Гегель як визначна постать в історії політології та основні положення його вчень

Гегель критикує ідею народного суверенітету. На його думку, суверенітет повинен належати спадковому монарху. Держава як дійсність конкретної свободи є індивідуальне держава. У своєму розвинутому і розумному вигляді така держава являє собою засновану на поділі влади конституційну монархію. Трьома різними владами, на яких поділяється політична держава, є: законодавча влада, урядова влада і влада государя. Законодавча влада – це влада визначати і встановлювати загальне. Вона представлена двох палатних парламентом. Тут Гегель висловлюється за свободу друку і публічність дебатів у палатах.

Урядова влада (у т. ч. і судова) – це влада підводити особливе під загальне. Урядова влада повинна керуватися законами і волею монарха. Пояснюючи характер компетенції монарха, Гегель відзначає, що в упорядкованій конституційної монархії об'єктивна сторона державної справи визначається законами, а монарху залишається лише приєднати до цього своє суб'єктивне «я хочу». [3, с. 278]

Гегель відстоює принцип публічності дебатів у палатах станового зборів, свободу друку і публічних повідомлень. В умовах напівфеодальної Німеччини філософ займав історично прогресивні позиції, був прихильником конституційної монархії і законності прав і свобод особистості, приватної власності і свободи договорів, суду присяжних. Вищий момент ідеї держави, за Гегелем, являє собою ідеальність суверенітету. Держави ставляться один до одного як самостійні, вільні і незалежні індивідуальності. Субстанція держави, її суверенітет виступають як абсолютна влада над усім одиничним, особливим і кінцевим, над життям, власністю і правами окремих осіб та їх об'єднань. На думку Гегеля «моральний момент війни не слід розглядати як абсолютне зло і чисто зовнішню випадковість».

Суверенітет держави – це абсолютна влада загального над приватним, над життям, власністю і правами окремих осіб. Індивідуальні держави ставляться один до одного як самостійні і вільні. Їхні взаємини встановлюються на договірній, правовій основі. Разом з тим, Гегель критикує кантівську ідею вічного миру і вважає, що одним із засобів вирішення міждержавних суперечок є війна. Гарантією незалежності держави, за Гегелем, є його збройні сили, розвинене стан яких представляє собою постійну армію. Сферу міждержавних відносин Гегель трактує як область прояви зовнішнього державного права. Міжнародне право – це, за Гегелем, не дійсне право, яким є внутрішнє державне право (позитивне право, законодавство), а лише повинність. Вважаючи, що держави перебувають у відношенні один одного в природному стані, Гегель не заперечує сам принцип міжнародного права і, отже, саму можливість правових, договірних відносин між державами. [5, с. 87-89]

Суперечка між державами, якщо їх суверенні волі не приходять до згоди, підкреслює Гегель, може бути вирішене лише війною. Разом з тим, навіть у війні як стані безправ'я і насильства продовжують діяти такі принципи, як взаємне визнання держав, минущий характер війни і можливість світу. Гегелівська концепція «розумного держави» у вигляді конституційної монархії була філософським обгрунтуванням прогресивних перетворень тодішньої напівфеодальної Німеччині. Гегель вихваляє державу як ідею (тобто дійсність) права, як правова держава, як таку організацію волі, в якій механізм насильства й апарат політичної держави опосередковані і приборкані правом, введені в правове русло, функціонують лише в державно-правових формах. У цьому радикальна відмінність як звичайних етатісти, підноситься держава над правом, що відкидають будь-яке правове обмеження державної влади і саму ідею правової держави, від тоталітаристів всякого штибу, які бачать в організованому державі і правопорядок лише перешкода для політичного механізму терору. [2, с. 314]

 

 

Завдання філософії Гегель бачив у тому, щоб осягнути держава і право як продукти розумової діяльності людини, які отримали своє втілення в реальних суспільних інститутах.

Філософія права не повинна займатися ні описом емпірично існуючого, чинного законодавства (це предмет позитивної юриспруденції), ні складанням проектів ідеальних кодексів і конституцій на майбутнє. Філософській науці належить виявити ідеї, що лежать в основі права і держави.

Гегель включав в поняття права набагато більш широке коло суспільних явищ, ніж це було прийнято в філософії та юриспруденції початку 19 століття.

Політичний ідеал Гегеля відбивав прагнення німецького бюргерства до компромісу з дворянством і встановленню конституційного ладу в Німеччині шляхом повільних, поступових реформ зверху.

У вченні про зовнішній державному праві (міжнародному праві) Гегель піддає критиці кантівську ідею вічного миру. Дотримуючись в цілому прогресивних поглядів на відносини між державами, проводячи ідеї необхідності дотримання міжнародних договорів, Гегель у той же час виправдовує можливість вирішення спорів міжнародного характеру шляхом війни. До цього він додає, що війна очищає дух нації.

У такого роду уявленнях Гегеля позначилася його позитивна оцінка війни Німеччини з наполеонівською Францією.

Політичне вчення Гегеля справило величезний вплив на розвиток політико-правової думки. Вміщені в ньому прогресивні положення послужили теоретичною основою і дали потужний поштовх розвитку ліберальних і радикальних концепцій, у тому числі младогегельянского руху.

Разом з тим у вченні Гегеля була закладена і можливість його консервативної інтерпретації.

Гегелівська філософія давала досить широкий простір для обгрунтування як консервативних, так і критичних опозиційних поглядів.

 

 

1. Акмалова А.А. Історія політичних і правових вчень. М., 2002, с. 286.

2. Блінніков А.К. Великі філософи. М., 1998, с. 510.

3. Велика Російська юридична енциклопедія. М., 2000, с. 810.

4. Введення у філософію: Навчальний посібник для вузів / Під ред. І. Т. Фролова. М., 2002, с. 623.

5. Гегель. Філософія права. М., 1990, с. 420.

6. Історія політичних і правових вчень. Підручник / За ред. О. Е. Лейста. М., 2002, с. 688.

7. Історія політичних і правових вчень. Підручник / За ред. В. С. Нерсесянца. М., 1996, с. 816.

8. Мальковский Б.С. Вчення Гегеля про державу і сучасність. М., 1989, с. 612.

9. Нерсесянц В.С. Гегелівська філософія права. М. 1983, с. 511.

10. Новгородцев П.І. Кант і Гегель у їх вченнях про право і державу. СПб., 2000, с. 355.