+3 8(066) 185-39-18
fу три рази; кількість праці, збільшена у вісім разів, не приведе до чотирикратного зростання продукту.
Розвиваючи далі свої економічні міркування, вчений стверджував, що у всіх людських суспільствах існують природні перешкоди до розмноження населення, здатні утримати його кількість на рівні існуючих засобів існування. Ці перешкоди Мальтус поділив на дві групи:
перешкоди, які попереджують розмноження населення і є «добровільними, заснованими на здатності... передбачати і оцінювати віддалені наслідки» (моральне стримування, відмова від шлюбу, вдівство, пізні бездітні шлюби, добровільна відмова від народжування дітей тощо) ;
перешкоди, які скорочують населення, «в міру його надмірного зростання і є «перешкодами руйнівними» (шкідливі для здоров'я заняття, важка надмірна праця, крайня злиденність, погане харчування дітей, шкідливі умови великих міст, різного роду надмірності, хвороби, епідемії, війни, голод тощо).
Трактував бідність як природне явище, зумовлене дією закону народонаселення. Зазначаючи, що «народ повинен звинувачувати головним чином самого себе у власних стражданнях», вчений підкреслював, що бідність є наслідком «легковажності і неосвіченості». У перших виданнях «Закону про народонаселення» Т. Мальтус категорично стверджував, що людина, яка прийшла в уже зайнятий світ, якщо батьки не здатні прогодувати її або якщо суспільство не спроможне використати її працю, не має права вимагати будь-якої їжі, вона зайва на землі. На великому життєвому банкеті для неї немає місця. Природа наказує її віддалитись і не зволікає привести свою ухвалу до виконання.
Наголошуючи на тому, що ніякі соціально-економічні перетворення не в з молі відмінити дію природного закону народонаселення, вчений засуджував спроби подолати бідність за допомогою приватної доброчинності або державного втручання у процес розподілу доходів. «Ніякі пожертвування з боку багатих, особливо грошові, – писав вчений, – не в змозі ліквідувати серед нижчих класів злидні або попередити їх повернення на тривалий час». Водночас вчений був переконаний, що «Головна і постійна причина бідності мало або зовсім не залежить від способу правління або від нерівномірного розподілу майна... «.
У зв'язку з цим Т. Мальтус, як і Д. Рікардо, виступав проти «Законів про бідних», зазначаючи, що останні «По-перше,... заохочують розмноження населення, не збільшуючи при цьому кількість продуктів споживання.... По-друге, кількість продовольства, яка споживається у парафіянських робітничих будинках злидарями, яких не можна вважати корисними членами суспільства, настільки ж зменшує частку робітників, тобто людей, більш корисних для країни». Виходячи з того, що ігнорування дії об'єктивного закону народонаселення і втручання держави у розподільчі процеси зруйнує основи природного саморегулювання, призвівши до катастрофічних наслідків, Т. Мальтус стверджував, що «Суспільний добробут має випливати із добробуту окремих осіб і для досягнення його кожний повинен турбуватися насамперед про самого себе».
Вбачав роль держави у здійсненні різного роду превентивних заходів з метою встановлення такого співвідношення між населенням і засобами його існування, «яке б не викликало боротьби міме ними».
Наголошуючи на тому, що для збереження природної рівноваги «необхідно, щоб розмноження населення постійно затримувалось», Т. Мальтус виступав за обмеження народжуваності шляхом неухильного дотримання моральних принципів, добровільного самообмеження, утримання від ранніх шлюбів тощо. Водночас вчений обстоював необхідність нарощування виробництва зростання доходів та збільшення на цій основі частки середнього класу. «Не надмірна розкіш невеликої кількості людей, – писав вчений, – але помірне багатство всіх класів суспільства становить добробут і процвітання народу» Водночас він розумів, що «Вищі та нижчі верстви неминучі і корисні. Якщо відібрати у людини надію на підвищення і побоювання пониження, то н було б тієї старанності, яка спонукає кожну людину до поліпшення свого становища, виступаючи головним рушієм суспільного добробуту».
Обґрунтував теорію розподілу, засновану на аналізі вартості створюваного продукту; збагатив класичну теорію ренти. Виступивши з критикою трудової теорії вартості Д. Рікардо та вказавши на її суперечливість вчений поклав в основу власного підходу ідею А. Сміта щодо визначення вартості працею, яка купується. Т. Мальтус ототожнював останню з працею, витраченою на виробництво товарів. Відтак він зводив вартість до витрат виробництва, зараховуючи до останніх живу та уречевлену працю і прибуток на авансований капітал.
Трактуючи прибуток як результат продуктивної здатності авансованого капіталу, англійський дослідник визначав дохід капіталіста як такий, що безпосередньо включається у вартість (ціну) товару поряд з працею і незалежно від неї. Звідси випливав цілком логічний висновок, що праця найманих робітників є джерелом лише однієї частини вартості товару – тієї, яка відповідає заробітній платі. Останню вчений зводив до прожиткового мінімуму – мінімальної кількості життєвих засобів, необхідних для підтримки фізичного існування робітників.
Теорія заробітної плати Т. Мальтуса заснована на визначенні оплати праці важливим економічним чинником обмеження приросту населення. Згідно із обґрунтованим ученим «залізним законом заробітної плати» стабільна рівновага населення підтримується природним рівнем фонду оплати праці, який забезпечує робітникам фізично необхідний мінімум засобів існування. Т. Мальтус звертав увагу на те, що зростання попиту на працю може спричинити зростання заробітної плати до розміру, який перевищує прожитковий мінімум.
Однак, на його думку, «надмірна схильність до розмноження» за цих умов сприятиме зростанню чисельності населення, що в свою чергу призведе до збільшення пропозиції праці, повернувши заробітну плату до вихідної величини. Водночас зменшення заробітної плати обмежуватиме зростання населення в наступний період і т. д.
Як і Д. Рікардо, Т. Мальтус розрізняв номінальну (грошову) та реальну (залежну