Допоміжні історичні дисципліни в польщі (1988-2015 рр.)

Проф. М. Кочерська у статті «Допоміжні науки середньовічної історії в Польщі – стан та перспективи досліджень»  звернула увагу на тенденції розвитку допоміжних історичних дисциплін і джерелознавства у своїй країні, засвідчивши неабиякий прогрес упродовж останніх 20 років, особливо генеалогії й геральдики . На полі генеалогії дослідниця вирізнила доробок торунської школи на чолі з К. Ясинським та Я. Беняком. М. Кочерська вирізняє декілька тенденцій у розвитку допоміжних історичних дисциплін, у тому числі інтеґрацію кількох наук на ґрунті спільних джерел; їх еволюцію в напрямі історичних дисциплін: генеалогії – до суспільної історії; палеографії, дипломатики, кодикології – до історії культури; дипломатики – до політичної історії, матеріал до якої також надає сфрагістика, епіграфіка, нумізматика .

До історичного нарису з розвитку допоміжних історичних дисциплін слід віднести й статті-некрологи М. Кочерської та С. К. Кучинського про А. Ґейштора . Обоє були його учнями та згодом продовжили справу свого наставника.

Ю. Шиманський на IX симпозіумі, присвяченому допоміжним історичним дисциплінам, наголосив, що нині вони можуть давати щораз більше відповідей із ділянки історії культури. Але чи служить це розпізнанню джерела, його функції, якості? Автор дає позитивну відповідь .

А. Ґейштор підсумував розвиток допоміжних історичних дисциплін у Варшавському університеті та у вищій школі загалом . З. Пежановський здійснив огляд розвитку кафедри допоміжних історичних дисциплін Яґеллонського університету від часу її заснування в 1898 р. Фахівець стверджує, що початки дипломатики як допоміжної історичної науки слід виводити від XV ст., адже у фундаційному документі університету зазначалося, що його студенти мають учитися писати правничі акти .

Аналізу розвитку студій із допоміжних історичних дисциплін у міжвоєнний період присвятив своє дослідження А. Бернат . Історик уважно простежив постаті та інституції, які займалися вивченням джерелознавчих дисциплін. Краків, Варшава, Львів, Познань, Вільнюс, Люблін – саме у цих академічних та університетських осередках у кордонах довоєнної Польщі формувалися наукові школи допоміжних історичних дисциплін польської історіографії, напрацьовувалися можливості їх вивчення, упровадження до навчальних програм університетів. Реалізація постулатів, оголошених В. Семковичем, С. Кентжинським, С. Кжижановським, відбувалася впродовж усієї другої половини ХХ та початку ХХІ ст.

Огляд предмета студій, завдань допоміжних історичних дисциплін здійснив останнім часом Т. Ясинський у матеріалі «Допоміжні історичні науки чи джерелознавство – термінологія чи дослідницькі методи» . Автор проаналізував генеалогію понять «допоміжні історичні дисципліни» та «джерелознавство» на прикладі німецької й польської історіографії. Екскурси у XVIII ст. – час, коли для цих дисциплін вироблялася термінологія, дає можливість читачеві простежити етапи та логіку її формування. Пишучи про завдання дисциплін джерелознавчого циклу Т. Ясинський підкреслює, що їх кількість, залежно від завдань, може збільшуватися або зменшуватися, а їх завдання, на думку фахівця, полягає у формуванні методів і дослідницьких процедур .

Підручники

Універсальний підручник із допоміжних історичних дисциплін, який уже витримав п’ять видань, створив проф. Ю. Шиманський . Призначений він для студентів зі спеціальностей історія, архівна справа, історія мистецтва, археологія, бібліотекознавство. Автор представив генеалогію, хронологію, метрологію, історичну географію, палеографію, історичну бібліологію, дипломатику, науку про архіви, науку про знаки влади та права, нумізматику, сфрагістику, геральдику, археографію. Новацією стало звернення уваги на філологію та літературну культуру. Ю. Шиманський констатує факт розширення предмета досліджень допоміжних історичних дисциплін, що свідчить про їх дальший розвиток .

На тлі солідності опрацювання матеріалу, зокрема у частині бібліографій щодо кожної наукової дисципліни (автор посилається також на праці українських істориків) трапляються прикрі недоречності, що свідчать про певні ідеологічні штампи, накинуті російською чи радянською наукою. Так, відверто дивує використання Ю. Шиманським поняття «малоруська мова» замість «українська».

На порозі XXI ст. побачив світ підручник «Вступ до історичних досліджень: Допоміжні історичні науки та архівістика у системі освіти студентів вищої школи» . У колах фахівців зростає занепокоєння щодо дедалі меншого зацікавлення студентів допоміжними історичними дисциплінами. Причин тут декілька. Ідеться і про специфіку навчальних програм, які несуть у собі головно формалізацію вимог із меншим акцентом на ерудицію та глибоке розуміння предмету; і про популярність так званих престижніших спеціальностей; і про демографічний спад, наслідком чого стало зменшення загальної кількості студентів.

Спеціалізовані премії

Із другої половини 1990-х рр. дослідників у ділянці генеалогії, геральдики та суміжних дисциплін відзначають премією ім. А. Геймовського (1926-1995 рр.) – відомого польського та шведського геральдиста, генеалога, соціолога, директора бібліотеки Королівського замку у Стокгольмі. її вручають щороку в березні на засіданні Польського геральдичного товариства у Варшаві авторові монографії з допоміжних історичних дисциплін, якого визначає спеціальне журі.

Премія ім. А. Ґейштора (1916-1999 рр.) присуджується за праці в ділянці медієвістики. У листопаді 2012 р. засновано премію ім. проф. С. К.