Фольклор як мотивувальний компонент індивідуально-авторських флоролексем у поезії XX-XXI століття

Т.В. Вдович Національний університет «Острозька академія»

 

 

Поетичний лексикон ХХ-ХХІ століття характеризується надзвичайною строкатістю, однією із ланок якої є авторські лексичні новотвори (далі – АЛН), що «стають об’єктом системних лексикографічних досліджень в україністиці, починаючи з 70-х років минулого століття» [3, с. 161].

Вагомий внесок у дослідження АЛН зробили Білодід І. К., Колоїз Ж. В., Ващенко В. С., Русанівський В. М., Сологуб Н. М., Чабаненко В. А., Вокальчук Г. М., Адах Н. А., Гаврилюк Н. В., Максимчук В. В. та інші.

Мета пропонованої статті полягає в аналізі фольклорної основи лексико-семантичної групи АЛН, що містять у своїй структурі флористичний компонент.

Актуальність дослідження пов’язана зі значною поширеністю індивідуально-авторських флоролексем (далі – ІАФ) у поетичному лексиконі ХХ-ХХІ століття.

Наукова новизна досліджуваного питання полягає в тому, що раніше в мовознавстві було розглянуто лише узуальні флоронайменування (А. І. Капська, В. І. Кононенко, Я. В. Закревська, І. В. Качуровський, І. І. Коломієць, Д. В. Лісничий та ін.), а лексико-семантичну групу ІАФ ґрунтовно проаналізовано не було.

Джерельною базою дослідження стали ІАФ, вміщені в неологічних словниках, укладених Вокальчук Г. М., Адах Н. А., Максимчук В. В., Гаврилюк Н. В.

На наш погляд, поставлена мета найповніше зреалізується, якщо звернутися до ономасіологічного аналізу, основною метою якого є визначення способів моделювання (добору мотиваторів) певного виду лексики.

Мова є витвором етносу, індикатором його життя, а рослинний світ є важливим елементом предметного світу загалом, тому має в мові кожного народу широке відображення. Таким чином на певну номінацію народ нашаровує своє культурне означення, яке ми називаємо символікою рослин, адже, як зауважують Л. О. Пустовіт та Г. М. Сюта «автори часто перебувають у творчому полоні тих опорних слів-образів, які міцно вкоренилися у мовно-поетичну практику» [2, с. 120]. Саме цю символіку поети ХХ-ХХІ століття часто кладуть в основу індивідуальних новотворів, пов’язаних інтегрувальною семою «рослина».

Отож, для встановлення зв’язку ІАФ із фольклором було виокремлено ономасіологічну базу, тобто архісему «рослина», та ономасіологічну ознаку (фольклорний мотиватор).

Передусім, відзначимо рису ІАФ, яка найрепрезентативніше відображає зв’язок АЛН, об’єднаних архісемою «рослина», з усною народною творчістю. Ця риса, на нашу думку, полягає в набутті узуальними номінаціями в складі ІАФ антропоморфних ознак, що пов’язано зі споконвічною традицією українців одухотворювати навколишній світ. Це зумовило появу індивідуально-авторських мовних образів: братове-дерева (І. Драч), солдат-дерево (А. Таран), дуб-дідуган (М. Йогансен), сестра-калина (Б. -І. Антонич), верба-мати (В. Симоненко) тощо.

Відомо, що визначною особливістю українського фольклору, яка відбилася і в узуальному лексиконі, є послідовне використання утворень демінутивного характеру. А. П. Грищенко зазначає, що, «розглядаючи лексику з додатковим експресивно-оцінним значенням, необхідно звернути увагу на таку дуже важливу типологічну характеристику української мови як розвинена система творення зменшено-пестливих лексичних одиниць» [9, с. 222]. Таку особливість простежуємо в ІАФ: берізка-янголиця (Д. Павличко), свічка-тополинка (М. Сингаївський), тюльпанинка (В. Барка), немовля-травинка (С. Йовенко), квіточка-дзвіночок (Т. Осьмачка) та ін.

Унаслідок додавання до узуальних слів флоролексем, за якими закріплені традиційні асоціації, імовірно, виникли такі складені АЛН: калина-дитина (І. Драч) та дочка-калинонька (О. Олесь). Співвідношення використаних лексем спостерігаємо у приказці: Любуйся калиною, коли цвіте, а дитиною, коли росте [8, с. 246].

У поетико-функціональній природі АЛН сестра-калина (Б. -І. Антонич) можна простежити співвіднесеність із так званим «калиновим мостом», що у фольклорі символізує кровне поєднання родичів: калинова вітка, як рідная тітка [8, с. 253].

Відповідно до словника епітетів української мови, флоролексема береза в поетичному мовленні виявляє можливість сполучуваності зі словами біла, білокора, білостанна, молода, одинока, струнка [1, с. 31]. Натомість, М. Зеров створює ІАФ береза-жалібниця, яка відходить від традиційного поєднання слів і корінням сягає гуцульських звичаїв: чіпляти на садибу померлого березове гілля, що є місцем перебування померлого. [6, с. 33].

Дерево ясен у фольклорі вважалося символом війни: якщо ворогові присилали гілку ясена, це означало початок війни або попередження про неї [6, с. 143]. У поетичній творчості А. Малишка зустрічаємо АЛН ясени-поводарі: І ясени-поводарі / Шумлять, до бурі неохочі.

АЛН терново-огненний (І. Драч) також знаходить своє коріння у фольклорі. Відомо, що одна із порід терену – диптам – отримала в народі назву «неопалимої купини». Цей терновий кущ виділяє ефірні пари, які горять, проте самої рослини вогонь не торкається. Така дивовижна властивість цього куща не могла пройти повз увагу наших предків, що закономірно віддзеркалено в мовотворчості І. Драча.

Окрім того, у народі стало традиційним порівняння терену з очима: Очі як терночок, брови як шнурочок [4, с. 407]. На базі цього зіставлення, імовірно, виникла ІАФ терноокий (М. Тимчак) : – Дай ру-ку! – / гукнула мені терноока пташина.

Згідно з уявленнями предків, збережених усною народною творчістю, дуби існували ще до народження світу. У народній пісні фіксуємо: А на тім морі ой два дубочки, / На тих дубочках два голубочки. / Стали радитися як світ сотворити… [5, с. 355]. У «Словнику епітетів української мови» бачимо сполучуваність лексеми дуб із словами на позначення віку: сивий, старий, віковічний, столітній [1, с. 116]. Можливо, це й послугувало мотиватором для створення АЛН дуб-дідуган (М. Йогансен).

Лексема верба в народній символіці й міфології є жіночим деревом, уособленням плодючості та материнства. У фольклорній казці бачимо уявлення народу про походження верби з жінки, яка була наділена надзвичайною родючістю. Із заздрощів богиня землі перетворила її на вербу: [5, с. 351]. Можливо, такі уявлення лягли в основу ІАФ В. Симоненка верба-мати: Будуть вік стояти біля броду / Посивілі верби-матері.

Фітонімом «зілля» навіть в узуальній лексиці названо трави, що за народними віруваннями, мають чарівну силу. Віддзеркалення фольклорних особливостей деривату зілля бачимо в АЛН: див-зілля (Б. Лепкий), зілля-ворожілля (І. Калинець), зілля-смерть (Б. -І. Антонич), чари-зілля (С. Бабій), чар-трава (І. Вирган). У фольклорі, як відомо, зілля є усталеним символом чарівної сили: «Єсть у мене таке зілля біля перелазу, / Як дам тобі напитися, полюбиш одразу» [5, с. 358].

ІАФ знаходять своє коріння не лише в народних піснях та пареміях, а й у легендах. Одна із легенд розповідає, що колись давно на українське село налетіли татари. Дівчата, які жили в цьому селі, щоб не йти в неволю, утопилися в бистрій і глибокій ріці, і в тому місці, де темна вода сховала від ворогів красунь, на світанку з’явилися білі пуп’янки невідомих квітів, що розцвіли яскравим цвітом. Здавалося, що ніжні руки дівчат тягнуться до сонця з-під води [7, с. 385]. Очевидно, ця легенда вплинула на створення ІАФ рука-лелія А. Казки, серце-лілея В. Барки.

Аналізуючи словотворчу практику шістдесятників Г. М. Вокальчук відзначає, що «в полі їхньої постійної уваги перебували фольклорні традиції творення нових художніх образів, тропів» [2, с. 133]. Відзначимо, що ця тенденція поширюється не лише на словотворчість шістдесятників, а й на словопошуки багатьох письменників ХХ-ХХІ ст., що засвідчено аналізом ІАФ.

Отже, методом ономасіологічного аналізу зроблено спробу довести, що фольклор є основним джерелом творення ІАФ. У своїй словотворчості поети часто звертаються до асоціативних рядів, пов’язаних із традиційно закріпленими фольклором характеристиками тієї чи іншої рослини, і віддзеркалюють їх. Таким чином узуальні флоролексеми стають образно-метафоричними утвореннями з високим ступенем емоційно-почуттєвої сфери.