Дубровиччина – невід'ємна частина Рівненського Полісся

Із часом поняття «міщани» ототожнилося з єврейським населенням, а не з місцевим. Кількість євреїв у місті поступово зростала, бо їхня община користувалася широкими правами. Їй надавалися в користування школа, лазня, кладовище, крамниці, право будувати винокурні без всякої оплати, право на заріз худоби і продаж її з виплатою економії щорічно по 200 злотих. Община звільнялася від подачі підвід. Такі умови заохочували євреїв. Коли за реєстром 1777р. всіх їхніх помешкань було 143, то вже на 1810р. – 206. 5 липня 1795 року її віднесено до категорії містечок. Дубровиця стала центром Домбровицького (Дубровицького) округу Волинського намісництва, а з 1797 року входила до Ровенського повіту Волинської губернії.

Вплив на історію міста мала і російсько-французька війна. Хоч воно і не було втягнуте у військові баталії, але збереглася значна кількість документів, які підтверджують, що Плятери не стояли осторонь. Регулярно поставлявся армії провіант і фураж, коні, лісові матеріали. Ця підтримка лягла перш за все на плечі місцевого населення. Самі господарі переносять свою резиденцію з міста до колишнього Воробинського фільварку, де збудували палац. Графи жили на широку ногу. Так, на 1857р. у палаці було 361 найменування різних меблів, 433 – столового срібла, 231 – порцеляни паризької, 41 – порцеляни саксонської розписної, 628 – столових виборів із скла тощо. Починаючи з середини XIX ст. в архівних документах левову частку займають реєстри саме графського майна, що дає змогу побачити ту прірву, яка лежала між ними і простими людьми.

А вже на кінець століття у місті діяли приватна лікарня і аптека, було відкрите однокласне училище, яке згодом реорганізувалося у двоскладне. Серед культових закладів були дві церкви, костел, синагога і два молитовні будинки. Кількість населення становила 3743 чол., дві третіх серед яких були євреями. У період середньовіччя Дубровиця посідає певне місце у системі феодальних міст України, хоч і незначне. А далі, протягом століть, місто наче бойкотується історією, аж до 20 ст., до подій 1918-1920 рр., коли розбурхана стихія темних обманутих народних мас під керівництвом більшовиків учинила дикий погром маєтку графів Плятерів. Під час розгулу цієї стихії у графському палаці загинули численні мистецькі шедеври.

 

 

Бурхливі та неординарні події переживала древня Дубровиця у неспокійному минулому XX ст. Це перша світова війна, революційні події, польська окупація, прихід радянської влади у вересні 1939р., війна з гітлерівськими завойовниками, голоди і розрухи, відбудова і комуністичні репресії, горбачовська перебудова і, нарешті, на початку 90-х рр. здобуття Україною своєї самостійності і незалежності.

Соціально-економічна відсталість поліського краю була непоганим ґрунтом для більшовицької пропаганди, що призвело до відомого збройного повстання у 1919р. А за Ризьким договором 1921р. територія попадає під польську окупацію, коли українці стали другорядною національною меншістю. Трагічно склалася доля повстанців, їх обміняли на польських громадян, що попали у радянський полон, і вони зазнали репресій. Містечко належало до Сарненського повіту Поліського, а з початку 1931р. – до Волинського воєводства. Процеси полонізації теж не обминули наші землі. Навчання у школі перейшло тільки на польську мову.

Значні надії поліщуки покладали на прихід Червоної армії згідно раніше засекреченого пакту Рибентропа-Молотова 17 вересня 1939р. У грудні Дубровиця стала центром однойменного району. Але розхвалене комуністичною пропагандою «визволення» принесло з собою із деякими позитивними змінами, у школах навчання почало вестися рідною мовою, запрацювали культурні і лікувальні заклади тощо, колективізацію і нові репресії проти просвітян, священиків, як батька відомої поетеси Галини Гордасевич отця Леоніда, гоніння і переслідування окремих людей.

Ці процеси продовжилися і з початком війни, коли 1 липня 1941р. фашисти увійшли у місто. Із перших днів вони по-звірячому повелися з єврейським населенням, загнавши у гетто в районі вулиці Спортивної, де розстріляли майже 2 тис. дубровичан, а всього було розстріляно, повішено і закатовано до 6 тис. мирних жителів, значну кількість вивезено на примусові роботи до рейху. У місті діяли підпільні групи і радянські партизани, а також формування «Поліської Січі», між якими було велике протистояння. Райцентр був звільнений від загарбників 10 січня 1944р. частинами 397-ї стрілецької дивізії 1-го Українського фронту, яка пізніше дістала найменування «Сарненської». Нині у центрі міста стоїть дубовий хрест, де сталінські енкаведисти стратили борців за волю України Сергія Камінського, Михайла Раковича і Жоржа Романушка. Їхні трупи, щоб нагнати більшого страху на людей, кілька днів не знімали, охороняючи їх, а потім закопали десь за містом.

Після війни запрацювали машинно-тракторна станція, колгосп, ліспромгосп та інші підприємства. А у 50 – 60-х рр. – райхарчокомбінат, «Сільгосптехніка», льонозавод, лісгоспзаг, пересувна механізована колона «Поліссяводбуду» тощо. Тоді трудилося уже майже 1200 робітників різних спеціальностей, серед яких добре зарекомендували себе династія лісівників Чернюків, лауреат Державної премії України в галузі виробництва, фронтовик-орденоносець Леонід Шиловець. У 70-і рр. місто значно розбудувалося. Запрацювала нова середня школа, профтехучилище,