Етико-психологічні аспекти соціальної роботи з людьми з обмеженими можливостями

 

 

Одним з основних принципів роботи з інвалідами є повага до особистості, необхідно поважати і приймати клієнта таким, яким він є. Професійна компетентність соціального працівника полягає, безумовно, у знаннях геронтологічних і психологічних особливостей віку, врахуванні приналежності клієнтів до тієї або іншої соціальної групи. Потреби, інтереси, захоплення, світогляд, найближче оточення, житлово-побутові, матеріальні умови, спосіб життя клієнтів – це, і багато чого іншого, знаходиться в полі зору справжнього професіонала, що, безсумнівно, дає можливість вибрати оптимальну технологію соціальної допомоги, грамотно визначити проблему і шляхи її вирішення. Як говорять закордонні технологи, необхідно відкрити «три шухляди столу»:

Що сталося? (У чому проблема?).

Чому? (Що являється причиною?).

Як допомогти? (Що я можу зробити?).

Даний прийом допомагає соціальним працівникам, психологам і медикам посприяти людині в адаптації до навколишньої дійсності, до реальних і непростих умов зовнішнього і внутрішнього світу.

У людей з обмеженими можливостями повинна бути сформована надія бути потрібним соціумові, бути шановними. Для цього використовуються різні прийоми: виявивши проблему, зробити все, щоб реалізувати хоча б деякі потреби, допомогти встановити контакт з родичами, оформити необхідні запити і т. д. І, звичайно, дуже важливою є конкретна допомога дією: навести порядок у кімнаті бабусі, яка погано чує, можливо, провести її на прогулянку, щоб довести, що «вік – це лише стан душі»; отримати новий слуховий апарат; підвищити, з підключенням різних інстанцій, мізерну пенсію; запропонувати взяти участь у виставці, конкурсі творчих робіт, підтвердивши істину, що «світ не без добрих людей» та ін.

Істотною стороною спілкування соціального працівника з клієнтом виступає перцепція, тобто сприйняття один одного як партнера по відносинах і встановлення на цій основі взаєморозуміння. Домінантний суб'єкт спілкування очолює діалог, прагне взяти ініціативу в бесіді на себе; у звертанні з проханнями і вимогами його не турбує їх розумність і доцільність. Таке його ставлення можна вловити за поставою, мімікою, жестами, поглядами, репліками. Часто така людина буває настирливою у спілкуванні, багаторазово повторює те саме. Соціальному працівникові необхідно дати такому клієнтові можливість виявити свою домінантність. Недомінантний суб'єкт спілкування – людина (клієнт), яка постійно почуває себе прохачем, дуже чутлива до стану партнера – соціального працівника. Вона надто сором’язлива у своїх проханнях, їй важко їх висловити. Важливо допомогти такій людині у спілкуванні: стимулювати, підтримувати, надавати ініціативу і можливість виразити себе, викласти свої прохання.

Світ інвалідів своєрідний, у ньому існують свої критерії, свої оцінки і закони. Допомогти інвалідові – це, насамперед, сприйняти і зрозуміти його світ, світ людини, яка потребує в опікунського відношення.

Необхідність інтеграції технологій соціальної роботи і методів прикладної психології в першу чергу визначається специфікою людей з обмеженими можливостями (ОМ) як об'єктів «соціальної терапії».

Серед проблем людей з ОМ, особливо молодих, найчастіше фігурують самотність, низька самооцінка і відсутність соціальної впевненості у собі, депресія, відчуття стигматизованості і відторгненості внаслідок своїх недоліків, психологічна і фізична залежність, відсутність професійного самовизначення і працевлаштування, а також болісна нездатність обговорювати свої труднощі. Досить гострими є такі проблеми сексуального і сімейного життя, як встановлення і розвиток взаємин з протилежною статтю і можливі медичні протипоказання до дітородіння. Можна припустити, що гострота фізичних, соціально-економічних і, головне, психологічних проблем набагато вища у випадку не вродженої, а набутої аномалії (інвалідності), яка стає сильним стресогенним фактором і принципово змінює життєвий сценарій людини і, у якійсь мірі, її найближчого оточення.

Однією з основних психологічних проблем людей з ОМ є проблема маргінальності і автоідентичності, тобто того, до якої групи відносить себе така людина – до «світу нормальних» чи до «світу неповноцінних». Як показує практика, у більшості випадків люди, по міру можливостей, намагаються приховувати свої недоліки, щоб стати в очах навколишнього світу частиною «нормальних» людей. Якщо ж це не вдається, то людина з ОМ або іде в соціальну самоізоляцію, або в процесі комунікації з нормальними людьми відчуває себе особливо неповноцінною внаслідок гіперопіки і співчуття з їх боку. У цьому випадку основними психологічними умовами соціальної адаптації людини з ОМ можуть бути усвідомлення нею реального положення справ і адекватна самооцінка, емоційна врівноваженість, адекватні міжособистісні відносини і знаходження своєї професійної ніші на ринку праці і зайнятості.

Авторство соціальної моделі (іноді її визначають як «інтерактивну модель», або «модель взаємодії») належить, головним чином, самим людям з ОМ. У фокусі цієї моделі знаходиться взаємозв'язок між окремою людиною і оточуючим її середовищем (у тому числі суспільством), причому обмежені можливості не розглядаються як частина людини і як її провина: людина може намагатися послабити наслідки своєї хвороби, але відчуття обмеженості своїх можливостей викликано не останньою, а відношенням людей і бар'єрами, які існують у навколишньому середовищі (архітектурою, соціальною організацією, психологічним кліматом та ін.). Інакше кажучи, обмежені можливості як проблема є результатом соціального і економічного пригнічення всередині суспільства, тому людей з ОМ скоріше можна розглядати як пригноблену групу, ніж як аномальну або трагічну.

У цьому випадку концепція незалежного життя розглядає людину з ОМ і її проблеми у світлі її цивільних прав, а не