Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (093) 202-63-01
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Феномен культури

Тип роботи: 
Реферат
К-сть сторінок: 
28
Мова: 
Українська
Оцінка: 

закопанського народного мистецтва. На території Центральної, Південної та Східної України, яка перебувала в складі Російської імперії, існує національний різновид модерну: «Український модерн», який виник в Полтаві. Найбільш відомі споруди цього стилю були побудовані в Харкові, Полтаві, Києві, але керівництво імперії протидіяло розвитку української культури і, зокрема, національної архітектури. Це було однією з причин, які не сприяли розповсюдженню українського модерна. Таким чином найбільш широко на російської частині України було представлено російський варіант модерну, також в Україні існують зразки північної різновидності модерна (скандинавської). Інші народи, звичайно, привнесли в архітектуру України свої національні особливості, наприклад модернізовані неоготичний (Народи Європи) або неомавританський стилі (Східні народи).

На території України за часів модерну творили такі постаті як академік Олексій Бекетов, Вікентій Прохаска, Григорій Артинов, Адам Генріх, Василь Кричевський, Тадеуш Обмінський, Іван Левинський. Вирізняється постать Владислава Городецького. Особливо завдячує Городецькому Київ, прикрашений неповторними будівлями в стилі модерну (будинок з химерами), неокласицизму (музей старожитностей і мистецтва, нині Національний художній музей), неоготики (Миколаївський костел, нині Національний будинок органної музики), мавританської архітектури (караїмська кенаса, нині Будинок актора).
У 1910-1920 рр. отримав розповсюдження стиль необароко – спроба поєднати традиції високого «мазепинського бароко» із досягненнями європейського модерну.
Після Соціалістичної революції у мірі на зміну епохи модерна приходить епоха Модернізму, яка в Радянської Україні представлена стилем Конструктивізму. Найбільш вражаючи споруди цієї доби були побудовані в Першої столиці Української республикі – Харкові (будинок Держпрому), Києві (Житлові будинки партапарату в районі «Липки», Перший будинок Лікаря).
В 1932 р., з організацією єдиної Спілки архітекторів, було проголошено єдиний творчий метод – метод соціалістичного реалізму і тотальної орієнтації на класику. Конструктивізм піддали жорстокої критиці, багато архітекторів-конструктивістів було репресовано або страчено. Розпочинається активна політизація архітектурної діяльності та формування архітектури режиму з його пориваннями до гігантоманії та бутафорської помпезності форм, але архітектура сталінського історизму набула національних українських рис.
В 1936-1939 рр. були збудовані: будинок ЦК КП (б) У, нині Міністерство закордонних справ України (проект П. Лангбарда) ; будинок НКВС, нині Кабінет міністрів України (проект І. Фоміна) ; будинок Верховної Ради УРСР (проект В. Заболотного) ; штаб Київського особливого військового округу, нині Адміністрація Президента України (проект С. Григор'єва).
Комуністичний режим зруйнував чимало визначних будівель, які пізніше були внесені до офіційних списків пам'яток архітектури (Михайлівський Золотоверхий і Микільський військовий собори в Києві, Троїцький собор у Глухові тощо). Сьогодні деякі з них, наприклад, Михайлівський Золотоверхий чи Успенський собору Києві, відбудовані.
Після Другої світової війни національно-самобутні ретроспекції відбилися в архітектурній діяльності періоду післявоєнної відбудови міст і сіл України. Особливо це мало значний вплив на грандіозну відбудову Хрещатика (архітектори: О. Власов, А. Добровольський та ін.). Багаті традиції українського бароко, які використали автори в забудові столичної вулиці, гармонійно поєднані з міським рельєфом. В архітектурі будинків була активно застосована українська орнаментальна пластика та колорит.
В 1960-70-ті роки з'являються перші прояви нової образності архітектури, використання сучасних індустріальних конструкцій та прогресивних будівельних матеріалів – Палац спорту в Києві (архітектори: Михайло Гречина, О. Заваров) ; наземні станції Київського метрополітену «Хрещатик» (архітектори: А. Добровольський, В. Єлізаров та ін.) ; «Університет» (архітектори: Г. Головко, М. Сиркін та ін.) ; готель «Тарасова гора» в м. Каневі (архітектори: Н. Чмутіна, Е. Гусєва, В. Штолько та ін.) ; Палац дітей та юнацтва у Києві (архітектори: Авраам Мілецький, Едуард Більський) ; кіноконцертний палац «Україна» (архітектори: Є. Маринченко та ін.). Оригінальністю та новизною форм позначена архітектура комплексу Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка (архітектори В. Ладний, А. Буділовський, Л. Коломієць та ін.).
Мова сучасної архітектури стає більш глобальною, плюралістичною за творчим спрямуванням, але водночас значущу роль відіграють нові творчі пошуки прогресивних напрямів, принципів та прийомів вирішення форми та змісту в архітектурі.
В творчості київської генерації українських архітекторів все частіше зустрічаються прояви постмодерну та хай-теку як віддзеркалення глобалізації процесу розвитку світової архітектури. В нових будовах стильового спрямування вдало використовуються нові конструктивні та художньо-пластичні можливості як традиційних будівельних матеріалів, так і нових – легкі металопластикові конструкції, вишукані оздоблювальні матеріали (готель «Хрещатик», арх. Л. Філенко; діловий комплекс «Зовнішекспосервіс», архітектор О. Донець та ін. ; банк «Україна», архітектор С. Бабушкін та ін. ; офісний центр «Київ-Донбас», архітектор В. Жежерін та ін. ; готельно-офісний центр «Східний горизонт», арх. О. Комаровський, комплекс «Ексімбанк», архітектор І. Шпара та ін.) і багато інших новітніх будов. Реконструкція та оновлення майдану Незалежності в м. Києві також стала знаковою подією, бо утвердила для архітектурно-художні символами нового іміджу суверенної України.
З кінця 1980-х років відновилось будівництво релігійних споруд. Нові православні церкви та собори будують переважно у візантійському стилі, рідко у класичному, готичному або псевдоруському стилях. Унікальним є будівництво у стилі українського бароко (собор Архієпископа Харківського Олександра, збудований у 2004 р.).
Завдання сучасної української архітектури – різноманість у проявах сучасної естетики, пошук авторської архітектурної своєрідності та врахування існуючого історико-культурного середовища.
 
Висновок
 
Відомо, що слава Київської Русі гриміла колись світами. Князь Олег Віщий на знак перемоги прибив свого щита на брамі Царгорода. «Іду на Ви!» – сповіщав Святослав перед походом на ворога. Ще в ІХ столітті Київську Русь називали Гарданією, тобто країною міст. Дочок князів руських брали собі за дружин найславніші королі Франції, Чехії, Німеччини, Польщі. Тоді за неписьменних французьких королів підписувалася Ганна-Ярославна. А князівна Конгута, що відзначалася хистом поетичним, була дружиною чеського короля Оттокара ІІ. В «Історії королівства чеського» Вацлава Томека читаємо: «Слава Оттокара рознеслася по всій Європі. Татари називали його залізним королем. Оттокар одружився (1261 р.) з прегарною Конгутою, донькою Ростислава Михайловича, князя руського». Цікаво, що Конгута стала першою значною чеською поетесою, і нині «Антологія давньої чеської літератури», видана в Празі 1987 року, включає вірш Конгути під заголовком «Конгутина молитва».
У ХV столітті український учений Юрій Дрогобич був широко відомий у Європі як автор одного з перших у світі астрономічних календарів, як доктор медицини і філософії, ректор Болонського університету та професор Ягеллонського університету в Кракові, де його лекції слухав Микола Коперник.
Славнозвісний арабський історик і мандрівник Павло Алепський, що разом зі своїм батьком Антіохійським патріархом Макарієм подорожував Україною в середині ХVІІ століття, був вражений, побачивши країну, «повну мешканців і замків, як гранатне яблуко зерен». Павло Алепський у подорожніх нотатках відзначає високу культуру й освіту населення: «По всій землі козацькій ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малим винятком, навіть здебільшого їхні жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужби й церковний спів. Крім того, священики вчать сиріт і не дозволяють, щоб вони тинялися по вулицях»
Є свідчення, що серед прикутих до турецьких галер полонених запорожців були такі, які знали по шість і більше мов.
Ще в ХVІ столітті в Україні функціонувала вища школа – Острозька академія. А трохи пізніше Михайло Ломоносов навчався в Києво-Могилянській академії, широко відомій на той час у всьому слов`янському світі. Тут навчалося багато молодих людей – східних і південних слов`ян.
А щоб дати освіту царським дітям, як писав І. Огієнко. «1664 року прибув до Москви українець Семен Полоцький, покликаний туди вчити царевичів Олексія і Федора та царівну Софію, навчав він і царевича Петра»...
А потім потягли на Москву наші земляки і «за ласощі та за прихоті мирські» понесли туди свої сили та знання. Степан Яворський, Дмитро Ростовський (Данило Туптала), Феофан Прокопович... Про це свідчить і білоруський дослідник П. Безсонов: «Малоросы заняли здесь самые видные, влиятельные места, от иерархов, до управлений консисторий, ими устроенных, от воспитателей семьи царской до настоятелей монастырских, до ректоров, проректоров и учителей».
У тому ХVІ столітті в Луцьку з`являються поети – творці новітнього книжного вірша – Олена Копоть та Іван Журавницький, які писали народною мовою. Особливо відзначалися вони своїми сатирами, за які були навіть змушені стати перед судом. Це був живий вияв процесів доби Відродження в Україні в ті бурхливі, складні часи.
Повною протилежністю до України в ті часи була Москва. Москва мала сільський характер столиці землеробської держави. Яскраву картину допетрівської Москви змалював у праці “Політичні думи” серб Юрій Крижанич, який у другій половині ХVІІ століття 20 років прожив у Москві. Він зазначав, що московити не вміють культурно розмовляти, а окрім цього, до їх головних пороків відносяться також лінь, пияцтво і марнотратство. Московити не вміють триматися з гідністю. Від цього в державі панує сваволя, невизначеність або ж надмірна жорстокість.
Не випадково 1927 року в Парижі князь Микола Трубецькой писав у книзі «К украинской проблематике»: «Та культура, которая со времен Петра живет и развивается в России, является органическим и непосредственным продолжением не московской, а киевской украинской культуры».
Переяславська угода справді була поворотнім етапом в історії України, бо відривала нашу батьківщину від традиційних зв’язків з європейськими країнами.
Світову славу мають наукові відкриття в космонавтиці та ракетобудуванні цілої когорти українців: Олександра Засядька, Миколи Кибальчича, О. -Ю. Шергея-Кондратюка і таки ж українців – Костянтина Ціолковського, Сергія Корольова...
Мало хто зараз знає про геніального скульптора Олександра Архипенка, орієнталіста Агатангела Кримського.
А хто пам`ятає про Данила Самойловича – засновника вітчизняної епідеміології, котрий на ціле століття випередив відкриття Луї Пастера?
Хто пам`ятає про славетного українського бджоляра Петра Івановича Прокоповича – засновника вітчизняної науки про бджільництво, винахідника першого в світі рамкового вулика? Але ж саме в його першій у світі бджільничій школі навчалися бджоляри не тільки з України та Росії, а й з Грузії, Угорщини, Італії, Німеччини, Польщі.
Хто знає про те, що син поета Павла Грабовського – Борис – винахідник телебачення, і ще в 20-х роках на створеному ним телеекрані був відображений рух трамваю в Ташкенті?
Натомість у світі знають як «російських» кіномитців Олександра Довженка та Андрія Тарковського, співака Вертинського, мандрівника Міклухо-Маклая, письменників Бальмонта, Мережковського, Пікуля та ще багатьох інших українців.
 
Список використаних джерел:
 
1. Введение в культурологию: Учеб. пособие для вузов / Рук. автор. кол. Е. В. Попов. – М., 2002.
2. Ильина Т. В. История искусства. Западноевропейское искусство. – М., 2003.
3. Історія українського мистецтва: У 6 т. – К., 2007.
4. Культурне відродження в Україні: історія і сучасність. – Львів, 2003.
5. Павленко Ю. Історія світової цивілізації. – К., 2004.
Фото Капча