Дуалізм переконаності: досконаломудрість віри чи нігілізм зневіри

 

Киселиця С. В.

 

Аналізується суперечлива природа переконаності, зумовлена поєднанням екзистенціальної обмеженості і трансцендентальної безмежності людського буття. У будь-якій життєвій ситуації вона виступає або оптимістичною формою розгортання подій (трансформованою із впевненості та довіри) і усвідомлюється як продуктивний вихід за межі проблеми, або песимістичною – у формі зневіри (трансформованою із розгубленості та розпачу), що налаштовує людину на нігілізм. Темпоральний характер віри визначає світовідношення, що суттєво впливає на подальшу життєдіяльність людини у нескінченному і, водночас, конечному світі. Переконаність виявляється особливою духовною здатністю, яка створює ірраціонально-містичні та раціонально-логічні засади для удосконалення стосунків між людиною і світом на екзистенціальному рівні. Переконання – це єдиний цивілізований спосіб спілкування, де бажання і вміння переконувати, а не знищувати ідеологічного супротивника будь-якими методами, – надає підстави сподіватися на світле майбутнє, коли досягнувши згоди, можна досягнути і злагоди як умови зовнішньої та внутрішньої рівноваги.

Ключові слова: віра, зневіра, розгубленість, розпач, впевненість, довіра, переконаність, переконання.

Новітня історія актуалізує необхідність осмислення феномену переконаності та її значення у житті людини – колізії останнього століття піддають сумніву віру у майбутнє, породжують маргінальне світосприйняття та майже інстинктивний жах перед безоднею смерті. Самосвідомість сучасної людини все частіше демонструє антропологічну непевність, методологічну занедбаність, пізнавальний скепсис, морально-правовий розпач, соціальну апатію, творчу нереалізованість, культурну невизначеність. Очевидно, подолання цих деструктивних станів є неможливим поза вивченням процесу формування переконання як у особистісному, так і соціальному вимірах.

Труднощі дослідження цього феномену в сучасному світі зумовлені неоднозначним тлумаченням і категоріальною невизначеністю. Поглиблене проникнення в структури буття людини у мінливому світі показує, що переконаність – не лише емоційно-психологічний стан, зумовлений необхідністю пристосування людини до все більш складного світу, а й найвища форма світоглядного знання, яка передбачає цілісність та повноту пізнання людиною самої себе та світу та адекватний життєвій ситуації прикінцевий результат дії, спрямований на пошук душевної та соціальної рівноваги.

Тож, актуальність дослідження переконаності спричинена необхідністю визначення її сутнісних характеристик, способів проникнення у глибинні прошарки свідомості та підсвідомості з метою як особистого ощасливлення, так і гуманізації культурно- антропологічного простору.

Передусім, варто окреслити два протилежні підходи до переконаності як способу пізнання, що визначають і способи існування людини у світі. Це раціоналізм та ірраціоналізм.

Відповідно до ірраціоналізму, віра і зневіра породжуються переживанням. Істини віри не підлягають сумніву, сприймаються безумовно, стають безпосереднім знанням, оскільки не потребують інших доведень, ніж бажання вірити у вищий авторитет, істину в останній інстанції, надприродну силу, абсолютну ідею, Бога, космічну душу, світовий розум тощо. Зневіра теж виступає результатом переживання, але з точністю до «навпаки». Таке осягнення сягає позараціональних видів духовної діяльності, заснованих на емоції, інтуїції, осяянні, одкровенні, інстинкті, підсвідомому, уяві, очікуванні тощо. Ірраціоналізм в цих питаннях яскраво представлений у патристиці (Авґустин, Й. Дамаскін, Квінт Тертулліан, Ориген, Псевдо-Діонісій Ареопагіт), волюнтаризмі (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше), інтуїтивізмі (Б. Паскаль, А. Бергсон), психоаналізі (З. Фрейд, Е. Фром, К. Юнґ), слов’янофільстві (І. Кирєєвський, О. Хомяков).

Згідно з раціоналізмом, переконаність породжується і стверджується мисленням. Істини розуму є результатом логічного осмислення трансценденції, що ґрунтуються на законах виключеного третього, несуперечності, тотожності, достатніх підстав. Аналіз і синтез, індукція і дедукція сформували засади раціонального доведення існування позаприродньої субстанції у вигляді божественного ефіру, духу, енергії, ідеалу, ноосфери, позаземної цивілізації, світової душі, інтелекту, наджиття тощо. Прихильниками раціоналізму в цих питаннях є схоласти Ансельм Кентерберійський, П. Абеляр, Тома Аквінський, Й. Дунс Скот, В. Оккам, прагматики (Ч. С. Пірс, В. Джеймс, Дж. Дьюї), а також представники європейської класичної філософії XVII – ХУПІ сторіч Р. Декарт, І. Кант, Ґ. В. Ф. Геґель та їх послідовники. Ідеї цих авторів продовжуються в неопозитивізмі та постпозитивізмі (Л. Вітгенштейн, Т. Кун, І. Лакатос, К. Поппер, М. Полані, Б. Рассел).

Відповідно до екзистенціально-персоналістичного підходу до зневіри та віри, остання є результатом творчої діяльності людини, що обумовлює відкритість і толерантність стосовно носіїв інших світоглядних проектів, поєднує раціоналізм та ірраціоналізм у тлумаченні віри, долаючи суперечність між ними, гуманізує їх. Цей підхід розвивається екзистенціалізмом (Н. Аббаньяно, М. Гайдеґер, Ф. Достоєвський, А. Камю, С. К’єркегор, Г. Марсель, Ж. -П. Сартр, Л. Толстой, Л. Шестов, К. Ясперс) і персоналізмом (М. Бердяєв, О. Кульчицький, Е. Муньє, П. Тейяр де Шарден). Цікаво, що в річищі екзистенціально-персоналістичного підходу, ще за століття до висловлювань західноєвропейських і російських авторів, концепти віри зустрічаємо в українській «філософії серця» (Г. Сковорода, П. Юркевич та інші). Зневіра виступає результатом розчарування, фрустрації, життєвих випробувань, що завершуються невдачами, втратами, «лузерством», «аутсайдерством» тощо.

Фундатор Київської світоглядно-антропологічної школи В. Шинкарук покладає переконаність у контекст віри, зіставляючи її з екзистенціалами надії та любові [1]. Представники цієї школи створюють методологічні умови її дослідження в онтологічному та філософсько- антропологічному аспектах. Осмислення колізій переконаності в сучасному світі потребує звернення до ідей В. Табачковського щодо людини як полісутнісної істоти [2]. С. Малеєв аналізує феномен переконаності у її співвідношенні з вірою і знанням [3]. С. Кримський вбачає ціннісно-смисловий потенціал переконаності у кореляції з людяністю, надією та софійністю [4]. Для плідного дослідження формування переконань теоретично цінні ідеї зустрічаємо у М. Поповича, висловлені на тлі аналізу толерантності