Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (066) 185-39-18
Вконтакте Студентська консультація
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Джаз

Предмет: 
Тип роботи: 
Доповідь
К-сть сторінок: 
7
Мова: 
Українська
Оцінка: 
Наприкінці ХIХ – початку ХХ століття, незабаром після скасування рабства на території Сполучених Штатів, а точніше, у бідняцьких кварталах Нового Орлеана виник зовсім новий музичний стиль – джаз. З лексичної точки зору слово має еротичне походження. Народжене в “рожевих” кварталах величезного порту, на сленгу воно означає фізичну сторону кохання. Однак справжня історія цієї музики, суть цього великого музичного явища багато складніше і лежить у трагічній долі негритянського населення США. Джаз з'явився в результаті злиття багатовікової культури нащадків африканських рабів, які насильно завозилися в західну півкулю протягом XVII-XVIII століть, з музичною культурою білого населення цього регіону планети.
Музика була єдиним надбанням, яке у трюмах кораблів вивезли із собою раби. Колись, на батьківщині, вона супроводжувала всі форми побуту африканців: полювання, ловлю риби, приготування їжі, збирання хмизу, релігійні і сімейні обряди – шлюбні свята, досягнення повноліття, народження, похорони – усе мало своє музичне оформлення. Для африканця обряд – це рух, рух – танець, а танець – це ритм. Він і сьогодні своєрідно поєднує танець, спів і гру на численних ударних інструментах у синкретичній нерозривній єдності.
У Новому світі почалося поступове формування американізованої музики рабів, і відбулося це спочатку в піснях. Мовою спілкування різноплемінних працівників стала мова хазяїв. Під час важкої праці на полях раби співали, щоб полегшити монотонну виснажливу одноманітність. Так народилися перші англомовні трудові пісні американських негрів. Потім з'явилися негритянські балади, створені в наслідування почутим від хазяїв англо-кельтським. Часто афро-американці знайомилися з ними завдяки спектаклям так званих менестрельних театрів – бродячих труп білих артистів, популярність яких у США в другій половині 19 століття була надзвичайною.
Значною віхою в житті рабів стало їх залучення до християнської релігії. Найважливіший жанр фольклору темношкірих американців – спірічуел (spiritual – духовний) виник у південних штатах у період рабства і одержав широку популярність у 70-80-і роки ХІ століття. Він узагальнив мелодику англо-кельтських балад і протестантські гімни. Засвоївши їх нескладну, приємну серцю музику, раб створили прекрасний зразок колективної хорової імпровізації, який поєднав африканські мотиви з європейськими, приховуючи своє справжнє обличчя за фольклоризованими біблійними сюжети.
Однак найбільш істотний вплив на джаз згодом зробив блюз – негритянська любовна пісня. Увечері після роботи, сидячи на порозі убогої хатини, темношкірий співак виражав свої почуття, підтримуючи спів звуками гітари або губної гармошки. Нерідко тематика блюзів була соціальною і говорила про непосильну працю, про безробітних наймитів, які з'явилися після скасування рабства, про втрачене людське достоїнство, “тюремні” блюзи – “Я сміюся, щоб не плакати”. Ці попередники джазу – трудова пісня, балада, спірічуел і блюз – підготували і сформували його музичні риси.
Зародження джазу пов'язане зі спробами інструментальної імітації вокальних блюзових інтонацій. Після скасування рабства перші новоорлеанські джазові ансамблі акомпанували на танцях веселих темношкірих панянок – мешканок «любовних» кварталів та їх дружків. Не знаючи нот, граючи винятково на слух, темношкірі музиканти вносили у свою манеру інтонації народного співу, які увібрали з молоком матері.
Оркестри складалися з 1-2-х корнетів (мідних духових інструментів, які нагадують трубу), які вели грали мелодію, кларнета, який «обвиваво» її мереживом поліфонічних мелодійних «відгалужень», і тромбона, що створював гармонійний супровід. Не менш важливою була ритмічна група: величезна басова туба, а іноді банджо і великий барабан. Такі маленькі оркестри брали участь не тільки у вечірках, вони супроводжували вуличні паради, похорони, карнавальні ходи, пікніки, весілля.
Так, під час похорону по дорозі на цвинтар вони грали жалобні марші, а по дорозі назад – нерідко польки і кадриль. Пізніше для музичного супроводу менестрельних вистав і танців почали використовувати розповсюджене в побуті фортепіано, яке імітувало гру цих перших джазових оркестрів. Ранньоджазові фортепіанні стилі одержали назви «регтайм» і «бугі-вугі». Перший грунтується на безперервному синкопіюванні – зсуві ритмічних акцентів – і в перекладі з англійського означає «рваний час». Другий походить від складової імітації манери гри, теж повністю синкопійованої.
Ера традиційного джазу протривала до 30-х років, і серед її найбільш іменитих представників слід назвати піаніста Скотта Джопліна, автора шестисот регтаймів, і чудові оркестри корнетиста Джо Кінга Олівера та кларнетиста Сіднея Беше. Джаз почали слухати і грати білі, і з’явився ще один його різновид – діксіленд.
На початку 30-х прийшов період свінгу (термін походить від англійського swing – розгойдуватися, і включає два поняття: манеру і стиль). Свінг як виконавська манера властивий всім напрямкам джазу, аж до новітніх течій ХХІ століття. Він є головним елементом будь-якої джазової музики і має на увазі безперервну ритмічну пульсацію, яка виникає внаслідок постійного легкого випередження або запізнення доль такту і синкопіювання у всіх «рівнях» музичної тканини.
У другому своєму значенні, як стильовий період, свінг став епохою великих джазових оркестрів і дав світу великі імена: композитора, піаніста і диригента Дюка Еллінгтона, який керував одним з найкращих в історії джазу бігбендів, співачки Еллі Фіцджеральд і генія джазу Луї Армстронга. Це була ера класичного джазу, яка привела до його повсюдного поширення у світі.
Свінгові бігбенди складалися з 4-5-и саксофонів, 4-х труб, 4-х тромбонів і ритм-секції: фортепіано, банджо (пізніше електрогітари), контрабаса (пізніше бас-гітари) і ударних. Вони грали у великих і маленьких містах від Нью-Йорка до Шанхая, Парижа, Москви і навіть Львова. Кращими свінговими колективами того періоду були оркестри Каунта Бейсі, Бенні Гудмена, Вуді Германа, Глена Міллера і, звичайно ж, Дюка Еллінгтона.
У цей період розкрився композиторський дар Джорджа Гершвіна, який створив величезну кількість мелодій – основу золотого фонду джазових стандартів. Він склав першу джазову оперу “Поргі і Бесс”, знамениту симфонічну оркестрову “Рапсодію в блюзових тонах” і джазовий фортепіанний концерт. З'явився «симфоджаз» – бігбенд зі струнною групою, прославлений знаменитим колективом Поля Уайтмена.
У 40-х роках народився набагато більш складний щодо техніки гри і музичної мови камерний інструментальний стиль бібоп (назва теж представляє складове звуконаслідування манері гри), з якого починається відлік сучасного джазу. Його створив у 1945 році квінтет у складі саксофоніста Чарлі Паркера, сурмача Діззі Гіллеспі і ще трьох учасників ритм-секції. Не можна не згадати і про одного з батьків цього напрямку – піаніста Телоніуса Монке.
З бібопа розвинулися хардбоп, потім – кул. Паралельно, у середині ХХ століття, виникли такі “відгалуження”, як рок-н-рол і ритм-енд-блюз. Нові стилі почали змінюватися все частіше: з'явилися латиноамериканська боссанова, симфонізований прогресив, потім “третя течія”, яка поєднує прийоми джазових і академічних виконавців, фрі-джаз, модальний або ладовий джаз, потім джаз-рок, ф’южн, який сполучає все з усім і, нарешті, фанк, причому течії все швидше змінювали одна одну.
Музиканти 80-90-х років ХХ століття, які намагалися зберегти основні стильові риси класичного джазу, одночасно злегка заграючи з новими тенденціями філармонічної музики, сформували стиль мейнстрім. Це один з провідних, чисельно широко представлених напрямків сучасного джазу. Серед найвідоміших його представників варто згадати наступних. Хардбоп асоціюється із саксофоністами Джоном Колтрейном, Дж. К. Еддерлі і піаністом Хорасом Сілвером, кул – це Лестер Янг, Стін Гетц, Джеррі Малліган, Дейв Брубек, По Десмонд. Боссанову створили Антоніо Карлос Жобім, Жоао і Аструд Жільберто. Прогресив – Стін Кентон, фрі-джаз – Орнетт Колмен. Сурмач Майлс Дейвіс, який працював у манері від хардбопу до джаз-року, разом із саксофоністом Джоном Колтрейном очолюють модальний або ладовий джаз.
Ф’южн справедливо перегукується з іменами Майлза Дейвіса і Джо Завінула, груп “Махавішну” і “The Weather Report”. Захоплення сходом не оминуло і Джона Маклафліна, який багато років грав із гуртом “Шакті”, захопивши навіть корифеїв року “The Beatles”. Однак нові напрямки приходили на зміну колишнім, не витісняючи їх. І сьогодні у світі, де звучить чимало сучасного, є багато колективів, які грають у стилях діксіленду, свінгу і бібопу.
Зараз джаз розвивається різноманітно і сміливо. За останні 35-40 років сформувалися численні європейські національні виконавські і стильові школи, наприклад, одна із найпрогресивних – польська. Існує думка, висловлена в інтерв'ю видатним російсько-американським саксофоністом Ігорем Бутманом, про «певну стагнацію джазового процесу в США». І все-таки, як уважає метр, центром розвитку джазу як і раніше залишається Америка. Джазова освіта у Європі і США поставлена дуже якісно: там грати джаз можна навчитися в більшості професійних навчальних закладів, від шкіл до музичних вузів. Джаз давно переріс рамки розважально-ресторанного жанру і перетворився в один з жанрів серйозного академічного мистецтва.
Сьогодні у джазі в ходу складні змінні розміри і ритми. Як правило, європейці грають авторські композиції, ретельно продумані, сплановані і записані, у яких від старого доброго класичного джазу залишилися деякі ритмічні первинні ознаки. Такими є імпровізаційні виходи солістів, які грають у зовсім новаторській манері. В іншому – це модерн, іноді близький до філармонічного камерному авангарду з його концептуальним конструктивізмом, активним симфонізмом, тенденцією до укрупнення форми і поліфонічних прийомів багатоголосся, складними ладотональними відносинами, мультитембральністю і кластерною гармонією. Це аж ніяк не та музика, уявлення про яку зберігається хіба що серцях митців. Створення і виконання таких складних, потребуючих значних зусиль і від її творців, і від споживачів музики, усе більше наближає джаз до філармонічного мистецтва.
 
Список використаних джерел
 
Баташев А. Искусство джаза в музыкальной культуре // Советский джаз. – 1987. – №4. – с. 64-69
Дряпіка В. І. Розкриваючи світ джазу, рок і поп-музики: Книга-для вчителя / АПН України; Інститут педагогіки; Управління освіти Кіровоградської облдержадміністрації; Обласний ін-т удосконалення вчителів {Кіровоград}. – К. : ТРЕЛАКС, 1997. – 184 с.
Зайцев Г. Б. История джаза: Учеб. пособие / Уральский гос. ун-т им. А. М. Горького. – Екатеринбург: Издательство Уральского ун-та, 2001. – 119 с.
Конен В. Рождение джаза. М. : Искусство, 1984. – 372 с.
Панасье Ю. История подлинного джаза. – СПб: Мастер-М, 2001. – 460 с.
Фото Капча