Деякі практичні аспекти розгляду судом справ про визнання фізичної особи недієздатною

 

М. Вербіцька

 

Окреме провадження в цивільному процесі України – це особливий вид непозовного судочинства, який потребує уваги науковців-процесуалістів, оскільки законодавець заклав у Цивільному процесуальному кодексі України (далі – ЦПК України) перспективу його розвитку та розширення сфери застосування. А з іншого боку, з огляду на аксіому безспірності правовідносин, які є об’єктом дослідження в окремому провадженні, правила цивільного процесуального законодавства щодо регламентації розгляду в порядку окремого провадження різних категорій справ, у тому числі й справ про визнання фізичної особи недієздатною, є доволі «скупими» на деталізацію, що, своєю чергою, призводить до певних труднощів у застосуванні їх на практиці. Тому деякі з них стануть предметом дослідження у статті.

Окремому провадженню приділялося достатньо уваги. Зокрема, на монографічному рівні воно досліджувалося такими вітчизняними науковцями, як В. В. Комаров (монографія «Окреме провадження», 2011 р.), М. М. Ясинок (докторська дисертація «Особливості окремого провадження у цивільному процесуальному праві України: теорія та практика», 2011 р.). Різні аспекти окремого провадження аналізували також С. С. Бич- кова, Ю. В. Білоусов, О. В. Гетманцев, А. В.. Коструба, О. І. Угриновська, М. Й. Штефан, С. Я. Фурса й інші.

Вузьке дослідження проблеми визнання особи недієздатною проводилося Г. М. Бойченком, Н. О. Васильчен- ком, С. С. Шумом та іншими.

Однак судові реалії засвідчують, що досі є коло нез’ясованих аспектів, які варто проаналізувати на науковому рівні.

Метою статті є аналіз окремих аспектів розгляду справ про визнання фізичної особи недієздатною, а також напрацювання на цій основі практичних рекомендацій правозастосовним органам.

У законодавстві України закріплена презумпція цивільної дієздатності (фізична особа може бути визнана недієздатною чи обмеженою в цивільній дієздатності тільки за рішенням суду), що є юридичною гарантією забезпечення й регулювання. Цивільний кодекс (далі – ЦК України) навіть передбачає можливість відшкодування моральної шкоди фізичній особі заявником, якщо суд відмовить у задоволенні заяви про визнання цієї особи недієздатною й буде встановлено, що вимога була заявлена недобросовісно без достатньої для цього підстави (ч. 3 ст. 39 ЦК України) [1].

Водночас потрібно відзначити, що визнання фізичної особи недієздатною має особливості, порівняно з обмеженням у цивільній дієздатності, оскільки, відповідно до ст. 39 ЦК України, його єдиною підставою є хронічний, стійкий психічний розлад і як наслідок нездатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. У Законі України «Про психіатричну допомогу» хронічний, стійкий психічний розлад кваліфікується як тяжкий психічний розлад, під яким розуміється порушення психічної діяльності функціонального характеру (затьмареність свідомості, порушення адаптації та сприйняття, мислення, волі, емоцій, інтелекту чи пам’яті), яке позбавляє особу здатності адекватно усвідомлювати навколишню дійсність, оцінювати свій психічний стан і поведінку [2].

Отже, можна констатувати, що ступінь психічного розладу має кваліфікуюче значення для визнання особи або обмеженою в дієздатності або недієздатною. Саме тому в п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним» від 28. 03. 1972 р. № 3 чітко встановлено, що в ухвалі про призначення судово-психіатричної експертизи суд має ставити перед експертом два основні питання: 1) чи хворіє цей громадянин на психічну хворобу; 2) чи розуміє він значення своїх дій і чи може керувати ними [3].

Має специфічні особливості й процесуальна конструкція визнання фізичної особи недієздатною. Зокрема, як визначено в ч. 4 ст. 234 ЦПК України, розгляд справи про визнання фізичної особи недієздатною проводиться у складі одного судді і двох народних засідателів [4]. Це зумовлено тим, що ця категорія справ безпосередньо стосується особистих немайнових прав людини.

Участь народних засідателів закріплена на рівні Конституції України. Так, у ст. 124 Конституції України задекларовано: «Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних»; у ст. 127 Конституції України вказано: «Правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні» [5]. Правовий статус народного засідателя визначається Законом України «Про судоустрій і статус суддів» [6].

Але чи справді на сьогодні інститут народних засідателів є гарантом захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, чи це анахронізм, який дістався нам із часів Радянського Союзу?

Н. Г. Яценко вважає, що участь народних засідателів у здійсненні судочинства співвідноситься з таким важливим принципом, як рівність сторін перед судом. У свою чергу, реалізація цього принципу лише сприятиме ухваленню судом законного й обґрунтованого рішення у справі [7, с. 114].

С. Я. Фурса вказує, що участь народних засідателів у здійсненні судочинства також безпосередньо пов’язана з принципом публічності. Вона свідчить про демократизм цивільного процесу, є гарантією правильного розгляду та вирішення цивільних справ, установлення судової істини у справі, а також свідчить про виховне значення судових рішень [8, с. 82].

Проте нам набагато ближча позиція М. М. Ясинка, який уважає, що інститут народних засідателів вичерпав себе, перетворившись із інституту допомоги суддям (які на початку й у першій половині XX ст. ще не мали повсюдно вищої юридичної освіти) у гальма судочинства. Кінець XX ст. ознаменувався тим, що в Україні вже було достатньо кваліфікованих юристів, які прийшли до