Епістемологічні виміри проблеми соціального порядку в соціології

У доповіді обгрунтовуються можливості застосування епістемологічного підходу до розкриття логіки становлення і розвитку соціологічних концепцій соціального порядку. За допомогою поняття епістеми, запропонованого в працях М. Фуко, визначається специфіка соціології як гуманітарної науки, її місце серед інших наук, та епістемологічні засади соціологічного пізнання у його відношенні до емпіричних наук.

Ключові слова: соціальний порядок, епістема, соціологічна теорія.

 

Актуальність та мета дослідження. Ідея впорядкованості суспільного життя та прагнення до пояснення існуючого соціального порядку (на макрорівні функціонування суспільного організму через поняття консенсусу та статики, або на мікрорівні людської взаємодії через поняття взаємних типізацій та сенсу соціальної дії), або відхилення від нього, існує як центральна проблема, навколо якої будувалась і оформлювалась наука про суспільство. З розвитком способів опису та осмислення соціального порядку в соціології збільшувався та акумулювався цілий теоретичний арсенал підходів до розуміння самої природи і механізмів встановлення соціального порядку. Звісно, зміни в самому суспільстві постійно кидали виклики теоретикам, змінюючи ракурси та способи розкриття цієї центральної для соціології проблеми, однак, певна логіка і стратегія розвитку самих теорій соціального порядку дає підстави означити те епістемологічне поле, в якому цей опис (соціологічний дискурс порядку) відбувався і відбувається.

Отже, мова йде не про визначення меж істинності або адекватності тих чи інших теорій соціального порядку, що сформувалися за часи існування соціології як науки, скоріше саме через огляд і розкриття логіки становлення і розвитку теорій соціального порядку в соціології, ми намагатимемося визначити умови можливості самої соціології як науки. Ті принципові моделі пізнання, що лежать в основі соціологічної науки. А отже, окреслити і встановити ті передумови, що закладають можливості соціологічного мислення. Однак виявити їх – як такі, що присутні неявно, як такі, що визначають і становлять підґрунтя соціології – стає можливим лише через занурення і глибинний аналіз практик і стратегій теоретизування, що сформувалися в межах історії соціології як науки. Такий суто епістемологічний підхід пропонує розглянути логіку формування порядку через опис умов можливостей порядку в межах самої теоретичної діяльності. А отже, мова буде йти не про сам соціальний порядок, а про порядок відображення і опису соціального порядку у соціологічній теорії.

Здійснити цей провокаційний намір стає можливо через введення поняття епістеми, яке дозволить визначити і проаналізувати саме ту проміжну сферу, що знаходиться між реальним порядком речей та способом зображення цього порядку у наукових інтерпретаціях (поняттях-словах). Поняття епістеми, що увійшло у наукову думку ХХ століття разом із працями М. Фуко [1, 6], покликане, в першу чергу, розкрити специфіку наукового мислення крізь історичну призму інтерпретацій та співвідношення двох полюсів – слів та речей, точніше порядку слів та порядку речей. Саме слова (поняття) і речі, їх співвідношення стає основним принципом впорядкування в постструктуралістській стратегії дослідження історії науки М. Фуко.

Розглядаючи сферу гуманітарних наук, виходячи із конфігурації, заданої сучасною науковою епістемою, Фуко визначає три епістемологічні області, що визначаються трибічним відношенням гуманітарних наук до емпіричностей – життя, праці та мови. Відповідно до цієї схеми визначають і формуються три науки: психологія, «місце якої там, де жива істота… відкриває для себе можливості уяви»; соціологія – «там, де індивід, що працює, виробляє та споживає, створює уявлення про суспільство»; та лінгвістика, як «область, де панують закони і форми мови, завдяки яким людина розгортає гру своєї уяви» [1; 372-373].

Головною особливістю, що задає і визначає специфіку гуманітарних наук, є те, що вони спрямовують своє дослідження на вивчення не самих емпіричностей, але тих уявлень, що формуються у людини, яка пізнає світ, стосовно трьох сфер організації світу людини – життя, праці та мови впорядкування епістемологічного поля гуманітарних наук (і соціології в їх числі) визначається, в першу чергу, їх орієнтацією на спосіб організації знання, сформований іншими (емпіричними) науками, які, за схемою Фуко, визначають і визначаються принциповим тематичним трикутником сучасної епістеми (життя-праця-мова). В цьому гносеологічному аспекті можна виділити, слідуючи за Фуко, два типи пізнавальних моделей, які використовуються гуманітарними науками.

Перша модель, що отримала значне поширення в гуманітарних науках – метафоризація, що постає як перенесення понять із інших сфер пізнання (органіциські метафори, поняття із економічної сфери, тощо). Таких метафоричних понять в історії соціології більш ніж достатньо. Це – і класичні порівняння суспільства із людським тілом (соціальне тіло, соціальний організм) як метафоричні запозичення із сфери біологічної науки; це і перенесення до соціології економічних категорій, не менш популярне серед теоретиків-соціологів у наш час – як це сталося, наприклад, із поняттям капітал – завдяки чому сьогодні легко вживають такі словосполучення, як культурний, соціальний, політичний, символічний капітали, конвертації тощо.

Однак, існують також такі основоположні моделі, які є не лише засобом наочно представити процеси, що характеризують сферу дослідження гуманітарних наук за допомогою метафор, однак вони дозволяють утворюватись ансамблю явищ і об’єктів можливого пізнання, вони забезпечують їх зв'язок в емпіричності, але даються досвіду вже зв’язаними в єдине ціле. Вони відіграють роль категорій у тому особливому роді пізнання, яким є гуманітарні науки. Ці основоположні моделі позичені гуманітарними науками із трьох галузей знання – біології, економії та аналізу мови.

В біологічній проекції людина виявляється як істота, що має функції, отримує подразнення і відповідає на них, пристосовується, розвивається, підпорядковується вимогам середовища, приймає певні модифікації, прагне зменшити протиріччя і конфлікт, а отже – має певні умови існування і можливість визначити середні норми, що дозволили б їй успішно функціонувати. Отже, та зв’язка понять, що формує епістемологічний ансамбль запозичений із біологічної традиції мислення, пропонує перенесення із цієї емпіричної галузі зв’язки понять функція і норма.

В економічній проекції людина є чимось, що має потреби і бажання, що прагне задоволення, а отже має інтереси, що можуть суперечити інтересам інших – таким чином проявляючи себе в ситуації конфлікту; людина або ухиляється від цих конфліктів, або досягає панування над ними, шукає засобів зменшити протиріччя: встановлюючи сукупність правил, що стають і обмеженням, і подоланням конфлікту. Зв’язка двох понятть, що запозичуються із сфери економії – конфлікт і правила, також знаходять своє місце в теоретичних поясненнях соціального порядку в межах соціології.

Нарешті, у мовній проекції людська поведінка проявляється у висловлюванні чогось, і всі людські дії – до обмовок і невимушених жестів – отримують сенс; все, що оточує людину – ритуали, звички, мова – все, що вона залишає по собі, складається у взаємопов’язаний ансамбль – систему знаків. Таким чином, дослідження мови формують ще одну понятійну модель, яка також широко використовується в межах гуманітарного знання – значення і система.

Отже 3 пари: функція і норма, конфлікт і правило, значення і система – як пізнавальні моделі охоплюють всю сферу пізнання людини. Ці поняття знаходять прояв у загальному просторі гуманітарних наук, вони є значущими в кожній із галузей, що створює додаткові складнощі при розмежуванні не лише об’єктів, але й методів дослідження суто психологічних, соціологічних чи лінгвістичних.

Але більш цікаво було б на основі цих трьох моделей прослідкувати історію соціологічної науки починаючи з ХІХ століття, дослідивши як послідовно в соціологічне знання проникали різноманітні моделі пізнання – біологічна, економічна та філологічна. Кожна з цих понятійних моделей давала життя відповідним теоретичним напрямкам соціологічного знання, які виникали на ґрунті застосування відповідних концептуальних зв'язок в історії соціологічної науки – функціоналізму, структуралізму, економічним теоріям. Кожна з цих теорій розробляла власну проекцію пояснення умов можливостей суспільного порядку, спираючись відповідно на традиції того чи іншого напрямку. І якщо класична соціологія демонструє чітке слідування відповідним понятійним моделям і концептуальним ансамблям, запозиченим із емпіричних наук (біології, економії, філології), то сучасні теоретичні пошуки позначаються також спробами синтезу різноманітних епістемологічних зразків, на основі чого виникають такі теоретичні течії як неофункціоналізм, постструктуралізм, неоінституціалізм. Однак, ці новітні течії, як виявляється, є все тим же кружінням соціології як гуманітарної науки навколо традиційної тематики й організації знання, визначеної конфігурацією все тієї ж сучасної епістеми. Доведення цієї гіпотези – потребує ще більш глибоко аналізу ситуації, що склалася в сучасній соціологічній теорії. Однак, взявши за озброєння дану стратегію, на наш погляд, можна розгорнути і представити основні напрямки і тенденції розвитку сучасного соціологічного теоретизування.

Отже, через визначення і розгортання центральної теми і проблеми соціології – питання про умови можливості соціального порядку, яке визначає загальний дискурс соціологічного знання, ми пропонуємо представити розвиток і формування соціологічного дискурсу через поняття епістеми, яке визначає і генерує основну тематику теоретичного дискурсу в соціології та продукує епістемологічні моделі та понятійні ансамблі опису і пояснення соціальних процесів. Дане поняття дозволяє не лише прояснити специфіку і природу соціологічного дискурсу в межах дискурсу гуманітарних наук через розкриття конфігурацій сучасної епістеми і визначення місця гуманітарного знання в межах цієї конфігурації, однак також показати епістемологічну специфіку соціологічного пізнання, що базується на запозиченнях концептуальних ансамблів із суміжних емпіричних дисциплін. Такий підхід дає можливість визначити місце соціології в системі наукового знання в цілому і гуманітарного зокрема, однак також встановити і прояснити ті епістемологічні особливості, з позицій яких відбувається і організується дискурс навколо проблеми соціального порядку як центрального питання соціологічної науки.

 

 

1. Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук. – СПб. : A – cad, 1994. – 406 с.