Держава і право стародавніх Афін та Спарти

Політичні права громадян тривалий час (до реформ Перікла) залежали ще й від належності до одного з чотирьох розрядів. Нагадуємо, що вищі посади в державі діставали тільки громадяни першого розряду, а фетів на жодну посаду не можна було обирати. Після реформ Перікла, як зазначалось, усі громадяни були зрівняні у політичних правах. Проте поділ громадян на чотири майнові розряди і у зв'язку з цим певні переваги і привілеї громадян вищих розрядів збереглись. Наприкінці IV ст. до н.е., однак, були введені деякі зміни: замість прибутку із землі критерієм належності до того чи іншого розряду слугував грошовий прибуток. Отже, до першого розряду віднесено громадян з річним прибутком 6 тис. драхм, до другого — 3 тис, до третього — 1 тис. драхм. Усіх інших, що мають нижчий прибуток, віднесено до четвертого розряду.

Врешті, як вважають дослідники, в Афінах були повноправними громадянами тільки 1/10 частина населення.

Громадяни Афін мали й певні обов'язки, серед яких найважливішим була військова служба. Звільняли від неї тільки членів Ради, державних урядовців та власників кораблів, які служили державі. Важливими були й обов'язки брати участь у роботі Народних зборів, виконувати певні повинності й сплачувати податок на користь суспільства, держави. Найбагатші громадяни (перший розряд) мали ще один обов'язок перед суспільством — так звані літургії. Чим багатший був громадянин, тим складнішими були літургії, пов'язані зазвичай зі значними видатками. Літургії поділяли на звичайні, тобто такі, які повторювалися регулярно, щороку, і надзвичайні. До звичайних належали хорегії (організація і фінансування музичних, хорових, поетичних змагань, театральних вистав та ін.), гімнасіархії (організація і харчування учасників спортивних змагань), фінансування спільних обідів під час різних святкувань та ін.

До надзвичайних літургій відносили трієрархію — обов'язок спорядити військовий корабель. Держава давала громадянину готовий корпус корабля з тим, щоб він повністю його обладнав, забезпечив усім необхідним для плавання. За це такому громадянинові давалась змога рік командувати цим кораблем з правом отримання певної частки воєнних трофеїв.

Не можна було призначати комусь літургію двічі на рік, як і два роки підряд. Якщо громадянин вважав, що літургія для нього надто обтяжлива, то він мав право не погодитись з її прийняттям, назвавши при цьому багатшого громадянина. Коли ж і той заперечував, то перший міг запропонувати другому обмінятися майном і тоді виконати літургію. Такі випадки насправді траплялися. Водночас зазначимо, що багаті громадяни самі нерідко пропонували взяти на себе різні літургії — щоб здобути в суспільстві повагу і славу, популярність й політичні дивіденди. Як засвідчують джерела, щорічно близько 60 громадян виконували літургії.

Афінські громадяни, зокрема чоловічої статі, користувалися всією повнотою прав тільки в межах своєї держави, зрештою, як громадяни всіх інших держав — полісів Греції. За межами свого поліса вони були безправними іноземцями. Це викликало гостру критику прогресивних політичних діячів, філософів Стародавньої Греції. Але до зрівняння в правах усіх греків незалежно від того, звідки вони були родом, не дійшов жоден поліс. Виникли, однак, міждержавно-правові інститути, які регулювали відносини різних міст-держав. Це зумовлювалось щораз тіснішими торговельними, дипломатичними, військовими та іншими зв'язками між грецькими державами. Так виникла проксенія — інститут "гостинності", що регулювала відносини громадян до іноземців-греків за принципом взаємності. Проксенія здійснювалась між окремими особами чи категоріями громадян різних полісів, а згодом між державами. Уряд доручав піклування про таких іноземців спеціальним уповноваженим — проксенам або одні держави посилали своїх проксенів у інші, щоб ті були захисниками і посередниками для своїх громадян перед громадянами і властями інших держав. Через проксенів вели й дипломатичні переговори з іншою державою, спершу звертаючись до свого проксена, який там проживав. Але, поза цією системою "гостинності", іноземець не міг користуватися правами нарівні з місцевими громадянами, не мав жодних політичних прав, більшості цивільно-правових та ін. (не міг, наприклад, купувати нерухомості).

Потім виникає інститут "ісополітії" — коли дві чи більше держав бажають поєднатися узами дружби і взаємного сприяння. За такою угодою громадянам однієї держави надавали в іншій ті ж самі політичні та приватні права, що й місцевим громадянам. Ісополітія була двох видів: двостороння, тобто взаємна, або одностороння, тобто однобічна. Наприклад, платейці користувались ісополітією в Афінах. Ісополітія була й персональна, коли її діставали приватні особи, політичні діячі та ін.

У безпосередньому зв'язку з практикою ісополітій виникла ідея арбітражу, яка втілилась в організації третейських судів — для розв'язання мирним шляхом спірних питань. Почало зароджуватися й міжнародне, точніше, загальногрецьке право, яке відповідало новим умовам економічного і політичного життя.

Всією повнотою економічних і політичних прав у Афінах користувалися громадяни-чоловіки. Жінки-афінянки політичних прав не мали. Не мали їх і чужинці, метеки і, звичайно, раби. Про чужинців-гостей ми щойно згадували. Але була в Афінах ще одна, як уже зазначалося, категорія вільних людей — метеки (або метейки). Це теж чужинці, але ті, які постійно проживали в Афінах. Звідси й їхня назва — "спільнопроживаючі". Переважно це греки, вихідці з інших грецьких полісів, хоч зустрічалося немало людей з-поза Греції. Вони займалися переважно торгівлею і ремеслом, бо купувати землі чи здобувати їх якимось іншим шляхом (наприклад, через