Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (093) 202-63-01
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Доброчинність у системі соціального захисту дітей в Україні (друга половина XIX – початок XX століття)

Предмет: 
Тип роботи: 
Стаття
К-сть сторінок: 
6
Мова: 
Українська
Оцінка: 
Н. Сейко
 
Доброчинність у системі соціального захисту дітей в Україні
(друга половина XIX – початок XX століття)
 
Анотація
В статті розглядається проблема доброчинної підтримки системи освіти і виховання закладів соціального захисту дітей в Україні у другій половині XIX - на початку XX століття.
 
Аннотация
В статье рассматривается проблема благотворительной поддержки системы образования и воспитания учреждений социальной защиты детей в Украине во второй половине XIX – в начале XX столетия.
 
Annotation
In article the problem of charitable support of an education system and education of establishments of social protection of children in Ukraine in second half XIX – in the beginning of XX century is considered examined.
 
Проблема доброчинної підтримки системи освіти і виховання, в тому числі й соціально незахищених груп дітей, стала предметом особливого зацікавлення науковців нещодавно, у зв'язку з ростом соціальної відповідальності вітчизняного бізнесу, поширенням приватних навчальних закладів, розвитком інноваційних форм діяльності у системі освіти. Вивчення історичного досвіду доброчинності у сфері соціального захисту дітей дає змогу простежити головні тенденції цього процесу, виявити суперечності й визначити потенційні можливості використання цього досвіду у діяльності сучасних закладів соціального захисту. Знання тенденцій формування явища соціальної незахищеності дітей та підлітків, а також історичного досвіду діяльності спеціальних виховних закладів для них за допомогою доброчинної діяльнісної допомоги дає можливість оцінити стан та перспективи подолання й сучасної дитячої соціальної незахищеності. Тим паче, що історія цього питання вже знайшла деяке відображення у працях науковців – як минулого, так і сучасних [1-6].
У досліджуваний період основними суб'єктами доброчинної діяльності у сфері освіти України були: імператорська родина як соціальна інституція – головний доброчинник і меценат, приклад якого мали наслідувати інші вельможні особи та їхні родини; доброчинні товариства загальнодержавного рівня, насамперед, Імператорське людинолюбне товариство та Відомство закладів імператриці Марії; прикази громадської опіки; земства; доброчинні товариства місцевого рівня, насамперед, товариства допомоги незаможним учням при навчальних закладах різного типу; храми і монастирі; педагогічні та попечительські ради навчальних закладів; приватні особи.
Виділимо також соціальні групи, які виявляли найбільшу доброчинність у сфері освіти в досліджуваний період: соціальна еліта найбільших етнічних груп – польська шляхта; українська козацька старшина; найзаможніше російське чиновництво; німецькі, чеські, єврейські, болгарські, татарські заможні родини; духовенство; купецтво (з другої половини XIX ст.) ; педагогічні працівники, учні, студенти (переважно як організатори та учасники збірних пожертв).
Притулки того часу не надавали, звичайно, необхідного рівня соціального досвіду дітям, що були позбавлені необхідного виховання у середовищі своєї родини. Однак у таких закладах їм забезпечувалися харчування, догляд і елементарне навчання. Крім того, в притулку можна було отримати початкові навички якоїсь професії. Приходські притулки того часу можна умовно поділити на стаціонарні та денні. Притулок у розумінні другої половини XIX – початку XX ст. був закладом утримання, а не виховання чи, тим паче, навчання в режимі загальноосвітнього закладу. При цьому він міг існувати у двох формах - «відкритої системи», коли дітей віддавали до селянських сімей, і «закритої системи», коли вони утримувалися власне в притулку. І перша, і друга системи мали свої недоліки. Працівники притулків, крім того, почасти намагалися наживатися на доброчинних коштах. Одна з доброчинниць, про яку писав часопис «Трудовая помощь», випадково дізналася, що дітей у фінансованому нею притулку вкладають спати о четвертій годині дня, щоб не витрачати керосин, за який сплачувалося з пожертв [4, С. 8].
Доброчинна система у сфері освіти та опіки над соціально незахищеними дітьми значно розвинулася в той час, коли стали створюватися земства. По всій території Російської імперії кількість сирітських притулків з 1861 по 1891 pp. збільшилася вдвічі. Щоправда, громадськість реально оцінювала соціально-виховну значущість притулків стосовно тих доброчинних коштів, які в них вкладалися. «Для допомоги таким дітям до нинішнього часу влаштування притулків стоїть на першому плані, не дивлячись на те, що, здається, немає інших схожих виховних закладів, які б додавали стільки важких клопотів і так би засмучували доброчинників. Якщо так можна висловитися, нині дитячі притулки складають найбільш хворобливе й вразливе місце доброчинності», – писав часопис «Трудовая помощь» [5, с. 335].
О. О. Буксдевген, інспектор закладів соціальної опіки, відзначав після відвідання ним київського дому працьовитості, що в цьому закладі діти семи-одинадцяти років працювали в кількох ремісничих майстернях і отримували платню за свою працю, на що могли утримувати себе: «Мені показували хлопчика, що раніше ночував під парканом; тепер він знаходиться у будинку працьовитості, де, крім нього, мають притулок ще три хлопчики і троє дівчаток, зовсім безпритульні; бачив я також 16-річного хлопчика, котрий пішки прийшов з Тобольська до Києва як прочанин. Опинившись тут без будь-яких засобів і з хворими очима, він знайшов притулок у домі працьовитості, де сторожем отримує 4 руб. 50 коп. щомісяця» [7].
Значне місце у часописі «Трудовая помощь» надавалося проблемам опіки над дітьми й підлітками, що знаходилися у місцях позбавлення волі, та неповнолітнім злочинцям. Доброчинність при цьому сприймалася як вирішальний чинник превентизації злочинності, а просвітництво, залучення дітей до школи – як засіб зниження рівня дитячої та підліткової кримінальності [8].
Практика російського судочинства того часу призвела до того, що разом із засудженими батьками у в'язницях утримувалися їхні діти. Попереджаючи дитячу безпритульність, суспільство натомість нарощувало злочинність серед дітей та підлітків, які лише зрідка відвідували школу, роками не полишаючи в'язничних мурів. Рівень їхньої адаптованості до життя в суспільстві поза в'язницею залишався надзвичайно низьким. Така ситуація визнавалася представниками громадськості як «вирощування злочинців коштом держави, доброчинність же – як інструмент виправлення шкоди, заподіяної суспільством своїм громадянам» [8, с. 267].
Крім звичайних класів, при сирітському притулку можна було засновувати ремісниче училище для дітей, які залишалися там після шістнадцяти років. На забезпечення ремісничих училищ виділялися кошти зі спеціальних (також і доброчинних) фондів [6].
Дитячі притулки виконували для цієї особливої групи дітей роль і соціально-захисну, і навчально-виховну. Однак заснувати дитячий притулок чи інший заклад соціального призріння окремих груп дітей в Російській імперії було не просто. Як писав відомий дослідник історії і практики доброчинності Є. Максимов, «статистична реєстрація таких закладів дуже утруднена, оскільки місцева влада сприймає їх по-різному і в одному випадку зараховує їх до приватних доброчинних закладів, в іншому – до Людинолюбивого товариства, земства, міста тощо» [9, с. 349].
Управління та керівництво доброчинним закладом покладалися на попечителя чи установу, коштом якої утримувався заклад. При цьому засновник міг передавати свої права утримання комусь іншому, якщо для цього виникала потреба [9].
Заклади опіки утримувалися за рахунок державних та доброчинних коштів – відсотків з капіталів, пожертвуваних доброчинниками, прибутків з нерухомості, наданої закладам, щорічних асигнувань від закладів та установ, що виступили засновниками доброчинного закладу [9].
Доброчинним закладам дозволялося приймати пожертви у вигляді субсидій і матеріальної допомоги від різних осіб та установ, членськими внесками, речами, грішми, харчовими припасами. Дозвіл на відкриття доброчинного закладу надавався лише в тому випадку, якщо було досить коштів на його утримання. Тому до уваги не бралися одноразові пожертви, підписні збори грошей, кошти з лотерей тощо. Але це затримувало відкриття нових доброчинних закладів, які могли б надбати кошти поступово, у процесі діяльності. Соціальна ж ситуація кінця XIX ст. вимагала дедалі більшої кількості закладів соціального захисту населення, в тому числі дітей та молоді. Метою сирітського притулку кінця XIX ст. проголошувалися опіка, догляд, виховання і навчання напівсиріт та повних сиріт незаможних громадян, при цьому це мали бути місцеві мешканці (за рідкісним виключенням) [10].
Доброчинні кошти сиротинця використовувалися для розширення майстерень та відкриття нових ремесел, збільшення кількісного складу закладу, будівництва нових приміщень, видачі матеріальної допомоги вихованцям, які закінчили курс навчання і мають розпочинати самостійне життя, підготовки вихованців до вступу до інших навчальних закладів після закінчення початкового двокласного училища при сиротинці [10].
Зауважимо одразу, що в другій половині XIX ст. вперше є сенс говорити про систему доброчинності в сфері освіти для соціально незахищених груп дітей. До цього часу, як правило, йшлося лише про догляд та опіку, або ж про елементи такої системи доброчинності.
Крім цього, саме в XIX ст. доброчинність у системі освіти піднімається з індивідуального рівня на рівень товариств (соціальних груп), тобто формалізується чи інституалізується.
Таким чином, короткий історичний огляд доброчинної підтримки закладів соціального захисту дітей в Україні у другій половині XIX – на початку XX століття дає змогу стверджувати про поступове наростання системності у цій діяльності, та зростання кількісно-якісних показників доброчинності у сфері соціального захисту.
 
Литература:
 
1.Поляруш С.І. Становлення і діяльність органів державної опіки та громадської благодійності на Лівобережній Україні (1775 – 1918) : Дис.... канд. іст. наук: 07. 00. 01. – К., 1996. – 206 арк.
2.Нарадько A. B. Благодійність у розвитку освіти в Україні (друга половина XIX-поч. XX ст.) : Дис.... канд. іст. наук: 07. 00. 01. - Запоріжжя, 2003. -242 арк. ;
3.Гогель С. Удаление невинных детей из тюрем // Трудовая помощь. -№ 9. – 1898. – С. 262 – 277;
4.Масловская З. Д. К реформе детских приютов // Трудовая помощь. -№ 1. – 1899. – С. б – 9. ;
5.Заволжская Ю. О причинах неуспешности воспитания в детских приютах // Трудовая помощь. -№4. – 1909. – С. 328 – 341;
6.Подоба Ф. Г. К вопросу об учреждениях для призрения и воспитания детей//Трудовая помощь. -№10. – 1898. – С. 270 – 291.
7.Трудовая помощь. – № 5. – 1898. – С. 89.
8.Гогель С. Удаление невинных детей из тюрем // Трудовая помощь. -№ 9. – 1898. – С. 262 – 277.
9.Максимов Е. Очерки частной благотворительности в России // Трудовая помощь. -№4. – 1898. – С. 349.
10.Борисенко В. Й., Левченко І. М. Культурно-освітня діяльність громадськості Лівобережної України в 1825- 1860 рр. – К. : Вид-во НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2002. -С. 31- 32; 63 – 64.
Фото Капча