Діяльність еліт в умовах політичного плюралізму

Термін «плюралізм» походить від латинського слова «plus», «pluris», що означає «більше» та позначає вчення, що обґрунтовують наявність двох і більше першооснов буття (наприклад, матерія і дух). В основі концепції політичного плюралізму – цінності свободи, справедливості, політичних прав індивідів. Політичний плюралізм не існує без свободи слова: можливість міркувати над будь-якою проблемою, публічно висловлювати свої судження як в усній, так і в друкованій формі, вступаючи в дискусію з іншими громадянами виступає одним із невід’ємних прав, відчуження яких є очевидною ознакою деспотичного правління.

На думку М. Остапенко «Плюралізмом» називають наявність великого розмаїття конкуруючих між собою теорій, концепцій, ідейних течій, наявність у суспільстві різних класів, верств, груп і організацій, які мають свої власні й суперечливі інтереси» [3].

Теорія політичних еліт у сучасному пізнанні виступає в якості однієї із важливих пояснювальних схем, її елементи присутні у ідеологічних доктринах – від лібералізму до комунізму.

Так, класичні теорії еліт Г. Моска, В. Парето та Р. Міхельса об’єднують ідеї поділу суспільних груп на еліти та не-еліти. Ці автори виходили із природності суперництва, конфліктів та суттєвих розбіжностей, які постійно виникають всередині еліт. Задля збереження влади еліти вдаються до насильства та ірраціоналізму, нав’язуючи масам відверто неправдиву картину світу політичного.

Так, Г. Моска розрізняв ліберальний та автократичний режим саме за механізмом рекрутування еліт: «Якщо влада передається зверху вниз так, що нижчого функціонера обирає вищий, то йдеться про автократичний режим. Якщо ж влада делегується знизу, то режим варто називати ліберальним. Автократичний режим допускає існування автократа, тобто особистості, що персоніфікує інститут влади. Ліберальний режим, навпаки, функціонує на основі належної організації виборчої системи» [5]. Г. Моска вважав, що однією із головних умов існування демократичної моделі є оновлення еліт шляхом ротації через механізм демократичних виборів. Р. Міхельс сформулював «залізний закон олігархії», який відзеркалює процес відчуження політичних еліт.

На небезпеці закритості еліт, замкнутості аристократичного кола, незважаючи на провідну духовну місію аристократії, наголошував М. Бер- дяєв. Подоланню бюрократизації партійної системи мають сприяти механізми, запропоновані М. Острогорським: – виконання партіями функцій презентації та артикуляції соціальних інтересів, а не здобуття влади для партійної еліти; – індивідуальна політична відповідальність, а не колективна партійна.

На думку К. Байме, «історично зовсім не випадково, що теорія еліт була сформульована спочатку у таких країнах, як Італія та Німеччина, які розвивалися відносно диспаритетно і мали великі труднощі з парламентською формою правління... Саме «запізнілі нації» ще сьогодні мають особливо погане ставлення до застосування поняття «еліта», і багато дослідників намагаються – після неправильного використання, яке вживали до того ж у фашистських системах – уникати слова «еліта» [1, 349].

У модерних теоріях еліту переважно протиставляли поняттю маси і підносили її як порятунок від виродження знівельованого масового суспільства. Подальший розвиток теорії політичних еліт пов’язується із ліберальною доктриною, яка формувала власне ставлення до ротації еліт у боротьбі з ідеологічними доктринами комунізму, фашизму та націонал-соціалізму. Останні відкидали практику ліберальної політики і претендували на формулювання нових філософських, політичних та ідеологічних принципів взаємодії еліти та народу (маси).

На відміну від тоталітарних ідеологій, які сприймали політику як сферу діяльності еліт, геніїв та вождів, демократичний політичний режим будується на тезі лібералізму, що проблеми, які виникають у політичних та соціальних стосунках між людьми, повинні вирішуватись через розсудливість і добру волю, тому що люди не мають якихось вищих здібностей.

У середині ХХ століття, у межах демократичного політичного дискурсу, сформувались дві основні школи дослідження еліт: «макіавелістська» та «елітного плюралізму». Основним механізмом легітимації політичних еліт в умовах демократичного політичного режиму виступає раціональний відбір та рекрутування управлінців, починаючи із системи освіти та закінчуючи виборами.

Теорія плюралізму еліт виходить із наявності у суспільстві розгалуженої системи соціальних груп, які захищають власні специфічні інтереси, що стримує можливість монопольного зосередження влади в руках однієї групи еліт.

У теоріях Й. Шумпетера (теорія демократичного елітизму), А. Лейпгарта (теорія демократії у плюральних суспільствах) та Р. Даля (теорія поліархії) виділяється одна із головних проблем політичного управління в умовах демократії: монополізація політичного ринку з боку елітних груп, елімінування демократичних принципів ротації еліт та, як наслідок, загострення конфліктів між владою та суспільством.

У відповідь на ці виклики Й. Шумпетер пропонує вільне змагання між представниками конкуруючих еліт за голоси виборців, А. Лейпгарт наголошує на необхідності плюралізму еліт у демократії соціальної згоди, а Р. Даль пропонує модель поліархії, як змагання за посади між політично активними громадянами. Для моделі поліархії визначальними стають не лише вибори, а інституційні гарантії демократії, які включають свободу асоціацій, свободу слова, право обирати та бути обраним, право на альтернативні джерела інформації.

Для забезпечення демократичних механізмів ротації політчиних еліт в умовах паритетної демократії важливими чинниками стають також контроль парламенту над виконавчою владою, верховенство права, забезпечення свободи слова та зібрань, відсутність цензури, захист прав меншин.

Таким чином, враховуючи мультикультурність, поліконфесіональність українського суспільства та наявність політичного плюралізму, в якості оптимальної моделі політичного розвитку може виступати паритетна демократія. Саме ця модель здатна забезпечити ефективні демократичні механізми ротації політичних еліт.

Аналіз діяльності еліт в умовах політичного плюралізму відкриває нові можливості для раціонального, більш адекватного розуміння відносин, які формуються у нестабільних суспільствах з політичними та державними інститутами, що зазнають змін. У процесі діяльності еліт відображаються динамічна взаємодія різних за статусом та позицією (розташуванням в політичному просторі) акторів. У сучасних умовах діяльність еліт обумовлена комунікативними чинниками: політична діяльність еліт починається з процесу інтерпретації інформації, інтеракція еліт розгортається у специфічному комунікативному просторі, структура та правила якого формуються під впливом мас-медіа.

Повною мірою це стосується діяльності еліт в умовах політичного плюралізму, коли особлива роль належить комунікативній раціональності. Комунікативна раціоналізація інтеракції політичних еліт відкриває можливість створювати й обґрунтовувати нові легітимні правила соціального регулювання за допомогою дискурсивного формування суспільної думки й волі. У процесі взаємодії політичних еліт раціональна аргументація покликана забезпечити вільну й рівну участь усіх елітних груп у сумісному пошуку істини, де немає жодного примусу, крім сили кращого аргументу.

Для цього, за Ю. Габермасом, необхідно дотримуватися п’яти вимог комунікативного дискурсу: жоден учасник обговорення не повинен уникати дискурсу (вимога всезагальности) ; у процесі дискурсу всі повинні мати рівні можливості представляти і критикувати претензії на справедливість (автономія) ; учасники повинні бути готовими поділяти претензії інших на справедливість (ідеальне виконання ролі) ; наявність розбіжностей між учасниками повинні нейтралізовуватися таким чином, щоб ці розбіжності не впливали на досягнення консенсусу (нейтральність сили влади) ; учасники повинні відкрито оголосити свої цілі, наміри й утримуватися від стратегічних дій (прозорість) [2].

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку.

Узагальнюючи результати дослідження діяльності еліт в умовах політичного плюралізму слід відзначити наступне.

У сучасній ситуації діяльність політичних еліт обумовлюється наступними важливими факторами. По-перше, становленням інформаційного суспільства. Один із головних викликів сучасної доби полягає у тому, що соціальна основа політичної влади поступово трансформується та заміщується, або опосередковується масовими комунікативними процесами та обумовлює відповідний формат публічної інтеракції еліт, пвливає на ротацію еліт. По-друге, відмовою від атворитарного стилю правління на користь мехіназмів здійснення влади демократичним шляхом. Усвідомлення зростаючої необхідності політичної участі індивідів у демократичному процесі призводить до міфологізації й гіперболізації ступеня їхньої участі в процесі прийнятті політичних рішень інформаційної доби, одночасно посилюючи політичну відповідальність еліт.

Незважаючи на особливості політичної системи кожної демократичної країни та відмінності у діяльності політичних еліт, які сформувались історично, політичний плюралізм – це важлива характеристика демократичного політичного режиму, його відмінна риса, порівняно із тоталітаризмом та авторитаризмом.

 

ЛІТЕРАТУРА:

 

1. Байме К. Політичні теорії сучасності / К. Бай- ме. – Київ: Стилос, 2008. – 396 с.
2. Габермас Ю. Залучення іншого: Студії з політичної теорії / Габермас Ю. ; пер. з нім А. Дахній; наук ред. Б. Поляруш. – Львів: Астролябія, 2006. – 416 с.
3. Остапенко М. А. Філософські основи плюралізму [Електронний ресурс] / М. Остапенко // Віче. – 2007. – №12. – Режим доступу: http: //www. viche. info/ joumal/597/
4. Політологічний словник: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / За ред. М. Ф. Головатого та О. В. Антонова. – К. : Мауп, 2005. – 792 с.
5. Себайн Дж. Г. Історія політичної думки / Се- байн Дж. Г., Торсон Т. Л. – Пер. з англ. – К. : Основи, 1997. – 838 с.