Державний та конституційний устрій Канади

Відсутність міністрів у сенаті є головною причиною того, що верхня палата одержує дуже мало інформації безпосередньо від уряду. Це не дає сенаторам можливості визначити реальну потребу в прийнятті того чи іншого закону, тому Сенат виявляє низьку активність у внесенні публічних законопроектів, хоча теоретично має майже рівні права з Палатою громад у цій сфері.

Формально опозиція, що має більшість у Сенаті, але меншість у Палаті громад, могла б використовувати верхню палату для блокування урядових законопроектів. Однак на практиці цього не відбувається, тому що лідери опозиції розуміють, що у випадку приходу їх до влади такий же прийом може бути використаний проти них; окрім того такий крок являв би собою грубе порушення парламентських традицій Канади і різко знизив би популярність опозиційної партії.

Подальше ослаблення повноважень Сенату відбулося в 1982 р. із прийняттям Закону про Конституцію, що встановив, що конституційні зміни можуть прийматися Палатою громад в обхід Сенату, якщо Сенат протягом 180 днів не схвалить запропонований проект змін [4, ст. 183].

Сенат складається з 104 членів, призначуваних генерал-губернатором за рекомендацією прем'єр-міністра. Передбачається, що сенатори представляють ту провінцію, від якої вони призначені. Для збереження принципу рівного представництва провінції розбиваються на чотири групи, кожна з який має право бути представлена 24 сенаторами. В даний час система представництва виглядає в такий спосіб:

1. Приморські провінції (Нова Шотландія, Нью-Брансуїк – по 10 сенаторів, Принца Едуарда – 4-24 сенатори.

2. Квебек – 24 сенатора.

3. Онтаріо – 24 сенатора.

4. Західні провінції (Манітоба, Саскетчеван, Альберта, Британська Колумбія – по 6 сенаторів) – 24 сенатора.

Окрім того, з 1949 р. призначають шість сенаторів від провінції Ньюфаундленд, а з 1976 р. – по одному сенатору від Північно-Західних територій і Юкона.

Кожен сенатор вважається представником усієї провінції. Винятком є Квебек, кожен сенатор від якого є представником одного з 24 особливих (“історичних”) округів.

Кандидат на посаду сенатора повинен відповідати чотирьом основним вимогам: мати канадське громадянство; бути не молодшим 30 років; проживати в провінції, від якої він призначається; бути власником нерухомості, вартість якої оцінюється в менш ніж 4 тис. дол. і не мати боргів.

З 1930 р. сенаторами можуть призначатися жінки. В умовах канадської партійної системи, коли консерватори і ліберали змінюються при владі, призначення до складу Сенату має яскраво виражений партійний характер. Прем'єр-міністр прагне заповнити наявні в Сенаті вакансії своїми прихильниками, яких він, таким чином, винагороджує за надані в минулому політичні послуги. Сенаторами нерідко призначаються колишні міністри, члени Палати громад і прем'єр-міністри провінцій.

До середини 60-х рр. члени сенату призначалися довічно. Відповідно до поправки до Конституції, прийнятої в 1965 р., сенатори залишаються в посаді до досягнення ними 75-літнього віку. Ця конституційна норма не має зворотної сили, тому особи, призначені в сенат до її прийняття, обіймали посаду довічно.

Система призначень, що існувала до 1965 р., і прагнення використовувати заповнення вакансій як плату за послуги, зроблені своєї партії людьми, що мають сумнівні здібності парламентаріїв, мали три наслідки: по-перше, у сенат нерідко потрапляють люди похилого віку, що уже не в змозі принести реальної суспільної користі; по-друге, багато хто розглядає одержання посади в Сенаті як непогане завершення політичної кар'єри і, по-третє, саме положення сенатора, що не потребує політичної боротьби і гарантує досить спокійне життя і пристойну винагороду, не стимулює активність членів верхньої палати.

Платня сенатора в 1987 р. склало 54 тис. дол. на рік. Крім того, сенатори одержують щорічну не оподатковувану плату у розмірі 8 тис. дол. на рік. Їхні службові витрати оплачуються з державного бюджету. В 1985 р. спеціальна комісія рекомендувала заморозити платню сенаторів доти, поки вона не скоротиться до 60% від платні члена палати громад.

Сенатори мають ті ж права і привілеї, що і депутати нижньої палати парламенту.

Сенатор може піти у відставку до закінчення терміну повноважень, подавши прохання на ім'я генерал-губернатора.

Конституція встановлює, що місце сенатора стає вакантним у таких випадках:

1. Якщо сенатор був відсутній протягом двох сесій підряд.

2. Якщо сенатор заявляє під присягою, що він “виконував накази іноземної держави”, чи переходить в іноземне громадянство.

3. У випадку визнання сенатора банкрутом чи неплатоспроможним боржником.

4. Якщо він визнаний винним у зраді чи засуджений за вчинення карного злочину чи якого-небудь “ганебного злочину”.

5. У випадку, якщо сенатор втрачає нерухому власність чи перестає проживати в провінції, яку він представляє.

Офіційна частина Сенату, як і Палати представників, складається з ряду посадових осіб і комітетів. Характерна риса Сенату полягає в тому, що спікер цієї палати не обирається, а призначається, за рекомендацією прем'єр-міністра чи генерал-губернатором.