив до кавалергарди і встиг прославитися під Аустерліцем. Євдоким був важко поранений (п'ять шабельних, одна кульова і одна штикова рана) і потрапив у полон. Наполеон, відвідуючи лазарет, де лежав Євдоким, мав з ним бесіду. Цю бесіду описали всі європейські газети.

Денис у що б то не стало вирішив потрапити на фронт. У листопаді 1806 Давидов вночі проник до фельдмаршала М. Ф. Каменського, призначеному в цей час головнокомандувачем російської армії. Давидов зажадав від нього відправити його на фронт. Тільки все це виявилося даремно, так як Каменський всього тиждень командував армією. Він був знятий з посади головнокомандувача.

Але слава про такого відчайдушного гусара дійшла до Марії Антонівни Наришкіної, фаворитки государя. І вона допомогла йому в його бажанні воювати. На початку 1807 він був призначений ад'ютантом до генерала П. І. Багратіона. У свій час Давидов в одному з віршів висміяв довгий ніс Багратіона і тому трішки побоювався першої зустрічі з ним. Багратіон, угледівши Дениса, сказав присутнім офіцерам: «Ось той, хто потішався над моїм