Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (093) 202-63-01
Вконтакте Студентська консультація
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

До проблеми антропологізації сучасної історичної науки

Предмет: 
Тип роботи: 
Стаття
К-сть сторінок: 
6
Мова: 
Українська
Оцінка: 
Декілька останніх десятиліть демонструють значні зміни в історичній свідомості та нові тенденції у методології історичної науки, пов'язані з переосмисленням традиційних напрямів досліджень і появою нових стратегій пізнання. Антропологізація історичної науки та її орієнтованість на дослідження мікрорівнів, міждисциплінарність і утворення нових предметних областей, «лінгвістичний поворот» – ці риси визначають сьогодні обличчя «нової» історіографії. Антропологізація історичного пізнання зумовлена запереченням історицизму з його еволюціоністським методом. Вже 1970-1980-ті рр. внесли істотні корективи в дослідницькі інтереси істориків, що було пов'язано з перенесенням акцентів з вивчення структур макрорівнів з генералізацією і знеособленням (наприклад, «продуктивні сили», «виробничі відносини», «народ», «держава», «інститути права») на дослідження минулого на мікрорівні, з позицій індивідуального досвіду. Так, в соціальній історії разом з класами, станами починають вивчатися соціальні мікроструктури – сім'я, громада, прихід і т. д. [2, с. 20]. Перехід від макроісторії, що аналізує великі структури, до мікроісторії, що вивчає малі співтовариства і «маленьку людину», викликав зосередження дослідницького інтересу на історії повсякденного життя.
Зміна орієнтирів в історичній науці відбулася в результаті гострих дискусій 1980-х рр. і отримала назву «антропологічного повороту».  В результаті, з одного боку, акцент в історичних дослідженнях переміщається на вивчення власне «людини в історії», безпосереднього людського досвіду в історичному процесі. З іншої сторони, для вивчення неусвідомлених соціокультурних уявлень людей минулого включених тепер в поняття «культура», історики стали широко використовувати методи, запозичені ними з культурної антропології.
Тоді як у світовій історіографії утвердилися дослідження, пов'язані з вивченням таких проблем, як харчування в історії, тілесність, статеві стосунки, рутинна робота, дозвілля і способи його проведення, звички і т. п., причому на різних рівнях виробництва і споживання, з позиції символіки і індивідуального досвіду людей, в Україні така робота перебуває на початковій стадії. Недостатньо аналізуються взаємозв'язки структур мікрорівнів (наприклад, сім'ї, інституту шлюбу, виховання, системи харчування) з великими процесами в історії, такими як зміни в економіці, політичних системах.
Сучасна методологія історичного пізнання гостро ставить питання про необхідність поєднання макроструктурного і мікроантропологічного рівнів історичного дослідження, проведення аналізу індивідуальних соціальних позицій, «узятих в контекстах формальних соціальних груп (домогосподарства, професійні корпорації, релігійні громади, інститути місцевого самоврядування) і неформальних (сім'я, сусідство, майнові страти) «[1, с. 359]. Невід'ємною частиною такого аналізу має бути і динаміка індивідуальних життєвих циклів, де «біологічні цикли життя індивідів зв'язуються з системою стратифікації і соціальними процесами в мікроструктурах і суспільстві в цілому»[2, с. 38].
Інтереси та історичний досвід «маленької людини», який залишався без уваги як у політичній історії XIX ст., так і соціальній історії ХХ ст., умови її повсякденного життя і те, як ці умови впливали, стали пріоритетними об'єктами вивчення для провідних істориків сучасності. П. Берк, К. Гінзбург, Н. Девіс, К. Томас, Ж. Ле Гофф, Ж. Дюби, К. Г. Фабер, Й. Рюзен і багато інших авторитетів у «новій історії» орієнтуються на написання культурної історії, де нарратив, індивідуум і мікропідхід грають центральну роль. Антропологізація історичних досліджень, прагнення поставити людину і її досвід в центр історичної роботи, перехід на мікрорівень знайшли відображення і в розширенні «території історії» за рахунок включення в неї таких сфер, які пов'язані з діяльністю жінок. Домінуючі до недавнього часу історії подієва, політична, економічна, що обирали в якості своїх дослідницьких об'єктів «видимі», «нерухомі» пласти історії, абсолютно ігнорували ту частину життя суспільства, яку прийнято називати «приватною» і де традиційно домінували жінки.
Таке виключення жінок з поля зору дослідників було обумовлене історично: на протязі століть жінки усувалися з публічного життя і владних сфер, що робило їх практично «невидимими» для істориків. Оскільки історія уявлялась полем битв, політичних, дипломатичних і економічних перипетій, приватна, сімейна сфера життя здавалася не вартою уваги. Окрім того, більшість мислителів, від античності до Нового часу, вважали становище жінки обумовленим її біологічною природою, і, використовуючи поняття «людина», мали на увазі чоловіка [5, с. 169].
Сучасні дослідники пов'язують підпорядковане становище жінки в суспільстві з гендерним розподілом праці, започаткованим в період переходу від полювання і збирання з рівною участю чоловіка і жінки в господарстві, до землеробства і скотарства, що посилили роль чоловіка і закріпили стереотипи «чоловіка-добувача» і «жінки-хранительки вогнища». Соціальна нерівність, майнові інтереси і владні стосунки знайшли своє відображення у гендерній стратифікації суспільства.
Андроцентристський (від греч. аndros-»чоловік») підхід культивувався в історії з часів античності, де жінка не була суб'єктом цивільного права, оскільки вважалася нездатною вийти за межі свого природного призначення і відповідно приватно-сімейної сфери існування.
У 1960-ті рр. починається новий підйом феміністського руху, так зване «жіноче відродження». Воно характеризуется зростанням політичної свідомості жінок, осмисленням соціо-культурних ролей статей, включенням жінок в орбіту філософської думки. Усе це привернуло увагу до важливості постановки проблем, пов'язаних з репрезентацією жіночих сфер в історії і спричинило появу нового напряму в дослідженнях – «жіночої історії»[4, с. 165].
Величезне значення для її теоретичного і методологічного оновлення мало конструювання категорії «гендер», що створила нові можливості для міждисциплінарного, крос-культурного, історичного аналізу. Потужний внесок в теоретичне обґрунтування гендерного підходу до історії здійснили феміністські дослідники Дж. Скотт, Н. Девіс, Ш. Роубот, М. Лэйк та ін. Це нове покоління постмодерністів-прибічників феміністської теорії доводить, що «стать» – це соціально-культурна конструкція. Поняття «гендера» стає центральним в історичній науці і сьогодні, разом з категоріями «клас», «раса», є ключовим в історичних дослідженнях[4, с. 168].
Слід враховувати, що категорія «гендер» від початку мала міждисциплінарний характер пов'язаний з тими різноманітними сферами і впливами, які накладалися на факт приналежності людини до біологічної статі – соціально-політичними, культурними, економічними, психологічними (статус в суспільстві, ставлення до влади, кар'єра, заробітна плата, культурні стереотипи, поведінка, характер праці, особливості психіки і т. п.).
Під впливом властивої постмодерну ситуації міждисциплінарності дослідники «жіночої історії» і прибічники гендерного підходу брали найбезпосереднішу участь в становленні багатьох нових напрямів сучасної історіографії: усній історії, історії повсякденності, мікроісторії.
Первинна ідея, що дала поштовх бурхливому розвитку досліджень в межах усної історії, полягала у визнанні необхідності інтерв'ювання свідків і безпосередніх учасників подій і процесів минулого з метою історичної реконструкції. І воно не може обмежуватися інтерв'ю з членами соціальних і політичних еліт, яке служить лише доповненням до існуючих документальних джерел.
Усна історія кинула виклик традиційній і в іншому сенсі: від дослідників вимагалося тепер знання такої техніки інтерв'ювання, яка використовуються в різних дисциплінах – соціології, антропології, психології і лінгвістиці. Вона більшою мірою залежить від стосунків між істориком і його джерелом. Оповідач не лише «згадував» минуле, але і інтерпретував його. І деякі історики вбачають свою мету не стільки в реконструкції минулого і створенні нарратива, скільки в наданні допомоги індивідуумам або соціальним групам в їх ідентифікації.
Дослідники усної історії вважають, що саме вона дозволяє побачити історію як більш менш безпосередній досвід, а не абстрактний процес. «Усна історія – це історія, побудована навколо людей... Вона робить героїв не лише з вождів, але і з невідомої більшості... Вона допомагає найменш захищеним, особливо літнім людям, набути упевненості та гідності. Вона сприяє розумінню між соціальними класами і поколіннями... Усна історія дає засоби радикальній трансформації соціального сенсу історії» [3, с. 54].
За економічними схемами історії, за діями глобальних історичних спільностей, продуктивних сил і виробничих відносин стає непомітним загальний сенс історії. Не випадково історичні твори перестали користуватися попитом серед читачів: мабуть, засновані на макропідході, вони оминають увагою головну дійову особу історичних процесів – людину.
Спостерігаємо неабияку популярність «описової» історії, що орієнтується на мікропідхід, вивчення людини, індивідуалізацію і деталізацію. Гуманізація історичного знання, антропологічна орієнтація історії, «нетрадиційні» сфери досліджень, що ґрунтуються на нових теоріях (гендерна історія, усна історія, історія повсякденності, мікроісторія) є найбільш характерними проявами сучасної ситуації у розвитку методології історичних досліджень.
 
Список використаних джерел:
  1. Montanari M. Der Hunger und Uberfluss: Kulturgeschichte der Ernahrung in Europa. Munchen, 1993. / Цит. за: Арнаутова Ю. Е. Рецензия // Одиссей. Человек в истории. – М. : Наука, 1999. – С. 356 – 357.
  2. Репина Л. П. Историческая наука на рубеже ХХ – ХХІ вв. : социальные теории и историческая практика. – М. : Кругъ, 2011. – 560 с. – (Образы истории).
  3. Современная мировая историческая наука: инф. -аналитический обзор (по материалам XVIII Международного конгресса историков, Монреаль -1995). – Мн., 1996. – 156 с.
  4. Титаренко Л. Г. Феминистская антропология и исторический подход // Теоретико-методологические проблемы исторического познания. Материалы к международной научной конференции. В 2 т. – Мн., 2000. – Т. 1. – С. 162-168.
  5. Чикалова И. Р. Гендерная история: к вопросу о становлении // Теоретико-методологические проблемы исторического познания. Материалы к международной научной конференции. В 2 т. – Мн., 2000. – Т. 1. – С. 169-174.
Фото Капча