Г. Сковорода: внесок згідно європейської філософії життя. Мислителі “срібного віку” в утвердженні ідеї життєтворчості особистості

Щастя є простим і за змістом, і за формою. На підставі такого розуміння щастя Г. Сковорода проповідував простоту життя, бідність (але це не був аскетизм, а так би мовити розум на достатність), вдоволення, яке випливає із спілкування людини з природою. Особливістю філософії Сковороди є поділ світу на два начала: вічне та тлінне. Переважного значення філософ надає Вічному, нетлінному началу. Людина як мікрокосм містить у собі також два начала, які поєднуються один з одним: у тлінному відображається нетлінне. В людині над тлінним стоїть дух. До нього й зводив Сковорода сутність життя. Плоть не має істинного значення для людини. Залишаючись тільки плоттю, не намагаючись вийти за її межі, людина губить свою схожість до образу та подібності Бога і в кінцевому підсумку перетворюється в прах. Філософ вважає, що наше зовнішнє тіло саме по собі не працює, воно перебуває у рабстві нашої думки. Плоть іде слідом за всіма рухами мислі.

Мисль, думка – це головна точка, тому її Сковорода часто називає серцем. Доки плоть та кров будуть панувати над серцем, доки людина не визнає їхньої злиденності, шлях до істини закритий, вважає Сковорода. Процес пошуків та знаходження істини пов'язаний з тим, що людина прагне зректися тілесного, реалізувавши себе в перетворенні духу. Це перетворення дає змогу людині знайти істинне власне буття. Розкривши розуміння Сковородою людського життя, ми маємо розглянути, як же він мислив саму людину. Для нього людина – це маленький світ, мікрокосм зі своїм устроєм, зі своїми законами існування.

У людині зосереджений метафізично увесь Всесвіт, зокрема у цьому мікрокосмі є й Бог. Головне, чим відрізняється людина від всього іншого, що живе у світі, – це вільна воля людини та моральність в обранні життєвого шляху. Людину Сковорода поділяв на дві частини: на внутрішню та зовнішню. Всі характеристики зовнішньої людини визначаються формою її існування – земним буттям. Саме це земне буття і є головним іспитом людини на її життєвому шляху та в пізнанні істини. Найчастіше зовнішня людина, її буття заслоняє невидимий світ (внутрішню людину).

Люди віддають перевагу видимому над невидимим. Це пояснюється тим, що людина має відповідно до своєї природи два типи розуму, живе за двома типами законів, має подвійне життя. Іноді людина допускається помилки, стверджуючи, що вона може пізнати внутрішній, невидимий світ, не зворушивши в собі внутрішньої людини, а використавши тільки ті засоби, якими вона користувалася у зовнішньому світі. Сковорода спрямовує свою філософію на очищення від таких помилок. Процес цього очищення визначається самопізнанням та Богопізнанням, єдністю цих процесів. Процес самопізнання, на думку Сковороди, триступеневий. Перший ступінь – це пізнання себе як само-сущого, як самовласного буття. Це своєрідна самоідентифікація особистості. Другий ступінь – це пізнання себе як суспільної істоти. Третій ступінь – це пізнання себе як буття, що створене та протікає за образом та подобою Божою. Цей етап пізнання найбільш відповідальний, тому, що він надає людині розуміння загального у співвідношенні з усім людським буттям.

Подолавши в собі рабську свідомість, стверджує Сковорода, піднявши над землею свої думки, людина перетворюється. Філософ передбачав відкриття людиною в собі глибинних внутрішніх духовних джерел, які дають змогу людині стати чистішою, кращою, переорієнтуватись з виключно земного існування на духовне вдосконалення та змінити своє власне земне життя відповідно до духовного. Своєю творчістю і життям Г. Сковорода продемонстрував можливість здійснення глибинних перетворень.

Філософія Г. С. Сковороди є прекрасним прикладом існування філософії українського духу як динамічної, здатної до розвитку і постійного вдосконалення оригінальної системи поглядів, ідеалів, вірувань, надій, любові, честі, совісті, гідності і порядності; вона є своєрідним пошуком і визначенням українським народом свого місця в суспільно-історичному процесі, закликом до гуманізму і «сродної» людській природі дії.

Видатним філософом-просвітителем, сучасником Г. Сковороди, який також працював з ідеями життєтворчості, був Я. П. Козельський (близько 1728 – 1794). Свою основну працю -»Філософські пропозиції» Я. П. Козельський створив у 1768 p. Він продовжував філософію, впливу якої зазнав М. В. Ломоносов, навчаючись у Києво-Могилянській академії у 1734 р. Козельський був противником схоластики, теології, виступав з критикою вольфіанської метафізики. В теорії пізнання Я. Козельський виходив із сенсуалістичної позиції. Філософію розглядав як особливу галузь науки, яка охоплює «одні тільки генеральні пізнання про речі і справи людства», як визначальну роль соціального середовища у формуванні моральності людини. Він вказував, що просвіта і моральне вдосконалення народу можуть бути тільки результатом (а не передумовою, як вважали видатні представники французької філософії XVIII ст.) звільнення народу від соціального пригнічення, «полегшення його труднощів». Я. Козельський критикував принципи християнської моралі. Він був переконаним противником будь-якого самодержавства, засуджував дармоїдів, які живуть за рахунок «чужого поту», пригнічуючи «суспільне корисних людей». Його ідеалом було суспільство, в якому нема ані розкоші, ні злиднів, а приватна власність обмежена особистою працею і заслугами перед співвітчизниками; це суспільство засноване на обов'язковій для всіх суспільне корисній праці, на взаємодопомозі і повазі гідності людини; праця в цьому суспільстві – обов'язок людини.

 

 

«Срібним віком» в історії Росії називають період 1890-1928 рр., протягом якого відбувався бурхливий розвиток культурного життя країни, він відзначився цілою плеядою видатних мислителів, філософів, художників, письменників тощо.

У той час трапилося так, що в Росії філософія стала практичним керівництвом для перетворень духовного і соціального порядку, а в пошуках інтелігенції чітко простежується концепція перетворення соціальної дійсності на основі окремих онтологічних установок. Це явище почали визначати як життєтворчість, тобто утворення нового буття, нової онтологічної реальності, і в ній – нової людини.

Життєтворчість стала способом буття російської інтелігенції, і це трагічно втілилося в реальному житті реальних людей (долі символістів, революціонерів та ін.), які прагнули підвести дійсність під ідеал, який, згідно філософії Гегеля, по мірі наближення до нього дійсності, віддаляється від неї. У сутичці з ідеалом переможець відомий заздалегідь, однак російське життя “срібного віку” стало суцільним тріумфом мрії над дійсністю.

Життєтворчість являє собою досить складне багатопланове явище, зміст і сенс якого заслуговують глибокого детального аналізу. Наприклад, життєтворчість можна охарактеризувати як духовно-творчу установку з домінантою онтологічного характеру, яка має своїм джерелом пафосність відродження свободи і потужності людської особистості, і є наслідком протиставлення світу, даного Творцем і світу, створеного людиною. Цьому передує глибоке розчарування в реальній дійсності, можливо навіть і відраза до неї. Людина бере на себе божественні креативні функції і створює (спочатку ментально) новий світ або іншу реальність. Багато значних представників світової культури страждали тим, що прийнято називати taedium vitae (відраза до життя-панциру), і першим серед них був ще Платон, який створив свій світ ейдосів, – у його розумінні єдино справжній світ. Дана духовно-творча установка знайшла відбиття у філософській системі В. Соловйова, чиї софіологічні ідеї вплинули, наприклад, на російський символізм, і навіть ширше – на світовідчування всієї творчої інтелігенції “срібного віку”.

Зміст життєтворчості як духовно-творчої установки полягає у створенні альтернативної реальності – нового життя, яке буде кращим і справедливішим, ніж те сьогодення, у якому перебуває людина, яка взяла на себе функцію Творця. Платон створює першу в історії світової філософії соціальну утопію – модель держави, реальна побудова якої не може бути здійснене. У кожному столітті виникають все нові і нові соціальні утопії – спроби створення дійсності, виходячи з онтологічних установок. Соціальні і духовні фантоми – реальні плоди інтелігентської креації. І якщо в Європі традиційно спостерігається чіткий поділ суб'єктивних уявлень про світ як об'єктивної реальності, соціальних вчень і суспільства як давно існуючої налагодженої системи, творчості і життя, то в Росії періоду “срібного віку”, навпаки, мало місце нерозрізнення реальності як такої і реальності як предмета рефлексії.

Заслуговує на увагу фраза із щоденника М. Пришвіна: «Інтелігенція нічого не бачить, тому, що багато думає чужими думками». Дійсно, життєтворчість може виступати як особливий тип рефлексії, який характеризується екстраполяцією ідей з наступною реалізацією їх на практиці. У період “срібного віку” була розроблена модель державного устрою виходячи із власних поглядів, російська ж інтелігенція, здебільшого, екстраполювала європейські ідеї і прагнула неодмінно перетворити їх у життя. При цьому, можливо, позначилася відсутність академічної філософської традиції і злиття суспільної думки з державною політикою, у силу чого філософські ідеї приймалися на віру і беззастережно.

Багато мислителів “срібного віку” звернули увагу на цю особливість національної рефлексії. Приведемо кілька прикладів. Ф. Достоєвський у своїх творах передбачив негативні наслідки різних форм екстраполяції чужорідних ідей, а Н. Бердяєв вірно відзначив, що гегелівська теза «все дійсне розумно, все розумне дійсно» розумівся вітчизняною інтелігенцією як можливість перенесення мислення в буття. І знову хочеться звернути увагу на влучне висловлення М. Пришвіна: «Російське життя взагалі така: визнання якого-небудь теоретичного положення веде за собою негайну практичну дію».

 

 

Владимир Соловьев и культура Серебряного века: к 150-летию Вл. Соловьева и 110-летию А. Ф. Лосева / [Рос. акад. наук, Науч. совет «История мировой Культуры», Антич. комис. ; отв. ред. : А. А. Тахо-Годи, Е. А. Тахо-Годи]. – М. : Наука, 2005. – 629 с.

Горностай П. П. Життєві ролі та життєтворчість у творах Г. С. Сковороди / Наукові студії з соціальної та політичної психології. – вип. 8. – К., 2002. – С. 81-91.

Русская философия: малый энцикл. сл. / отв. ред. А. И. Алешин. – М. : Наука, 1995. – 624 с.