Формування катеринославського та херсонського дворянства в 60-ті рр. XVIII – на початку XIX ст.

На момент закінчення поміщицької колонізації у власності приватних осіб знаходилося майже 63% землі, в той час як питома вага казенного землеволодіння становила 37%. Таким чином, внаслідок широкомасштабних роздач землі на Півдні України у другій половині XVIII ст., в регіоні утворилося потужне поміщицьке землеволодіння.

В четвертому розділі – “Внутрішня стратифікація дворянської верстви Катеринославської та Херсонської губерній (за формально-кількісними даними) ” на основі обліково-статистичних джерел здійснено обрахунки чисельності дворянсько-поміщицького загалу південноукраїнського регіону, визначено соціальну приналежність землевласників, ступінь внутрішньостанової майнової диференціації, проаналізовано динаміку змін в його межах протягом 80-х рр. XVIII- початку XIX ст.,

На початку 80-х рр. XVIII ст. на теренах Катеринославського намісництва нараховувалося 1. 428 землевласники. В наслідок розширення колонізаційних просторів, продовження земельних роздач та природного приросту чисельність поміщиків на початку XIX ст. в Херсонській та Катеринославської губерніях становила 2. 174 особи. Протягом всього означеного періоду більшість землевласників були державними службовцями. При цьому перше місце традиційно посідали військові. У 80-х рр. XVIII ст. питома вага офіцерів сягала майже 80%, в той час як цивільні службовці обіймали 11%. Близько 6% нараховувалося різночинців та осіб соціальне походження яких встановити не вдалося і 3% – представників козачої старшини. На початку XIX ст. військові становили 66% від питомої ваги всієї сукупності поміщиків, цивільні службовці – майже 22%, різночинці та особи соціальне походження яких встановити не вдалося – 10% й козача старшина – 2%.

Аналіз ступеню майнової диференціації здійснено за двома критеріями -розміри земельних володінь та кількість залежного населення в маєтках. У 80-х рр. XVIII ст. в Катеринославському намісництві нараховувалося 1. 693 поміщицькі дачі. Серед них більшість становили маєтності середніх розмірів (від 1. 001 до 6. 000 дес.) – 57%. 32% належало дрібним дачам (до 1. 000 дес.). Великі дачі (від 6. 001 до 12. 000 дес.) займали 9, 4%, а дуже великі (більше 12. 000 дес.) – майже 1, 5%. Схожа ситуація спостерігається і на початку XIX ст. Всього на облік було взято 2. 086 землевласника. Маєтки середніх розмірів становили 60% від усієї кількості поміщицьких дач і охоплювали половину всього приватного земельного фонду. Група великих та дуже великих земельних володінь становила майже 13% маєтків і займала 45% поміщицьких земель. На долю дрібних землевласників, а їх питома вага сягала 27%, припадало всього 3, 6% землі.

На початок XIX ст. майже п'ята частина землевласників не мала підданих взагалі. Серед тих, хто спромігся залюднити свої маєтності, більшість становили дрібні душевласники (до 100 душ) – майже 70%. Друге місце за кількістю посідали середні душевласники (від 101 до 500 душ) – майже 26%. Їм належала половина всіх мешканців поміщицьких маєтків. Група великих душевласників (від 501 душі) становила 3, 4%. На поміщиків цієї групи працювала майже чверть підданих. В цілому картина поміщицького душеволодіння в Південній Україні співпадала з загальноімперською. Простежується цілковита перевага дрібних душевласників і незначна кількість середніх та великих.

У висновках викладено загальні підсумки дослідження. Поява дворянської верстви в межах південноукраїнського суспільства була наслідком цілеспрямованих дій імперського уряду, який намагався в такий засіб зміцнити своє становище в регіоні. Її основу становили дворяни-поміщики (земле- та душевласники). Юридичне оформлення дворянської корпорації відбувалося в руслі існуючого станового законодавства. Разом з тим, в правові норми, що діяли в регіоні, було внесено суттєві корективи, спрямовані на прискорене утворення поміщицького прошарку. Зокрема на півдні України було дозволено отримувати у власність землю не дворянам, з подальшою їх нобілітацією.

Специфічною рисою південноукраїнської соціальної еліти стала наявність у її лавах значної кількості вихідців із непривілейованих верств імперського суспільства та іноземних переселенців. Утворення дворянської верстви в регіоні супроводжувалося інтенсивним нобілітаційним процесом. Чисельні представники соціальних низів, шляхом залюднення земель, відповідно до положень Плану 1764 р., або вислуги табельного чину на державній службі, ставали дворянами, що обумовило приток до дворянської корпорації осіб із купецтва, козацтва, духовенства, міщанства, службовців поселених полків тощо. Отже, формування дворянської спільноти йшло через чини до землі, й через землю до чинів.

За своєю етнічною приналежністю більшість дворян становили росіяни та балканські іммігранти (серби, македонці, чорногорці, болгари, молдавани, греки тощо). Значну частку дворянської верстви регіону також становили українці. Почасти вони були представлені старшиною Лівобережної України. Їх нобілітація відбувалася через табельні чини, які вони отримували як державні службовці або на основі положень Плану 1764 р. про заселення землі. Визначити точну чисельність українців наразі складно, однак, вочевидь, вони становили більше ніж 10, 5% дворянства краю, як про це писала Н. Д. Полонська-Василенко, спираючись на формальну ознаку – наявність старшинського чину. В дисертаційному досліджені уточнено твердження В. О. Голобуцького про те, що значна частка запорозької верхівки після ліквідації Січі перетворилася на казенних поселян. Аналіз нобілітаційних справ, реєстрів командного складу Чорноморського козачого війська та земле і душевласників південного краю дозволяє стверджувати, що більшість старшин спромоглися зберегти свої маєтності (і навіть розширити