Економічні і екологічні чинники модернізації суспільного сектору економіки

Н. М. Кривокульська

Тернопільський Національний економічний університет

 

 

Сучасні умови глобалізаційних і інтеграційних процесів вимагають перегляду розуміння суспільства як групи окремих осіб і механічного об’єднання приватних економічних інтересів (інтересів окремої людини або окремих виробництв). Суспільні потреби та інтереси повинні інтегрувати в собі потреби та інтереси функціонування і прогресивного розвитку суспільства (регіону, галузей, трудових колективів, окремих осіб) загалом. Сьогодні визначальний характер загальнодержавного інтересу зменшує свою значимість завдяки множині суспільних потреб та інтересів, що пов’язано з підвищенням самостійності регіонів, децентралізацією управління, локалізацією інтересів (в тому числі, екологічних) на місцевому рівні.

Питання суспільних потреб пов’язане із функціонуванням суспільного сектора економіки. Загалом, економіка країни може класифікуватись за різними ознаками, серед яких є і її поділ на сектори. Сектор виступає частиною економіки країни, що підпорядкована державним, суспільним (суспільно-добровільним) та приватним інтересам. В економічній літературі розрізняють такі основні сектори економіки: державний, суспільний (суспільно-добровільний) та приватний [1]. Частка кожного із секторів в економіці країни є величиною непостійною, і залежить від рівня її розвитку, умов підприємницької діяльності та активності (прагнення) суспільства до позитивних змін у якості життя людей.

Суспільний сектор утворений державним і муніципальним секторами. Цей сектор формує так би мовити «об’єктивно-необхідні» суспільні потреби. Основна відмінність організацій суспільного і приватного секторів полягає в цілеорієнтації їх діяльності (організації суспільного сектора є некомерційними, їх основним завданням не є отримання прибутку).

Важливу роль в суспільному секторі відіграють органи місцевої влади та місцеві громади. За твердженням відомого російського вченого Г. А. Ахінова: «Економіка суспільного сектору включає в себе коло проблем, пов’язаних з діяльністю суспільного сектора, тобто центральної влади, місцевих товариств і органів соціального захисту. Ця діяльність може бути ринковою (наприклад, державні підприємства, що продають товари і послуги на ринку) і неринковою (надання благ безкоштовно або за ціною, що не відповідає граничним витратам) «[2].

Суспільний сектор може трансформуватися у суспільно-добровільний сектор та формувати «суб’єктивно-добровільні» суспільні потреби і забезпечувати їх.

Підсиленням та продовженням такої думки може слугувати твердження про те, що суспільні інтереси формують суспільні потреби та суспільний попит на відповідний суспільний продукт. Суспільним продуктом, який споживається суспільством і забезпечує відповідну якість життя населення, виступає якість навколишнього природного середовища. Поряд із цим, якість довкілля є й суспільним благом, що надається державою її громадянам.

Розкриваючи питання якості навколишнього природного середовища як суспільного блага, зазначимо, що Е. Доунсом було запропоноване наступне визначення: «суспільне (колективне) благо – це таке благо (товари і послуги), що забезпечує неподільні вигоди, тобто, в силу самого його існування кожен може скористатися ним незалежно від того, як багато інших людей мають вигоду з нього» [4]. Причому, за визначенням Г. А. Ахінова, на відміну від приватного, суспільне благо, – це «благо, використання якого приносить прибуток у вигляді більшої корисності чи менших витрат більш ніж одній особі одночасно» [2, с. 100].

Якості навколишнього природного середовища як суспільному благу притаманні дві основні характеристики:

невиключеність (не може бути надане окремим особам без надання їх іншим (наприклад, чисте повітря, вода)) ;

неконкурентність (споживається на рівних засадах, без суперництва у споживанні).

Результатом господарювання в будь-який економічній системі є вироблений продукт, який являє собою суму всіх створених та реалізованих протягом року благ, і може розраховуватись за доходами і за витратами (наприклад, вкладена праця, державні витрати та ін.). Цінність виробленого продукту полягає у наступному.

По-перше, у випадку забезпечення належної якості довкілля, насамперед, – це дії, виконані для задоволення екологічних і особистих потреб людей, а також екологічних потреб суспільства, в цілому (наприклад, які екологічні програми та природоохоронні заходи реалізовано).

По-друге, цінність якості навколишнього природного середовища, як суспільного продукту, полягає в тому, що вона показує ціною яких зусиль досягнуто цієї якості (наприклад, які кошти було направлено державою, окремими підприємствами для забезпечення відповідної якості довкілля окремої території).

Третя цінність якості навколишнього природного середовища пов’язана з тим, що чистота довкілля виступає передумовою для розташування окремих виробничих об’єктів на місцях з високою якістю довкілля (наприклад, горілчаних заводів у місцях з хорошою природною якістю води). Крім того, як пише Ю. І. Стадницький «Унаслідок негативного впливу забруднень відчутно знижується урожайність і якість сільськогосподарських культур, зазнають значних збитків лісове та рибне господарство. Дослідження, виконані в багатьох країнах, засвідчили, що найважливішим фактором, який визначає рівень доходів індустрії туризму, є чистота довкілля» [5, с. 109]. Тобто, можемо стверджувати, що якість навколишнього природного середовища дозволяє уникнути втраченої вигоди (від нерозміщення на окремій території виробничих об’єктів, зниження урожайності сільськогосподарських культур, неякісної продукції лісового і ставкового господарства).

Завершальною стадією «руху» якості навколишнього природного середовища, як суспільного продукту, є споживання. Почавши свій рух з виробництва і ним же зумовлений, суспільний продукт (якість довкілля) «зникає» в споживанні, чим, власне, і забезпечується відтворення життя і діяльності людини (в даному випадку, на певному якісному рівні). Поряд із цим, слід враховувати той факт, що головною i жорсткою умовою, яка нашаровується об’єктивною реальністю на розміри i можливості виробництва суспільного продукту, зростання особистого та суспільного багатства, залишається обмеженість наявних ресурсів, в тому числі, природних.

У зв’язку з цим, перед кожним індивідом, суспільством і державою все гостріше стоїть проблема вибору напрямів та способів поводження і використання обмежених ресурсів, до яких належить і якість навколишнього природного середовища. Вирішення цієї проблеми забезпечується через здійснення еколого-економічної політики (в тому числі в напрямку реалізації природоохоронної діяльності) та формування системи регулювання охорони навколишнього природного середовища.

 

 

Б’юкенен Дж. М. Суспільні фінанси і суспільний вибір: Два протилежних бачення держави / Пер. З англ. / Дж. М. Б’юкенен, Р. А. Масгрейв. – К. : КМ Академія, 2004. – С. 67-68.

Ахинов Г. А. Основы экономики общественного сектора: Курс лекцій / Г. А. Ахинов. – М. : Экономический факультет МГУ, ТЕИС, 2003. – С. 100.

Baumol W. J. Constenstable markets: An uprising in the Theory of Industrial Structure // American Economic Review. – 1982. – v. 72. – Р. 19-31.

Downs A. An Economic Theory of Democracy / A. Downs. – New York: Harper and Row Publishers, 1957. – 310p.

Стадницький Ю. І., Загородній А. Г. Розміщення продуктивних сил (теоретичні основи). Навч. Посіб / Ю. І. Стадницький. – К. : Знання, 2008. – 351 с.