Галичина між двома світовими війнами: від розвою до занепаду

 

 

Після Першої Світової війни й утворення так званої ІІ Республіки до складу тодішньої Польщі відійшло 125, 7 тис. кв. км земель Східної Галичини та Західної Волині, що становило третину усієї її території. Тут в 1931 р. проживало 8, 9 млн. осіб. З них – 5, 6 млн. етнічних українців і 2, 2 млн. поляків. Ці землі стали для відродженої держави передусім джерелами сировини, дешевої робочої сили та ринками збуту. Водночас це й призвело до появи та загострення зовнішніх і внутрішніх проблем, що й зрештою спричинило її чергове зникнення з карти Європи підчас Другої світової війни.

Адже впродовж 20-30-х років польська політика в українському питанні була загалом хибною, хоча мала й свої й суттєві відмінності на початках і згодом. Слід зазначити, що у 1919-1923 p. p. Польща ще не цілком закріпилася в Західній Україні. З погляду міжнародного права і держав Антанти її влада тут вважалася спірною і невизначеною, тому Варшава зобов'язалася гарантувати українському населенню автономію. Відтак польська конституція (17 березня 1921 р.) гарантувала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні у початкових школах. Щоправда прийнятий 26 вересня 1922 р. закон, котрий надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському,

Станіславському і Тернопільському, так і залишилися на папері. А 1923- 1926 р. p. в Польщі при владі вже перебував уряд нібито «народної демократії», який проте в українському питанні відстоював «інкорпораційну» програму, суть котрої полягала у створенні мононаціональної польської держави.

Водночас, економічна політика Польщі в українських землях переслідувала мету гальмування розвитку та перетворення Галичини на аграрно- сировинний придаток до корінних польських земель. Внаслідок такої політики економіка Західної України була доведена до катастрофічного стану. Так, на чотири воєводства – Львівське, Станіславське, Тернопільське та Волинське – припадало 25% території і 28% населення Польщі, але тільки 16, 6% промислових підприємств і 9, 8% кваліфікованих робітників. Натомість штучне стримування промислового розвитку створювало труднощі в аграрному секторі. Надлишок робочої сили та малоземелля посилювали аграрне перенаселення. У 1921 р. питома вага малоземельних селянських господарств (до 5 га) становила в Західній Україні 81, 1%, а в центральній Польщі – 53, 7%. Таке становище посилювалося так званим осадництвом, коли кращі землі, вилучені у збанкрутілих поміщиків, віддавалися переважно польським відставним військовим. Осадники мали сприяти ополяченню українців і в разі потреби виконувати каральні функції. Впродовж 1919-1929 р. p. 77 тис. осадників отримали тут понад 600 тис. га землі.

До того ж польська влада, як показала подальша історія собі ж на біду, намагалася знищити самі поняття «Україна», «українець». Українське населення почало іменуватись «русини», а вся територія стала називатися «Східна Малополыца». Тодішні керівники Польщі заявляли, що ніякого українського народу немає, що це, мовляв, вигадка комуністів. Активній полонізації Західної України сприяв і закон від 31 липня 1924 р., що оголосив державною мовою на всій території країни виключно польську. Передусім почали з ліквідації українських шкіл. Якщо, до прикладу, в 1911/1912 навчальному році тут було 2 418 українських шкіл, то в 1926/1927 р. – лише 845.

А після приходу до влади Юзефа Пілсудського у травні 1926 р. Польща стала на шлях відновлення держави «від моря до моря». Суть нового політичного курсу полягала у державній асиміляції національних меншин. Для її здійснення у 1926 р. було створено спеціальний відділ національностей, а в березні 1934 р. почали діяти Національний комітет і

Бюро національної політики. Щоправда в 1928-1930 р. р. було зроблено й певні поступки українській буржуазії у формі фінансової підтримки кооперативних об'єднань.

В результаті вже у 1926 р. у Польщі почали з'являтися перші ознаки кризи, яка тяжко вразила економіку. А у 1928 р. вона зачепила вже усі сфери економічного життя, й була більш глибокою, ніж в багатьох європейських країнах, і тривала до 1935 р. Промислове виробництво в 1930 р. порівняно з 1929 р. скоротилося на 18%, а в 1935 р. – на 34%. Застій виробництва паралізував текстильну промисловість, на 40% зменшилося виробництво металів, на 13% – цукру, на 66% знизився експорт. Навіть нафтова та озокеритна промисловість Прикарпаття в 20- 30-х роках була доведена іноземним капіталом до занепаду. Адже, прибравши до своїх рук багатющі родовища нафти в різних країнах Азії, Америки та Європи, міжнародні нафтові концерни були тоді більше зацікавлені у придушенні західноукраїнської нафтової промисловості, ніж в її розвиткові. Вони експлуатували тільки старі родовища, які поступово виснажувалися. А озокеритні шахти наприкінці 30-х років зовсім припинили роботу. Відтак галузь, котра живила господарку насамперед Станіславського (теперішня Івано-Франківщина) та чималим чином і Львівського воєводств, і забезпечувала робочими місцями передусім українське населення, заледве животіла. У важкому становищі опинилося й сільське господарство. Отож майже 9 млн. селян були приречені на практично голодне існування. Гостро давалося взнаки й безземелля. 1931 р. кількість безробітних у Польщі становила біля 500 тис. чоловік, а разом з родинами – 1, 5 млн.

Не дивно, що в результаті польський національний дохід зменшився з 26 млрд. злотих (1929 р.) до 12, 5 млрд. злотих (1935 р.). Натомість