Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (066) 185-39-18
Вконтакте Студентська консультація
 portalstudcon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Генетичний та соціально-психологічний аспекти особистості

Предмет: 
Тип роботи: 
Курсова робота
К-сть сторінок: 
34
Мова: 
Українська
Оцінка: 
Курсова робота на тему:
 
«Генетичний та соціально-психологічний аспекти особистості»
 
ЗМІСТ
 
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПОНЯТТЯ «ЗДІБНОСТІ» ТА «ХАРАКТЕР»
1.1. Здібності в структурі особистості
1.2. Характер як соціально-психологічний компонент структури особистості
РОЗДІЛ 2. ЗДІБНОСТІ І РОЗВИТОК ЛЮДИНИ
2.1. Типологія здібностей в психологічній науці
2.2. Природа творчих здібностей особистості та їх розвиток
2.3. Обдарованість, талант, геніальність як рівні розвитку здібностей 
РОЗДІЛ 3. Залежність характеру від темпераментальних особливостей особистості
3.1. Вчинок як одиниця аналізу характеру особистості
3.2. Соціальні типи характеру
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
 
ВСТУП
 
Актуальність теми. Цілеспрямоване формування здібностей у контексті органічно пов’язаних проблем формування знань, умінь та навичок як основних складових, що визначають готовність людини до діяльності й усвідомленої поведінки, є найбільш складною і суперечливою, хоча постійно посідає за актуальністю одне з провідних місць у вітчизняній та зарубіжній психолого-педагогічній теорії та практиці. Прагнення розв’язати цю проблему зумовлено постійно зростаючою потребою суспільства вдосконалювати умови підготовки людини до трудової діяльності та спілкування як провідних форм її взаємодії із соціальним і природним середовищем.
Методологічною основою курсової роботи є праці відомих українських вчених.
Питання розвитку творчих та інтелектуальних здібностей висвітлювали Ш. О. Амонашвілі, О. О. Борисова, Д. М. Джола, Б. Б. Нікітін, В. О. Сухомлинський, В. Ф. Шаталов (основні умови формування творчих здібностей); Л. Г. Дмитрієва, І. М. Таран; В. Є. Борилкевич, А. С. Дорошенко, Л. Л. Джикія, Д. М. Джола, А. Б. Щербо та ін.
Дослідженням даного питання займалось багато зарубіжних (Ф. Баррон, А. Біне, Д. Гілфорд, А. Маслоу, К. Роджерс, Ч. Спірмен, Д. Томсон та ін.) вчених.
Дослідниками вивчалися різні аспекти проблеми здібностей: їх природа, компоненти, критерії та показники розвитку, методи і прийоми формування.
Більшість з цих питань все ж залишається дискусійними, що свідчить про складність та багатозначність досліджуваної проблеми.
Актуальність проблеми та її недостатня розробленість зумовили вибір теми дослідження: Генетичний та соціально-психологічний аспекти особистості.
Об’єкт дослідження: соціально-психологічні аспекти особистості.
Предмет дослідження: здібності та характер як соціально-психологічні компоненти структури особистості
Мета дослідження: розкрити сутність понять «здібності», «характер» та визначити їхній вплив на розвиток особистості.
Окреслена мета зумовила такі завдання дослідження:
Висвітлити поняття «здібності» та «характер».
Проаналізувати характер як соціально-психологічний компонент структури особистості.
Розглянути типологію, природу та рівні творчих здібностей.
Дослідити вчинок як одиниця аналізу характеру особистості.
Розкрити соціальні типи характеру.
Поставлені завдання зумовили вибір теоретичних методів дослідження: аналіз, синтез, систематизація і порівняння науково – теоретичного матеріалу.
Структура роботи: курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (21 найменування). Обсяг основного тексту роботи становить 34 сторінки.
 
1.1. РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПОНЯТТЯ «ЗДІБНОСТІ» ТА «ХАРАКТЕР»
 
1.1. Здібності в структурі особистості
 
Проблема здібностей є складною та багатогранною. Її комплексне дослідження проводиться на психофізіологічному, психологічному і соціально-психологічному рівнях. Однак сьогодні ми ще не можемо сказати, що вона у психології є повністю розв'язаною. У вітчизняних і зарубіжних психологів існують значні розбіжності при тлумаченні самого поняття «здібності», продовжуються дискусії про роль біологічного і соціального в структурі здібностей, залишається нерозв'язаним питання діагностики і вимірювання здібностей, продовжуються наполегливі пошуки ефективних стратегій формування і розвитку здібностей до конкретних видів діяльності [7, с. 26].
Кожен з авторів (Б. М. Теплов, К. К. Платонов, О. Г. Ковальов та ін.) дає своє визначення поняття «здібності», яке, в принципі, є вірним і разом з тим неповним.
Так, О. Г. Ковальов розуміє під здібностями синтез властивостей людської особистості, що відповідає вимогам діяльності і забезпечує високі досягнення в ній.
Дещо іншої точки зору дотримується Б. М. Теплов, який зазначає, що здібності – це такі індивідуально-психологічні особливості, які мають ставлення до успішності виконання однієї чи декількох діяльностей. Вони не зводяться до наявних навичок, умінь і знань, але можуть пояснити легкість і швидкість набуття цих навичок і знань [19, с. 156].
Схожу позицію займають Г. С. Костюк і А. В. Петровський. Г. С. Костюк розуміє під здібностями такі істотні психологічні властивості людської особистості, які виявляються в її цілеспрямованій діяльності і зумовлюють її успіх [9, с. 512].
Отже, визначаючи поняття здібності, всі автори сходяться в тому, що здібності – це не одна якась психологічна властивість особистості, а цілий її комплекс, що проявляється в активній діяльності людини.
Найповніше здібності виявляються в тому, як особистість засвоює людські надбання, збагачує їх, виступаючи творцем матеріальних і духовних цінностей, чим значніший і важливіший цей внесок, тим вищими будуть її здібності (Г. С. Костюк) [9, с. 515].
Деякі автори (А. В. Крутецький, К. К. Платонов та ін.) вважають, що істотною особливістю здібностей є їх зв'язок з конкретним видом діяльності: саме завдяки відмінностям у відповідній діяльності особистості та проводячи порівняльний аналіз діяльності людей, яких вважають здібними у відповідній галузі, та людей, котрі явно не здатні до даної діяльності, можна визначити їх здібності.
К. К. Платонов, визнаючи доцільність діяльнісного підходу до проблеми здібностей, наголошує на зв'язку здібностей із структурою особистості, яка включає досвід, функціональні особливості психічних процесів, біологічно обумовлені якості і спрямованість. Він вважає, що властивості особистості в певній системі пов'язані між собою і взаємодіють: одні з них, виходячи на перший план, стають провідними, інші – опорними, а деякі мають допоміжне значення [15, с. 342].
Проаналізувавши різні підходи до визначення поняття «здібності», під здібностями розумітимемо таку структуру досить стійких індивідуально-психологічних особливостей особистості, яка, актуалізуючись в конкретній діяльності, визначає якість виконання певної діяльності та її результативність.
Розглядаючи проблему здібностей, більшість авторів вводять поняття «здатність до діяльності» і «задатки».
Так, В. А. Крутецький і С. Л. Рубінштейн вважають, що здатність до діяльності може бути обумовлена лише всім комплексом необхідних властивостей особистості, які стосуються інтелектуальної, емоційної і вольової сфер [10, с. 211].
Під задатками більшість авторів розуміють певні природні передумови здібностей. Так, С. Л. Рубінштейн, О. Г. Ковальов, Г. С. Костюк, В. М. Мясищев, Н. С. Лейтес, К. К. Платонов стверджують, що не відповідають дійсності як ті теорії, які стверджують про вродженість здібностей і зводять їх до задатків (теорія успадкованих здібностей), так і теорії, які повністю ігнорують природні передумови здібностей, вважаючи їх залежними лише від середовища і виховання (теорія набутих здібностей) [18, с. 231].
У першому випадку детермінація здібностей зводиться лише до внутрішніх, а в другому – лише до зовнішніх умов. Вказані автори наполягають на тому, що при формуванні здібностей зовнішні умови діють опосередковано – через внутрішні природні фактори.
Отже, у питанні про співставлення вродженого і набутого в здібностях вітчизняні психологи дотримуються думки про вирішальну роль у розвитку здібностей соціального досвіду людини, умов її життя і діяльності, не відкидаючи при цьому значення індивідуально-природних передумов психічного розвитку, найбільш вивченими з яких є властивості типу вищої нервової діяльності. Б. М. Теплов, вивчаючи це питання, довів, що вони є природними передумовами здібностей, отже, є так званими задатками. Саме задатки – вроджені, а здібності є наслідком їх розвитку [19, с. 342].
Аналізуючи проблему взаємозв'язку вродженого і набутого, О. М. Леонтьєв стверджує про необхідність розрізняти в людині два види здібностей: природні (біологічні) і здібності специфічно людські (суспільно-історичного походження). Розвиток, формування психічних функцій, специфічно людських, відбувається в онтогенезі, у формі процесу активного присвоєння індивідом досвіду попередніх поколінь [11, с. 8].
Людина наділена від природи лише однією здатністю – здатністю до формування специфічно людських здібностей. Задатки відіграють значнішу роль у процесі формування таких здібностей, як музичні, математичні, лінгвістичні. Не без підстав автор вважає, що чим вищий рівень досягнень, тим більшу роль у цьому процесі відіграють задатки.
Думка про задатки як необхідні внутрішні передумови, від яких залежить розвиток здібностей, висловлена в багатьох роботах провідних психологів (О. Р. Лурія, Г. С. Костюк, С. Л. Рубінштейн) [18, с. 321].
До них відносять, крім типологічних властивостей нервової системи, функціональну асиметрію півкуль головного мозку, природні властивості аналізаторів, індивідуальні варіанти будови кори мозку, ступінь функціональної зрілості її окремих ділянок. Г. С. Костюк, О. Г. Ковальов, В. М. Мясищев вважають, що під задатками слід вважати не стільки анатомо-фізіологічні властивості мозку, скільки психофізіологічні, в першу чергу ті, які виявляються на найбільш ранніх стадіях розвитку дитини. Здібності пов'язані також з вродженими анатомічними особливостями структури мозку, в першу чергу з особливостями його мікроструктури [9, с. 456].
Дослідження Н. С. Преображенської і С. А. Саркісова показали, що існують суттєві індивідуальні відмінності в розміщенні клітинних полів у корі великих півкуль головного мозку людини, що, певне, важливе для функціонування мозку і, зокрема, функціонування здібностей.
Значним є внесок вітчизняних психологів у розвитку іншого напрямку проблеми здібностей, а саме дослідження структури і умов їх формування. Зокрема, Б. М. Теплов вважав, що кожна діяльність вимагає від людини різних якостей: вона не просто шліфує якусь єдину якість, але об'єднує різні психічні якості, які в сукупності й забезпечують успішне виконання даної діяльності [19, с. 278].
Здібності були вище охарактеризовані як індивідуально-типологічні особливості, тобто такі якості, якими відрізняється одна людина від іншої. Вони можуть бути якісними і кількісними.
Зі сторони якісних особливостей здібності виступають як складний комплекс психологічних особливостей людини, які забезпечують успіх діяльності, як набір «змінних величин», дозволяючи йти до мети різними шляхами.
Таким чином, в основі однакових або в чомусь схожих досягнень при виконанні певної діяльності можуть лежати поєднання досить різних здібностей, що відкриває перед нами важливу сторону здібностей особистості – широкі можливості компенсації одних якостей іншими, які людина розвиває в собі, наполегливо і вперто працюючи.
Загалом, властивість компенсації одних здібностей за допомогою розвитку інших відкриває величезні можливості перед кожною людиною, оскільки дає змогу розширити межі вибору професії та удосконалення в ній. Про це свідчить ряд фактів.
Так, вітчизняний психолог Б. М. Теплов показав, що відсутність такої важливої музичної здібності, як музичний слух, не може виступати перешкодою на шляху розвитку професійних музичних здібностей. Він працював з групою дітей, що не володіли абсолютним музичним слухом. За певною методикою вдалося виробити комплекс якостей, який включав в себе тембровий слух, пам'ять на музичні інтервали і т. д. Цей комплекс якостей брав на себе функції звуковисотного розрізнення, тобто такі, які виконує у інших людей абсолютний слух. Аналогічно можна досягти успіху й у інших галузях діяльності [19, с. 234].
Отже, якісна характеристика здібностей дозволяє відповісти на запитання, в якій сфері людської діяльності людині легше знайти себе, виявити великі успіхи і досягнення. Наприклад, встановивши, що учень володіє такими індивідуальними особливостями, як: здатність до формалізованого сприймання матеріалу, до узагальнення, здатність мислити математичними символами, гнучкість мислительних процесів, прагнення до раціональності в розв'язанні задач, математична пам'ять, математична спрямованість розуму, ми можемо вважати, що в нього достатньо здібностей для математичної діяльності
 
1.2. Характер як соціально-психологічний компонент структури особистості
 
Взаємозалежним зі здібностями є такий психологічний термін як характер. Зв'язок характеру і здібностей виражається у тому, що формування таких рис характеру, як працьовитість, ініціативність, рішучість, організованість, наполегливість, відбувається в тій же діяльності дитини, у якій формуються і його здібності [16, с. 321].
«Характер» – термін грецького походження, він означає «риса», «ознака», «відбиток». Введений він для визначення властивостей людини колегою Арістотеля Теофрастом.
У своїй роботі «Характеристики» він описав з погляду мораліста 31 тип людських характерів – людей хвалькуватих, балакучих, нещирих, нудних, улесливих тощо.
Пізніше філософи і психологи, пояснюючи і класифікуючи людські характери, головними чинниками їх формування вважали особливості будови тіла, функції людського організму, моральні засади людських стосунків або їх розумові здібності і досвід [16, с. 344].
Кожній людині, крім динаміки дій, що виявляється в темпераменті, притаманні істотні особливості, які впливають на її діяльність та поведінку. Про одних кажуть, що вони працьовиті, дисципліновані, скромні, чесні, сміливі, колективісти, а про інших – ліниві, хвалькуваті, неорганізовані, честолюбні, самовпевнені, нечесні, егоїсти, боягузи.
Ці й подібні риси виявляються настільки яскраво і постійно, що визначають собою типовий різновид особистості, індивідуальний стиль її соціальної поведінки.
Такі психологічні особливості особистості називають рисами характеру. Ці риси характеризують і мету, до якої прагне людина, і способи досягнення мети. Знати це важливо, оскільки особистість характеризується не тільки тим, що вона робить, а й тим, як вона це робить [17, с. 156].
Сукупність постійних рис становить характер особистості.
Характер – це сукупність постійних індивідуально-психологічних властивостей людини, які виявляються в її діяльності та суспільній поведінці, ставленні до колективу, інших людей, праці, навколишньої дійсності та до самої себе [8, с. 167].
Характер найбільш тісно пов'язаний з темпераментом, що, як відомо, визначає зовнішню, динамічну форму вираження сутності людини.
Характер людини можна зрозуміти тільки в її суспільній діяльності, суспільних відносинах.
Про характер людини робимо висновок і по тому, як вона мислить і поводиться за різних обставин, якої думки вона про інших людей і про саму себе, в який спосіб здебільшого поводиться.
Знати характер людини дуже важливо. Це дає можливість передбачати, як людина буде себе поводити за певних умов, чого від неї можна чекати, як вона виконуватиме дані їй доручення [12, с. 23].
Художня література дає прекрасні описи поведінки людей з різними характерами. Історія знає багатьох політичних, громадських і військових діячів, які завдяки силі позитивних рис свого характеру сприяли прогресу суспільства, тоді як особи з негативними рисами характеру або зі слабким характером призводили до його занепаду.
Характер як одна з істотних особливостей психічного складу особистості є цілісним утворенням, що характеризує людське «Я» як єдність. Розуміння характеру як єдності його рис не виключає виокремлення в ньому деяких ланцюгів з метою глибшого пізнання його сутності [14, с. 154].
І. П. Павлов, не заперечуючи цілісності характеру, обстоював необхідність виокремлення його структурних компонентів.
Якщо ви аналізуєте людину, – писав він, – ви повинні сказати, що за такими ось рисами її можна характеризувати як тиху, спокійну, химерну, ніжну тощо. Отже, без визначення окремих рис нічого не розбереш. Але якщо окремі риси уявити відокремлено, не розглядаючи їх у взаємозв'язку, то характеру людини, звичайно, визначити не можна.
Потрібно брати систему рис і в цій системі аналізувати, які риси вирізняються передусім, а які ледве виявляються, вуалюються.
Визначити структуру характеру означає виокремити в ньому головні компоненти, без яких цілісність характеру уявити не можна.
У структурі характеру потрібно виокремлювати зміст і форму. Зміст характеру особистості визначають суспільні умови життя та виховання. Вчинки людини завжди чимось мотивуються, на щось або на когось спрямовуються [12, с. 26].
Але за формою наміри, прагнення реалізуються по-різному. Це залежить і від обставин, ситуацій, в яких перебуває людина, і від властивостей її характеру, особливо від темпераменту.
У структурі характеру виокремлюють такі його компоненти: спрямованість, переконання, розумові риси, емоції, волю, темперамент, повноту, цілісність, визначеність, силу.
Спрямованість є головною складовою структури характеру особистості. Вона виявляється у вибірковому позитивному або негативному оцінному ставленні особистості до вчинків і діяльності людей і до самої себе.
Переконання – це знання, ідеї, погляди, що є мотивами поведінки людини, стають рисами її характеру й визначають ставлення до дійсності, вчинки, поведінку. Переконання виявляються в принциповості, непідкупності, правдивості, вимогливості до себе [8, с. 146].
Людина з непохитними переконаннями спроможна докласти максимум зусиль для досягнення мети, віддати, коли потрібно, своє життя заради суспільних справ. Непринциповим людям, кар'єристам ці риси характеру не властиві.
Розумові риси характеру виявляються в розсудливості, спостережливості, поміркованості. Спостережливість і розсудливість сприяють швидкій орієнтації в обставинах [17, с. 215].
Емоції стають підґрунтям таких рис характеру, як гарячковість, запальність, надмірна або вдавана співчутливість, всепрощення або брутальність, грубість, «товстошкірість», нечутливість до страждань інших, нездатність співчувати [1, 102].
Моральні, естетичні, пізнавальні, практичні почуття завдяки наявності в них емоцій можуть виявлятись або в екзальтованості, або в спокійному, поміркованому ставленні до явищ природи, мистецтва, вчинків людей.
Воля як складова структури характеру зумовлює його силу, непохитність. Отже, воля, як вважають, являє собою стрижневий компонент сформованого характеру. Сильна воля робить характер самостійним, стійким, непохитним, мужнім, людина з таким характером здатна досягати бажаної мети [3, с. 357].
Виокремлюючи в характері його структурні компоненти, треба мати на увазі, що характер – це сукупність усіх його структурних компонентів. Кожний компонент характеру – спрямованість, інтелект, емоції, воля, темперамент – має певною мірою інтегративний вияв у кожній рисі характеру, як і в характері загалом. Тому не можна вести мову про світоглядні, інтелектуальні, емоційні, вольові риси характеру [4, с. 235].
Характер як своєрідне, постійне, цілісне ставлення особистості до різних аспектів дійсності може бути стійким або нестійким, повним, цілісним, визначеним або невиразним.
Таким чином, характер людини накладає певний відбиток на його поведінку і взаємини з іншими людьми. У характері зосереджуються найбільш виражені, найістотніші особливості людини як суб’єкта діяльності, спілкування, пізнання, які в свою чергу впливають на формування здібностей.
 
РОЗДІЛ 2. ЗДІБНОСТІ І РОЗВИТОК ЛЮДИНИ
 
2.1. Типологія здібностей в психологічній науці
 
Здібності людей поділяють на види передусім за змістом і характером діяльності, в якій вони виявляються. Розрізняють загальні й спеціальні здібності.
Загальними називають здібності людини, що тією чи іншою мірою виявляються у всіх видах її діяльності. Загальні здібності забезпечують відносну легкість і продуктивність у засвоєнні знань та виконанні різних видів діяльності [5, 432].
Такими є здібності до навчання, загальні розумові здібності людини, її здібності до праці. Вони спираються на загальні вміння, необхідні в кожній галузі діяльності, зокрема такі, як уміння усвідомлювати завдання, планувати й організовувати їх виконання, використовуючи наявні в досвіді людини засоби, розкривати зв´язки тих речей, яких стосується діяльність, оволодівати новими прийомами роботи, переборювати труднощі на шляху до мети.
До спеціальних здібностей належить зарахувати й здібності до практичної діяльності: конструктивно-технічні, організаційно-управлінські, педагогічні, підприємницькі та інші.
Під спеціальними здібностями розуміють здібності, що виразно виявляються в окремих спеціальних галузях діяльності (наприклад, сценічній, музичній, спортивній тощо) [6, с. 175].
Загальні здібності виявляються в спеціальних, тобто здібностях до якоїсь певної, конкретної діяльності.
Спеціальні здібності визначено тими об´єктивними вимогами, які ставить перед людиною певна галузь виробництва, культури, мистецтва тощо. Кожна спеціальна здібність є синтезом певних властивостей особистості, що формують її готовність до активної та продуктивної діяльності. Здібності не тільки виявляються, а й формуються в діяльності.
З розвитком спеціальних здібностей розвиваються і загальні їх сторони. Високі спеціальні здібності мають у своїй основі достатній рівень розвитку загальних здібностей [1, с. 87].
Згідно з іншим підходом, у структурі здібностей виокремлюють потенційні та актуальні можливості розвитку.
Потенційні здібності – це можливості розвитку особистості, які виявляються щоразу, коли перед нею постає необхідність розв´язання нових завдань. Проте розвиток особистості залежить не лише від її психологічних якостей, а й від тих соціальних умов, у яких ці якості може або не може бути реалізовано. У такому разі говорять про актуальні здібності. І справді, аж ніяк не кожна людина може реалізувати свої потенційні здібності відповідно до своєї психологічної природи, оскільки для цього може не бути об´єктивних умов і можливостей. Отже, актуальні здібності становлять тільки частину потенційних [7, с. 23].
Кожна здібність має свою структуру, в якій розрізняють провідні й допоміжні властивості.
Зокрема, провідними властивостями в літературних здібностях є особливості творчої уяви та мислення; яскраві наочні образи пам´яті тощо.
Специфічними є шляхи розвитку спеціальних здібностей. Вирізняють такі рівні здібностей: репродуктивний (забезпечує високе вміння засвоювати знання, оволодівати діяльністю) і творчий (забезпечує створення нового, оригінального). Слід, однак, зважати на те, що кожна репродуктивна діяльність має елементи творчості, а творча діяльність включає і репродуктивну, без якої вона неможлива [10, с. 265].
Як зазначає І. П. Павлов, належність особистості до одного з трьох людських типів: «художнього», «мислительного» і «проміжного» суттєвою мірою визначає особливості її здібностей.
Відносна перевага першої сигнальної системи в психічній діяльності людини характеризує художній тип, відносна перевага другої сигнальної системи – мислительний тип, певна їх рівновага – середній тип людей. Ці відмінності в сучасній науці пов´язують із функціями лівої (словесно-логічний тип) і правої (образний тип) півкуль головного мозку.
Художньому типові властива яскравість образів, мислительному – перевага абстракцій, логічних конструкцій. У однієї й тієї ж людини можуть бути різні здібності, але одна з них більш значуща за інші. Водночас у різних людей спостерігаються ті самі здібності, які, проте, не однакові за рівнем розвитку [14, с. 122].
Тобто, здібності мають декілька типів, які різняться між собою за структурою та накладають свій відбиток на поведінку людини, її мислення та в подальшому формують обдарованість, а потім талант.
 
2.2. Природа творчих здібностей особистості та їх розвиток
 
Природа творчих здібностей до цього часу викликає дискусію серед учених. Одна із найбільш поширених точок зору має свої витоки ще в Платона. Автори, які дотримуються цієї точки зору, стверджують, що здібності біологічно зумовлені, а їх прояв повністю залежить від успадкованих характеристик. Навчання та виховання можуть лише змінити швидкість їх вияву, але вони завжди виявляються тим чи іншим чином.
Для підтвердження цієї точки зору використовуються факти індивідуальних відмінностей, які спостерігаються в дитячому віці, коли вплив виховання та навчання, здавалося б, ще не був провідним. Так, наприклад, музична обдарованість Моцарта виявилася в три роки, Гайдна – у чотири. Талант до живопису та скульптури виявляється дещо пізніше: у Рафаеля – у вісім років, а у Ван Дейка – у десять [17, с. 211].
Своєрідним розвитком концепції наслідування здібностей є припущення про зв'язок здібностей людини з вагою її мозку.
Як відомо, мозок дорослої людини має вагу в середньому 1400 г. Визначення маси мозку видатних людей показало, що їхній мозок дещо більше середньої величини. Так, вага мозку І. С. Тургенєва складає 2012 г, мозку Д. Байрона – 1800 г і т. д. Але пізніше це припущення виявилося безпідставним, оскільки можна навести не менше прикладів знаменитостей, мозок яких був за вагою менше середньої величини. Так, наприклад, у відомого хіміка Ю. Лібіха мозок важив 1362 г, у письменника А. Франса – 1017 г. Більше того, виявилося, що найбільший та найважчий мозок більше 3000 г належав розумово відсталій людині [17, с. 215].
З ідеєю наслідування здібностей пов'язане і вчення Франца Галля, яке одержало назву френологія (від грец. Phrenos – «розум», logos – «наука», «знання»). Френологи намагалися простежити залежність психічних особливостей людини від зовнішньої будови черепа. Головна ідея базувалася на тому, що кора головного мозку складається з низки центрів, у кожному з яких локалізована певна здібність людини. Міра розвитку цих здібностей прямо залежить від величини відповідної частини мозку. На підставі спеціальних вимірів була складена френологічна карта, де поверхня мозку розбивалася на 27 ділянок, кожна з яких відповідала певній індивідуальній особливості. Серед них виділялися «шишки здібностей» до музики, поезії, живопису, «бугри» честолюбства, жадібності, хоробрості тощо. Але цей підхід також був помилковим. Численні трепанації показали, що череп зовсім не повторює форми кори головного мозку, тому визначення за «шишками» та «впадинами» черепа розумових та моральних особливостей людини антинаукове та безпідставне [17, с. 217].
Широку популярність отримали роботи Френсіса Гальтона, який пояснив наслідування здібностей, виходячи з принципів еволюційної теорії Ч. Дарвіна. Аналізуючи біографії видатних діячів, Ф. Гальтон дійшов висновку, що вдосконалення людської природи можливе лише шляхом виведення на основі законів спадковості раси особливо обдарованих, розумово та фізично розвинених людей. Продовжуючи лінію Ф. Гальтона, у XX ст. Коте визначив рівень обдарованості відомих людей за кількістю рядків, відведених їм у енциклопедичному словнику, і виділив близько 400 осіб, чиї високі здібності простежувалися в кількох поколіннях.
Слід відзначити, що ці твердження не позбавлені підстав. Особливо це можна простежити, вивчаючи історію сім'ї Бахів. Уперше великі музичні здібності у них виявилися в 1550 р. Родоначальником сім'ї був пекар В. Бах, який, як відзначав Т. Рібо у своїй праці «Спадковість душевних властивостей», відводив душу після роботи музикою та співами. У нього було два сини, з них і починається безперервний рід музикантів, відомих у Німеччині протягом двох віків. Всього у сім'ї Бахів було близько 60 музикантів, з них більше 20 – видатні [16, с. 321].
Особливий інтерес у зв'язку з визначенням впливу генетичних чинників на розвиток індивідуальності дитини представляють дослідження гомозиготних близнюків, які мають ідентичну спадковість, та гетерозиготних близнюків, що мають різну спадковість (дослідження А. Басса та Р. Плоуміна).
Порівняльне дослідження гомозиготних близнят, які жили та виховувалися в різних сім'ях, показали, що всупереч очікуванням їхні індивідуально-психологічні та поведінкові відмінності від цього не збільшилися, а частіше за все залишалися такими самими, як і в дітей, що виросли в одній сім'ї (у деяких випадках навіть зменшилися) [18, с. 211].
Діти – близнята, що мали однакову спадковість, у результаті їх виховання в різних сім'ях, ставали інколи більш схожими один на одного, ніж у тому випадку, коли їх виховували разом. Пояснити цей дещо несподіваний факт можна тим, що дітям – одноліткам, які постійно знаходяться поряд один з одним, майже ніколи не вдається займатися однією і тією самою справою, та й між такими дітьми рідко складаються рівноправні стосунки [18, с. 215].
Незважаючи на велику подібність психологічних та поведінкових характеристик, які спостерігаються серед гомозиготних близнят, навряд чи можна погодитися із твердженням, що їхня психологічна спільність обумовлена тільки генетично. Проведені дослідження та одержані результати дають підстави вважати вплив середовища на психічний та поведінковий розвиток індивіда сильнішим за вплив спадковості.
На користь спадкової природи здібностей також засвідчують численні династії акторів, художників, моряків, лікарів, педагогів тощо. Але радше за все, у більшості цих випадків варто говорити не тільки про біологічну, але й про соціальну спадковість. Дитина йде «по стопах батьків» не тільки через спадкову приреченість, але й тому, що з дитинства знала та полюбила їхню професію. Тому в сучасній психології прийнято вважати концепцію спадкового характеру здібностей дуже цікавою, але такою, що не пояснює всіх фактів прояву здібностей [8, с. 122].
Представники іншої думки вважають, що особливості психіки повністю визначаються якістю виховання та навчання. Так, ще в XVI-XV1I ст. К. А. Гельвецій проголосив, що завдяки вихованню можна сформувати геніальність. Прихильники такого напряму посилаються на випадки, коли діти найвідсталіших та найпримітивніших племен, одержавши відповідну освіту, нічим не відрізнялися від європейців (О. М. Леонтьєв). У рамках цього ж підходу говорять про випадки соціальної ізоляції, яка веде до дефіциту спілкування, частково про так званих «дітей-мауглі». Ці випадки є доказом неможливості власне людського розвитку поза суспільством. На користь такого підходу свідчать також факти масового розвитку деяких спеціальних здібностей в умовах певних культур. Підтвердженням цього може бути вияв звуковисотного слуху (дослідження О. Н. Овчиннікової та Ю. Б. Гіппенрейтер під керівництвом О. М. Леонтьева) [12, с. 22].
Звуковисотний слух, або сприймання висоти звуку, складає підґрунтя музичного слуху. Досліджуючи цю перцептивну здібність за допомогою спеціального методу, учені виявили значну її недорозвиненість майже в кожної третьої дорослої досліджуваної росіянки. Як і очікували, ці самі жінки виявляли надзвичайну відсутність музичних здібностей. Застосування цього самого методу до досліджуваних – в'єтнамок показало протилежні результати: усі вони за показниками звуковисотного слуху опинилися в групі кращих. За іншими тестами виявилося також 100% музичності. Ці унікальні відмінності знаходять своє пояснення в особливостях російської та в'єтнамської мов: перша відноситься до тембрових, друга – до тональних. Результатом цього є те, що, оволодіваючи в ранньому дитинстві рідною мовою, усі в'єтнамці одночасно розвивають і музичний слух, чого не відбувається ні з російськими, ні з іншими європейськими дітьми. Цей приклад показує роль умов середовища та вправ на формування здібностей.
Таким чином, можна зробити висновок, що в кожної людини можна сформувати будь-які здібності. Здібність визначається перш за все тією програмою інтелектуальної діяльності, яка була сформована в людини в дитинстві.
 
2.3. Обдарованість, талант, геніальність як рівні розвитку здібностей
 
Здібності у процесі свого розвитку проходять декілька етапів, і для того, щоб певна здібність піднялася у своєму розвитку на вищий рівень, необхідно, щоб вона вже була достатньо представлена на попередньому рівні.
Наступним рівнем розвитку здібностей є обдарованість.
Обдарованістю називається своєрідне поєднання здібностей, яке забезпечує людині можливість успішного виконання будь-якої діяльності.
Нині обдарованість тлумачать як складне і багатозначне поняття. Так, одні вчені обдарованість розглядають як загальні здібності, що зумовлюють широкі можливості людини для різних видів діяльності, інші – сукупність задатків, що є своєрідними природними передумовами здібностей. Іноді цим терміном позначають індивідуальну характеристику пізнавальних можливостей і здібностей до учіння. Найчастіше цей термін використовують при характеристиці дітей [10, с. 215].
Обдарованість – високий рівень розвитку загальних і спеціальних здібностей, що є передумовою творчих досягнень.
Існує кілька типів індивідуальної обдарованості: раціонально-мислительний – необхідний ученим, політикам, економістам; образно-художній – дизайнерам, інженерам, художникам, письменникам; раціонально-образний – історикам, філософам, учителям; емоційно-почуттєвий – режисерам, літераторам тощо [15, с. 357].
Обдаровані діти – діти, які рано виявляють певні здібності та у своєму розвитку набагато випереджують своїх ровесників. Так, російський композитор Микола Римський-Корсаков уже з дворічного віку добре розрізняв музичні мелодії. Моцарт у три роки грав на клавесині, а в чотири почав писати музику. Рано виявився малярський і поетичний хист і у Шевченка. Російський поет Олександр Пушкін писав вірші в дев'ять років, а Леся Українка у тринадцять друкувала свої поезії [17, с. 256].
Уже в ранньому віці обдарованим дітям властива підвищена пізнавальна активність, яка забезпечує мимовільне пізнання навколишнього світу. Вони є справжніми маленькими трудівниками, які відчувають задоволення від праці. Проте ця категорія дітей неоднорідна. Серед них є малюки з прискореним розумовим розвитком, з ранньою розумовою спеціалізацією та з деякими ознаками непересічних здібностей.
Обдаровані діти з прискореним розумовим розвитком (вундеркінди) часто вже в два-три роки виявляють велику розумову активність. Вони рано навчаються читати і рахувати, ерудованіші за однолітків, у школі швидше засвоюють матеріал, а тому закінчують її раніше, ніж ровесники.
Обдаровані діти з ранньою розумовою спеціалізацією мають підвищений інтерес до певної галузі знань. В основному помітний він у підлітковому віці. Обдаровані діти з деякими ознаками непересічних здібностей не виділяються серед ровесників високими успіхами у навчанні. Проте в них дуже добре розвинуті деякі пізнавальні процеси (пам'ять, уява, спостережливість), що є потенційними ознаками обдарованості і які згодом можуть розвинутися у спеціальні здібності [16, с. 322].
Вивчення обдарованих дітей дало змогу встановити суттєві ознаки, які утворюють структуру розумової обдарованості. До них належать:
  • велика уважність і зібраність, постійна готовність до напруженої праці;
  • переростання готовності до праці в нахил, любов до праці, потребу.
  • швидкість розумових процесів, підвищення здатності до аналізу і узагальнення, висока продуктивність розумової праці [18, с. 321].
Специфіка обдарованості кожної дитини полягає в спрямованості інтересів. Подальший розвиток здібностей такої дитини відбувається в конкретній діяльності.
Вищий прояв розвинутих здібностей нерідко називають талантом.
Талант (гр. Talanton – «вага», «міра», «рівень здібностей») – поєднання високо-розвинутих спеціальних здібностей, яке дає людині змогу створювати такі продукти діяльності, що виділяються своєю новизною, досконалістю і мають високу суспільну значущість.
Жодна окремо взята здібність не може бути талантом, навіть якщо вона яскраво виражена і має високий рівень розвитку.
Як і здібності, талант є лише можливістю для набуття високої майстерності й великих успіхів у творчості, а творчі досягнення залежать від суспільно-історичних умов життя людей. Щоб досягти високої майстерності, необхідно багато працювати [2, с. 378].
Талант виявляється тільки в наполегливій творчій праці. Люди, які досягли високого рівня майстерності і всесвітнього визнання, були титанами праці. Так, англійський природодослідник Чарльз Дарвін понад 30 років збирав наукові матеріали для своєї книги «Походження видів». Американський учений Томас Едісон, працюючи над створенням електричної лампочки, провів до 6000 дослідів лише над обвугленням нитки розжарювання. Французький письменник Оноре де Бальзак по 12 і більше разів переписував свої твори [2, с. 380].
Здебільшого талановиті люди мають не одну, а кілька високо-розвинутих здібностей. Наприклад, Микола Амосов був видатним хірургом, кібернетиком і письменником. Основою його успіху стала систематична, творча і напружена праця. Адже саме в ній найчастіше виникають моменти творчого піднесення, які називають натхненням, саме у таких станах талановиті люди сягають небувалих злетів своєї діяльності. Російський художник Ілля Рєпін стверджував, що натхнення – це нагорода за каторжну працю. Російський композитор Петро Чайковський зазначав, що натхнення – це такий гість, який не любить відвідувати лінивих [4, с. 423].
Пробудження таланту залежить не тільки від наполегливої і систематичної праці індивіда. Воно зумовлено потребами суспільства. Те, які саме здібності матимуть найсприятливіші умови для свого повноцінного розвитку, залежить і від потреб епохи та особливостей конкретних завдань, які стоять перед певною спільнотою.
Геніальність – поєднання талантів, реалізовуючи які, особистість залишає неабиякий слід в історії людства.
Геніальність (лат. Genialis – «властивий генієві», «плідний») – найвищий ступінь розвитку здібностей, що виявляється у творчій діяльності, результати якої мають історичне значення [4, с. 428].
Талановиті люди відрізняються від геніальних величчю і суспільною значущістю проблем, які вони вирішують. Геній – дуже рідкісне явище. Виражаючи потреби суспільства, він творить самостійно й оригінально, шукаючи відповіді на такі питання, яких інші люди часто й не помічають. Своєю діяльністю геній сприяє прогресивному розвитку всього суспільства.
Таку роль в історії вітчизняної науки і культури відіграла творчість М. Ломоносова, О. Пушкіна, Т. Шевченка, Д. Менделєєва, І. Павлова та ін. Геніям властива надзвичайна творча активність, бережливе ставлення до культурних надбань минулого і водночас – рішуче подолання застарілих поглядів і традицій. Вони усвідомлюють швидше за інших людей найактуальніші проблеми свого часу і силою свого розуму знаходять нові шляхи їх вирішення.
Генії є і титанами праці. Т. Едісон стверджував, що геній – це 1 відсоток таланту і 99 відсотків праці. Подібну думку висловлював Л. Толстой.
Отже, здібності – це внутрішні умови розвитку людини, які формуються на основі задатків під впливом зовнішніх умов у процесі взаємодії людини з навколишнім середовищем. Як індивідуально-психологічні особливості вони не можуть бути протиставлені іншим властивостям особистості – якостям розуму, особливостям пам'яті, емоційним властивостям тощо.
 
РОЗДІЛ 3. Залежність характеру від темпераментальних особливостей особистості
 
3.1. Вчинок як одиниця аналізу характеру особистості
 
Вчинок – соціально оцінюваний акт поведінки, що побуджусться усвідомленими мотивами. На відміну від імпульсивних дій вчинок здійснюється у відповідності з прийнятим наміром. Вчинок, як елемент поведінки, підпорядкований мотивам і меті діяльності людини. В ньому проявляється особистість – її провідні потреби, ставлення до оточуючої дійсності, характер, темперамент. У вчинку проявляються такі риси особистості, як наполегливість, лицемірство, відвертість, замкнутість тощо. У відповідності з соціальними нормами, етичними і правовими вчинки оцінюються як моральний або аморальний, чесний або нечесний, героїчний або боягузливий тощо [10, с. 290].
О. В. Киричук, В. А. Роменець розглядають вчинок, як спосіб особистісного існування в світі, як всезагальний філософський принцип, який допомагає тлумачити природу людини і світу в пізнавальному та практичному відношеннях [17, с. 276].
У психологічному словнику вчинок визначається як свідома дія, оцінювана як акт морального самовизначення людини, в якому вона стверджує себе як особистість у своєму ставленні до іншої людини, до себе самої, до групи або до суспільства, до природи в цілому [15, с. 324].
Більшість психологів (Л. І. Божович, Л. С. Виготський, О. М. Леонтьєв, С. Л. Рубінштейн та ін.) визначають вчинок як одиничний поведінковий акт, пов’язаний з виконанням або невиконанням людиною своїх моральних обов’язків. Із сукупності таких актів складається моральна діяльність або поведінка людини [3, 4, 5].
Реалізації вчинку передує «внутрішній план дії», в якому представлені свідомо вироблені наміри, є прогноз результату і оцінки з боку оточуючих людей і суспільства в цілому. Наміри виступають ідеальним образом вчинків і завжди існують в усвідомленій формі. Вчинок – це дія, яка усвідомлюється діючим суб’єктом як суспільний акт, що відображає ставлення цієї людини до іншої, а також до колективу, суспільства в цілому і, в свою чергу, викликає ставлення до себе.
За загальноприйнятим визначенням, реально-практичну структуру вчинку складають:
1) ситуативний компонент – поєднання зовнішніх та внутрішніх умов, що спричиняють певний вчинок;
2) мотиваційний компонент – властиве особистості первинне усвідомлення збуджуючого, спонукаючого характеру ситуації, що приводить до актуалізації певних мотивів вчинків, до їх протиставлення чи поєднання, в результаті чого формується мотивація вчинку, складне психологічне утворення, в якому поєднуються певні ідеали, ідеї особистості щодо прийняття певного рішення відносно мети та характеру вчинку;
3) дійовий компонент – комплекс реально-практичних дій особистості, спрямованих на прийняття нею рішення щодо морального змісту ситуації та на реалізацію прийнятого рішення;
4) післядійовий компонент – комплекс пізнавально-перетворюючих дій особистості, спрямованих на вторинне постдійове усвідомлення змісту здійснених нею вчинків, на усвідомлення їх результатів та на їх оцінювання.
Аналіз вчинку психологічно і морально зрілої особистості завжди передбачає в своїй основі відношення до іншої людини як до такої ж особистості, як до цілі [6, с. 200].
Вчинок – як діалог – це відношення, яке передбачає взаємність, співучасть. При цьому ролі учасників учинкового акту можуть розподілятися по-різному.
Вчинок як універсальний засіб самовиявлення, самовдосконалення, самотворення і самоствердження людини в суспільстві у певному розумінні може розглядатися як притаманний будь-якій людині, соціальній групі і будь-якій культурі, відбиваючи в собі специфіку і загальний рівень свого суб'єкта.
Для кожної вікової групи існують певні критерії, за якими та чи інша дія визначається як вчинок.
Підліток може зважитися на героїчний вчинок заради товариша, але залишитися байдужим до батьків, що розраховують на його допомогу, на потребу поступитися власними інтересами тощо [9, с. 543].
Отже, вчинковий потенціал по-різному розподіляється у психосоціальному просторі функцій та ролей, які відіграє людина залежно від суб'єктивної значущості кожної з них у конкретній ситуації життєдіяльності.
 
3.2. Соціальні типи характеру
 
Кожне суспільство несе на собі відбиток складного переплетіння історичних, культурних, політичних, економічних чинників, що й зумовлює специфіку цього суспільства. Люди, котрі живуть у суспільстві, теж різні й мають відмінності у фізичних та соціальних характеристиках. Однак кожне суспільство зацікавлене в тому, щоб особистості, які функціонують у ньому, найкращим чином відповідали йому, зумовлюючи його розвиток та прогрес.
Розглядаючи людські потреби в економіко-політичному контексті, Фромм стверджував, що вираз і задоволення цих потреб залежить від типу соціальних умов, в яких живе індивідуум. По суті, можливості задоволення екзистенціальних потреб, які надає людям певне суспільство, формують у них структуру особистості – те, що Фромм називав «основними орієнтаціями характеру». Більш того, в теорії Фромма, як і у Фрейда, орієнтації характеру людини розглядаються як стабільні і не змінюються з часом [20, с. 324].
Фромм виділяв п'ять соціальних типів характеру, переважаючих в сучасних суспільствах. Ці соціальні типи, або форми встановлення відносин з іншими, являють собою взаємодію екзистенціальних потреб і соціального контексту, в якому живуть люди.
Фромм розділив їх на два великі класи: непродуктивні (нездорові) і продуктивні (здорові) типи.
До категорії непродуктивних відносяться рецептивний, експлуатуючий, накопичуючий і ринковий типи характеру. Категорію продуктивного представляє тип ідеального психічного здоров'я в розумінні Фромма. Фромм зазначав, що жоден з цих типів характеру не існує в чистому вигляді, оскільки непродуктивні та продуктивні якості поєднуються у різних людей в різних пропорціях [21, с. 203].
Отже, вплив даного соціального типу характеру на психічне здоров'я або хвороба залежить від співвідношення позитивних і негативних рис, що виявляються у індивідуума.
Рецептивні типи переконані в тому, що джерело всього хорошого в житті знаходиться поза ними самими. Вони відкрито залежні і пасивні, не здатні робити що-небудь без сторонньої допомоги і думають, що їх основне завдання в житті – швидше бути коханими, ніж любити. Рецептивних індивідуумів можна охарактеризувати як пасивних, довірливих і сентиментальних. Якщо відкинути крайнощі, то люди з рецептивної орієнтацією можуть бути оптимістичними і ідеалістичними.
Експлуатуючі типи беруть все, що їм потрібно або про що вони мріють, силою або винахідливістю. Вони теж нездатні до творчості, і тому домагаються любові, володіння, ідей та емоцій, запозичуючи все це в інших. Негативними рисами експлуатуючого характеру є агресивність, гордовитість і самовпевненість, егоцентризм і схильність до зваблення. До позитивних якостей відносяться впевненість у собі, почуття власної гідності та імпульсивність [21, с. 205].
Накопичуючі типи намагаються володіти якомога більшою кількістю матеріальних благ, влади і любові; вони прагнуть уникати будь-яких зазіхань на свої накопичення. На відміну від перших двох типів, «накопичувачі» тяжіють до минулого, їх відлякує все нове. Вони нагадують анально-утримуючу особистість за Фрейдом: ригідні, підозрілі і вперті. Відповідно до Фромма, у них є і деякі позитивні особливості – передбачливість, лояльність і стриманість [21, с. 207].
Ринковий тип виходить з переконання, що особистість, оцінюється як товар, який можна продати або вигідно обміняти. Ці люди зацікавлені в збереженні приємної зовнішності, знайомствах з потрібними людьми і готові продемонструвати будь-яку особистісну рису, яка підвищила б їх шанси на успіх у справі продажу себе потенційним замовникам. Їхні стосунки з оточуючими поверхневі, їх девіз – «Я такий, яким ви хочете мене бачити».
Крім граничної відстороненості, ринкова орієнтація може бути описана за допомогою наступних ключових рис характеру: опортуністичний, безцільний, нетактовний, нерозбірливий у засобах і спустошений. Їх позитивні якості – відкритість, допитливість і щедрість. Фромм розглядав «ринкову» особистість як продукт сучасного капіталістичного суспільства, який сформувався в США і західноєвропейських країнах [21, с. 211].
На противагу непродуктивної орієнтації, продуктивний характер являє собою, з точки зору Фромма, кінцеву мету у розвитку людини. Цей тип – незалежний, чесний, спокійний, люблячий, творчий і здійснює соціально-корисні вчинки. З робіт Фромма видно, що він розглядав цю орієнтацію як відповідь на суперечності людського існування, притаманні суспільству. У ній виявляється здатність людини до продуктивного логічного мислення, любові і праці. Завдяки продуктивному мислення люди дізнаються, хто вони такі, і тому звільняються від самообману. Сила продуктивної любові дає можливість людям гаряче любити все живе на Землі (біофілія).
Фромм визначав біофілію за допомогою таких якостей, як турбота, відповідальність, повага і знання. Нарешті, продуктивна праця забезпечує можливість виробництва предметів, необхідних для життя, завдяки творчому самовираженню. Результатом реалізації всіх вищеперелічених сил, властивих всім людям, є зріла і цілісна структура характеру [21, с. 215].
По суті, продуктивна орієнтація в гуманістичної теорії Фромма – ідеальний стан людини. Навряд чи хто-небудь досягав всіх характеристик продуктивної особистості. У той же час Фромм був переконаний, що в результаті корінної соціальної реформи продуктивна орієнтація може стати домінуючим типом в будь-якій культурі. Досконале суспільство малювалося Фроммом таким, в якому знаходять задоволення базисні потреби людини. Він називав це суспільство гуманістичним общинним соціалізмом.
Отже, теорія Фромма намагається показати, як великі соціокультурні впливи взаємодіють з унікальними людськими потребами в процесі формування особистості. Його головна теза полягала у тому, що структура характеру (типи особистості) пов'язана з певними соціальними структурами.
 
ВИСНОВКИ
 
Вивчивши науково-теоретичну літературу з окресленої проблеми ми з’ясували, що питання генетичного та соціально-психологічного аспектів особистості викликають значний інтерес у наукових колах. Аналіз наукової літератури дає змогу зробити ряд наступних висновків:
Індивідуально-психологічні особливості – неповторна своєрідність психіки кожної людини. Природною передумовою індивідуальних особливостей людини є передусім спадкові та природжені біологічні особливості будови та функцій організму. Індивідуальні особливості особистості найяскравіше виявляються в темпераменті, характері та здібностях.
Здібності – визначаються як індивідуально-психологічні особливості людини, що виражають її готовність до оволодіння визначеними видами діяльності і до їхнього успішного виконання, що є умовою їхнього успішного виконання. Під ними розуміється високий рівень інтеграції і генералізації психічних процесів, властивостей, – відношень, дій і їхніх систем, що відповідають вимогам діяльності.
Розглянуте співвідношення задатків і здібностей показує, що, хоча розвиток здібностей залежить від природних передумов, вони далеко не однакові в різних людей. Тобто, здібності є не просто спадковою ознакою, а постійною наполегливою працею над собою.
Також, в ході дослідження, ми виявили, що існують природні передумови здібностей – їх задатки. Але наскільки виявляться задатки, залежить від умов індивідуального розвитку. За результатами цього розвитку неможливо говорити, яким був внесок задатка; способів визначення міри участі генотипичного фактора поки ще не має.
Невід’ємний компонент здібностей – підвищена мотивація, яка забезпечує інтенсивну та одночасно «природно» організовану діяльність, необхідну для розвитку здібностей.
Проблема таланту і геніальності стоїть перед психологами протягом довгого часу і на сьогоднішній день не існує єдиної концепції в рамках якої-небудь теорії особистості, яка б пояснювала її в повному обсязі. Більшість теорій особистості розглядають лише деякі аспекти даної проблеми. Тим не менш, вивчення питань структури таланту має дуже велике значення, як для теорії психології, так і для вирішення конкретних психолого-педагогічних завдань сучасної освіти.
При розгляді психологічної літератури постає питання про співвідношення понять обдарованість, талант і геніальність. У багатьох джерелах поняття обдарованість і талант трактуються як синонімічні і не розділяються. Геніальність розглядається як вищий ступінь прояву таланту чи обдарованості. Звідси випливає необхідність у приведенні точних понять для подальшого розкриття проблеми.
 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
 
  1. Анисимов С. Ф. Мораль и поведение. – М. : Мысль, 1985. – 115с.
  2. Бине, Альфред. Измерение умственных способностей. -СПб. : Союз, 1998. -430, с.
  3. Божович Л. И. Личность и ее формирование. – М. : Просвещение, 1972. – 478с.
  4. Божович Л. И. Формирование личности в детском возрасте. – М. : Просвещение, 1968. – 464 с.
  5. Выготский Л. С. Воображение и его развитие в детском возрасте // Собр. соч. Т. 2. – М., 1982.
  6. Гальтон Ф. Наследственность таланта. Законы и последствия: Пер. с англ. М. : Мысль, 1996. 271 с.
  7. Демиденко В. К. Деякі аспекти морального виховання: Практичний матеріал для класних керівників, вихователів i вчителів. – К., 1995. – 40с.
  8. Зосимовский А. В. Формирование общественной направленности личности в школьном возрасте. – М. : Изд-во МГУ, 1982. – 200 с.
  9. Костюк Г. С. Навчально – виховний процес і психічний розвиток особистості. – К. : Рад. школа, 1989. -608с.
  10. Крутецкий, В. А. Психология подростка [Текст] / В. А. Крутецкий, Н. С. Лукин. – М. : [б. и. ], 1965. – 316 с.
  11. Леонтьев А. Н. Глава о способностях // Вопросы психологии. -2003. -№ 2. – С. 7-133
  12. Леонтьев А. Н. О проблеме способностей // Вопросы психологии. -2003. -№ 2. – С. 20-30
  13. Маслоу А. Мотивация и личность // Райгородский Д. Я. Психология личности: в 2 т. – Самара, 1999. – Т. 1. – С. 391-416.
  14. Момов В. Человек, мораль, воспитание. – М. : Прогрес, 1975. – 161 с.
  15. Психология. Словарь/Под общ. ред. А. В. Петровского, М. Г. Ярошевского. -М. : Политиздат, 1990. – 494 с.
  16. Роджерс К. Р. Взгляд на психотерапию. Становление человека: Пер. с англ. – М. : Прогресс; Универс, 1994. – 480 с.
  17. Роменець В. А. Психологія творчості: Навч. посібник для студ. вуз. -К. : Либідь, 2001. -286, с.
  18. Рубінштейн С. Л. Основи загальної психології. У 2-х тт. Т. 2. – М. : Педагогіка, 1989
  19. Теплов Б. М. Вибрані праці. У 2-х тт. Т. 1. – М. : Просвещение, 1985
  20. Фрейд 3. Введение в психоанализ: Лекции. – М. : Наука, 1991. – 456с.
  21. Фромм Э. Бегство от свободы. – М. Прогресс, 1989. – 272 с.
Фото Капча