Естетичне як соціокультурний феномен (філософсько-історичний аналіз)

Четвертий розділ – „Відродження естетичного в епоху Ренесансу” – присвячено аналізові причин та особливостей повернення філософської думки до інтерпретації естетичного як людського. Соціальні та ідейні передумови доби Ренесансу, передусім, детерміновані запереченням тотального контролю церкви і самої релігії, в яких естетичне виступає формою протесту проти старого соціального порядку і консервативних ідей та виразу нової соціальної та ідеологічної суті. Запозичена у античності ідея універсальної творчої людини, що розумілась як гармонія душі і тіла, суспільного та індивідуального, доповнюється гармонією всіх проявів тілесної та духовної культури, але їх гармонізація покладається на Бога. На перший план виходить ідея довершеності, даної Богом. Показано, що універсалізм Ренесансних діячів був справжньою революцією, без якої не міг би з’явитися новий (буржуазний) поділ праці. Саме на ґрунті боротьби з прагненням схоластики максимально занурити людину у релігійні догмати замість того, щоб живити її віру, і виникає Ренесанс. Такий самостійний критичний світогляд щодо феодального ладу та станових обмежень народжується як міська культура, що домагається правових, політичних і економічних свобод. Якщо специфіка гуманізму епохи середньовіччя – це шлях аскези, самозречення, що означає опанування чуттєвим (естетичним) завдяки самодисципліні, то в епоху Ренесансу варто говорити про більш витончену аскезу, яка відмовляється від усього традиційного, що не потребує зусиль. Людині надається можливість необмеженого творчого пошуку і діяльності в усіх галузях.

Розглянуто релігійно-аскетичний характер витоків ренесансного антропоцентризму Піко делла Мірандоли у трактаті „Про гідність людини”, в якому зазначається, що людина вільно, без стороннього примусу може обрати своє вище призначення. Однак, образ ренесансної людини цілком вписується у християнську символіку: це людина, що прагне стати такою ж досконалою, як Бог. Невипадково А.Лосєв називав “титанізм” сутнісною рисою діячів Відродження: прагнення зрівнятися з Богом неминуче веде до трагічних наслідків для самого індивіда, хоча і збагачує людство в цілому. Митець виступав як реальний прототип та зразок ідеальної “універсальної” людини, творчість якої дорівнює творчості деміурга. У прагненні знати все міститься дві тези про те, що все підвладне розумному пізнанню і про необхідність системності та практичної конкретності пізнання. Тому в естетичній культурі Ренесансу практичний, утилітарний елемент настільки ж сильний, як і момент художній, естетичний. Творча діяльність виступає як релігійний ритуал, рівнозначний ритуалам відтворення, акту творення світу. В дисертації наголошується, що водночас на перетині естетичної та етичної проблематики не лише формується класичний гуманістичний ідеал Ренесансу, а й виникає його антипод – антигуманістичний естетизм, зокрема виникає маньєризм. Мистецтво Ренесансу впевнено переходить від місії відродження античної культури до стилізації, за яких форма починає домінувати над змістом. Диспропорція між космічними задумами мислителів і митців Відродження та реальним соціальним впливом їх ідей на сучасне суспільство спокушає до тлумачення епохи як утопічного проекту. Ренесансна доба розуміє людину як діяльну, однак не соціально, а побутово діяльну. З’ясовано, що внутрішня соціальна суперечність естетичного ідеалу Ренесансу – пропаганда дії за мінімальної соціальної дієвості – знаходить своє розв’язання у часовому вимірі. Ця суперечність є внутрішньою пружиною розвитку сутності естетичного ідеалу Ренесансу.

В естетиці Ренесансу спостерігається вишукано органічне поєднання ірраціонального та раціонального початків, де мистецтво стає наукою, а наука обов’язково має бути граціозною. Таке поєднання раціонального і ірраціонального є ще й намаганням поєднати античну спадщину із кращими елементами середньовічної, що означає примирення, гармонізацію розуму і віри, науки і релігії. Звідси і започатковуються дві основні тенденції – ідеалізація античності та ідеалізація середньовіччя. Криза естетичного ідеалу Ренесансу породила ще один соціальний феномен – утопію, що вміщує в собі соціально-естетичні шукання попередніх епох. Іншим важливим досягненням епохи Відродження, що зрештою також почало працювати проти естетичного ідеалу, був могутній поштовх до розвитку наук. Адже криза естетичного ідеалу Ренесансу зумовлена невідповідністю між неосяжністю горизонтів нової наукової картини світу, що відкрилася ренесансним діячам, та мізерними науковими досягненнями в ній.

У п’ятому розділі – „Феномен естетичного у філософії і культурі Просвітництва” – проаналізовано зміст парадигми естетичного, що склалась в епоху беззастережної віри в силу людського розуму, критики релігійного марення, надії на досягнення гармонії в ідеалах Свободи, Рівності, Братства і Миру. Розум і наука проголошуються вирішальними у пізнанні “природного порядку”, що відповідає справжній природі людини і суспільства. Раціоналізм стає філософською основою світогляду епохи Просвітництва. Поляризація класів виявилася підставою поляризації в культурі. Бароко і класицизм – широкі культурні рухи, як реакція на гуманізм та ідейно-художню революцію, здійснена Ренесансом. Митці Просвітництва відкрили сучасність як естетично рівноправну з міфологією та історією сферу зображення, що спричинило народження нового жанру соціально-психологічного роману. Водночас епоха була пов’язана не лише із соціальними змінами, але й науковим прогресом. „Пізнай істину, і вона зробить тебе вільним” – розум стає більш логічним і моральним та чіткіше усвідомлює свої головні цілі – досягнення рівності, свободи і справедливості через розвиток культури, науки