Французько-німецьке партнерство в європейських інтеграційних процесах (1989-2006 рр.)

У четвертому розділі "Конституція для Європи та французько-німецьке партнерство" йдеться про активізацію двосторонньої співпраці Франції та Німеччини у контексті реформування ЄС на основі Європейської конституції. Протягом роботи Конвенту дві країни представили 5 спільних пропозицій з ключових питань розвитку ЄС, завдяки яким добилися домінування власної концепції реформування Євросоюзу у “Проекті договору, що встановлює Конституцію для Європи”. Ще однією особливістю оновленого «мотору» стало те, що обидві країни використовують його не тільки на європейському, а й на міжнародному рівні. Свідченням глобалізації ролі французько-німецького партнерства стала спільна опозиція двох країн ініціативам США щодо Іраку в Раді Безпеки. Цей перший в історії ФРН акт незгоди із стратегічними планами Вашингтона дає підстави говорити про серйозні концептуальні зміни у зовнішній політиці об’єднаної Німеччини, а саме про закріплення пріоритету французько-німецького альянсу у сфері безпеки і відповідно перевагу європейського вектора над трансатлантичним. 

На тлі загострення політико-системних суперечностей між “новою” і “старою” Європою в «іракському питанні» Франція і Німеччина розширили двостороннє партнерство шляхом створення створення альянсів за функціональною ознакою. Специфікою таких альянсів є їх здатність досягати у рамках посиленого співробітництва швидкого прогресу як у певних сферах європейської інтеграції, так і з деяких питань світової політики. Тому в цьому розгляді розглянуто приклади розширення французько-німецької співпраці за рахунок залучення до неї Польщі, Росії та Великої Британії. Зокрема, відновлення німецько-французько-польська взаємодії в рамках «Ваймарського трикутника» пояснюється необхідністю зберігати політичну керованість розширеного до 27 країн-членів ЄС, а також прагненням Франції і Німеччини посилити свої позиції у Східній Європі. У свою чергу вісь Париж-Берлін-Москва та французько-британо-німецька “трійка” спрямовані на зміцнення зовнішньополітичної дієздатності ЄС і посилення французько-німецької позиції у трансатлантичних відносинах. 

 

 

Аналіз етапів співпраці, що відбувалася між Францією і ФРН у повоєнний період, дає підстави для узагальнення наступних базових характеристик і особливостей французько-німецького партнерства в європейських інтеграційних процесах.

1. З проблематики французько-німецького партнерства в європейській політиці існує як значна кількість праць наукових вітчизняних і зарубіжних дослідників, так і широка джерельна база, яку становлять документи зовнішньої політики Французької Республіки, Федеративної Республіки Німеччини, а також спільні французько-німецькі ініціативи, прийняті в ході двосторонніх самітів. Незважаючи на це, в українській політологічній думці практично немає ґрунтовних досліджень, спеціально присвячених французько-німецькій співпраці в ЄС. Переважна більшість публікацій стосуються ще радянського періоду, мають історичне спрямування і відбивають ідеологічні настанови марксистсько-ленінської ідеології. Саме цими міркуваннями пояснюється прагнення автора з політологічних позицій переосмислити етапи становлення французько-німецького партнерства в контексті європейської інтеграції. Крім того, такий підхід дає можливість розширити і доповнити концептуальні основи їхньої співпраці в сучасних умовах.

Феномен партнерства між Францією та ФРН, а також його ключова роль у розвитку європейської інтеграції обумовлює необхідність політологічного аналізу і концептуалізації досвіду формування французько-німецьких відносин у контексті розбудови ЄС. Особливості сучасного співробітництва Франції і Німеччини в процесі поглиблення і розширення європейської інтеграції потребують також обов’язкового врахування новітніх тенденцій розвитку ЄС. 

2. Розвиток французько-західнонімецьких відносин у повоєнний період відбувався, головним чином, під знаком європейської інтеграції. Успіхи й провали на цьому шляху дозволили розробити концептуальні основи даного процесу, зокрема, необхідність поетапної інтеграції й зближення сусідів по Рейну як фундаментальної умови їх співробітництва. У 1949-1958 рр. відносини між Бонном і Парижем характеризувалися такими рисами та особливостями:

головними ініціаторами французько-німецького зближення були здебільшого керівники Франції і ФРН, а не партії, науковці чи представники великого капіталу; 

зближення позицій відбувалося на основі протидії комуністичній загрозі та в умовах налагодження економічного співробітництва у стратегічних галузях – виробництві вугілля і сталі; 

розвиток двосторонніх відносин характеризувався особливістю, згідно з якою Бонн свідомо віддавав Парижу першість у реалізації в життя ідеї «об'єднання Європи». 

Активно реалізуючи курс на зближення в економічній сфері, Франція прагнула зміцнити свою економічну базу, а ФРН – полегшити свій шлях до рівноправної участі в союзі західних держав. Водночас дві країни мали різні підходи у безпековій сфері: Бонн віддавав перевагу обороні у рамках НАТО, Париж намагався зберегти самостійність у прийнятті зовнішньополітичних рішень. 

У кінці 50-х – 60-х рр. конституційні зміни, що призвели до появи П’ятої Республіки у Франції, а також активізація контактів між СРСР і США внаслідок «карибської кризи» спонукали Шарля де Голля та Конрада Аденауера переглянути роль французько-німецьких відносин у Європі та світі. 

Основою нової концепції двосторонньої співпраці стало примирення двох народів та закріплення «особливих відносин» між Бонном і Парижем на договірній основі. Єлісейський договір 1963 р. став однією з найважливіших віх у відносинах між обома країнами. Новим елементом стосунків Парижа і Бонна стала систематизація двосторонніх відносин на основі механізму, покликаного дати можливість завчасно виявляти розбіжності між країнами у низці конкретних сфер міжнародної політики. Заснована Єлісейським договором система двосторонніх консультацій мала своєю метою полегшити пошуки компромісу до того, як протиріччя прорвуться назовні. 

Французько-західнонімецька консультаційна система довела певну ефективність, особливо у другорядних питаннях двосторонніх відносин, що не зачіпали життєво важливих інтересів партнерів. До цього Францію і ФРН підштовхували як міркування