Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (093) 202-63-01
Вконтакте Студентська консультація
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Геноцид української культури в другій половині ХІХ ст

Предмет: 
Тип роботи: 
Стаття
К-сть сторінок: 
8
Мова: 
Українська
Оцінка: 
ГЕНОЦИД УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ.
 
Красніцька Г. М.
 
Проаналізовано основні історичні події, які свідчать про розвиток історії української культури в ХІХ ст., зокрема про прояви антиукраїнської політики. Визначено основні факти, які стали причиною занепаду української культури та української мови.
Ключові слова: геноцид, Валуєвський циркуляр, Емський указ.
У XIX ст. територія України була поділена між Російською та Австрійською імперіями, які мали різні рівні соціально-економічного і культурного розвитку.
У першій половині XIX ст. соціально-економічна ситуація в Російській імперії характеризувалася занепадом феодально-кріпосницької системи та активним упровадженням капіталістичних відносин. Унаслідок економічних перетворень поступово змінювалася соціальна структура українського суспільства.
Адже, автономія України була повністю ліквідована, більшість верхівки українського народу – дворяни – колишні козацькі старшини й шляхтичі, великі купці та інші перейшли в табір польський або російський, а на “ґрунті народнім, – писав М. С. Грушевський, – залишився один низ громадянства: селянство темне, несвідоме, обідране і позбавлене всяких прав, майже таке саме бідне міщанство та неучене і темне сільське духовенство”.
Дослідженням розвитку української культури ХІХ ст. займались такі вітчизняні вчені, як: М. Грушевський, В. Т. Британ, О. Ю. Павлова, В. О. Колосюк, Є. А. Подольська, Н. Д. Пальм та інші. Проте, питання занепаду української культури в ХІХ ст. та його наслідків в літературі досліджено недостатньо.
Метою даного дослідження є визначення основних чинників, які спричинили геноцид української культури в ХІХ ст.
Наслідки поразки Карла XII та Івана Мазепи у Полтавській битві з точки зору загальноукраїнських політичних інтересів були дуже тяжкими: втрата українського півдня на користь татар і турків, перехід на довгі роки Правобережної України до рук Польщі, знищення Запорожжя, цього послідовного і могутнього захисника українських мас від іноземних загарбників і внутрішніх гнобителів.
Поряд з цим одним із найтяжчих наслідків Полтавської битви була поступова ліквідація Гетьманської держави. Було зрозуміло, що ідея української державності, боротьба за неї може повернутися проти Російської імперії. Послідовно й систематично Петро І громив усі ознаки української державності, ослаблював Україну, фізично винищуючи її населення, руйнуючи його матеріальний добробут, виснажуючи його сили, підриваючи тим самим генофонд нації та знищуючи культуру [1, с. 88].
У другій половині XIX ст. в Україні особливої гостроти набули проблеми національної самоідентифікації, збереження самобутності української культури, захисту та розвитку української мови. Відповіддю на політику уніфікації, яку впроваджували імперські уряди, стали зростання рівня національної самосвідомості українців, консолідація національно- свідомих сил української інтелігенції.
Українська культура, відображаючи життя, психологічний склад, звичаї, менталітет народу, найбільш яскраво і повно свідчила про національне відродження української нації.
У другій половині XIX ст. в Україні особливої гостроти набули проблеми національної самоідентифікації, збереження самобутності української культури, захисту та розвитку української мови. Відповіддю на політику уніфікації, яку впроваджували імперські уряди, стали зростання рівня національної самосвідомості українців, консолідація національно свідомих сил української інтелігенції.
Геноцид – різновид терористичної політики, спрямованої на знищення великих спільностей населення з расових, національних, релігійних та деяких інших мотивів.
Геноцид української культури в другій половині ХІХ ст. пов’язують з прийняттям царським урядом законодавчих актів спрямованих на придушення української національної культури. Серед них, найбільш жорстокими можна назвати Валуєвський циркуляр та Емський указ, які були покликані докорінно знищити головне надбання українського народу – мову.
Валуєвський циркуляр (1863 р.) – таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва до територіальних цензурних комітетів, в якому наказувалося призупинити видання значної частини книг, написаних українською мовою. Згідно з указом заборонялася публікація релігійних, учбових і освітніх книг, однак дозволялась публікація художньої літератури. Мотивом до видання циркуляру став страх царської влади, що публікації книг українською мовою стимулюють зростання сепаратистських, пропольських та антицарських настроїв [3, с. 254].
Українська мова розглядалась як штучна, “створювана... деякими малоросами і особливо поляками... ”. Процитоване в циркулярі твердження голови Київської археографічної комісії М. Юзефовича та його однодумців, що “ніякої окремої малоруської мови не було, немає й бути не може”, а “наріччя.., яке вживається простолюдом, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі”, стало офіційним поглядом на мовні й національні проблеми українців у Російській імперії. Причиною видання Валуєвського циркуляру, як зазначалося в тогочасних офіційних джерелах, було загострення питання про українську мову й літературу через “обставини чисто політичні”, поширення серед українців “сепаратистських задумів”. Одним із приводів для утисків українського слова став несанкціонований Синодом переклад П. Морачевським українською мовою Нового Завіту. Впровадження Валуєвського циркуляру супроводжувалося закриттям в Україні недільних шкіл та адміністративним висланням окремих українських громадських і культурних діячів (О. Кониського, П. Чубинського, П. Єфименка та ін.).
Причиною появи Валуєвського циркуляру вважають Січневе повстання 1863 року, в якому до поляків, литовців і білорусів приєдналася і частина українців.
Іншою причиною називають переклади на українську мову чотирьох Євангелій, надіслані на розгляд Синоду для отримання дозволу на друк відставним інспектором Ніжинського ліцею Пилипом Морачевським.
Сам Валуєв мотивував свої дії тим, що “приверженцы малороссийской народности обратили свои виды на массу непросвещенную, и те из них, которые стремятся к осуществлению своих политических замыслов, принялись, под предлогом распространения грамотности и просвещения, за издание книг для первоначального чтения, букварей, грамматик, географий и т. п.
В числе подобных деятелей находилось множество лиц, о преступных действиях которых производилось следственное дело в особой комиссии”.
“Киевский генерал-губернатор находит опасным и вредным выпуск в свет рассматриваемого ныне духовною цензурой перевода на малороссийский язык Нового Завета”, -додав уциркулярі Валуєв і постановив: “пропуск же книг на малороссийском языке как духовного содержания, так учебных и вообще назначаемых для первоначального чтения народа, пристановить”.
“Никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может”, – зазначалося в документі [3, с. 233].
Впровадження Валуєвського циркуляра призвело до затухання на деякий час української громадської активності на Наддніпрянщині. У цьому плані набув популярності вислів Михайла Драгоманова про “антракт” в історії українофільства. Це був результат не тільки конкретної заборони. Скажімо, українофіли навіть не спробували для відновлення українського книгодрукування скористатися відносно ліберальним цензурним статутом 1865 року. Ефективність Валуєвського циркуляра Драгоманов пояснював слабкістю українського руху, нечисленністю його прихильників, відсутністю скристалізованої ідентичності, внутрішніми інтригами. У статті “Антракт з історії українофільства (1863-1872) ” він писав, що тоді як “українофільство показало себе самим слабим і недогадливим з усіх ліберальних напрямків у Росії”.
Російській владі відносно швидко вдалося розпорошити середовище українофілів: одних вислати у віддалені російські губернії “на державну службу” (ці висилки здебільшого були здійснені ще до видання циркуляра – восени 1862 і навесні 1863 року; тоді, наприклад, Павло Чубинський опинився в Архангельській губернії, Олександр Кониський – у Вологді, згодом у Тютьмі), а інших (як-от Пантелеймона Куліша) прямо залучити до адміністративної служби в Царстві Польському. У 1864-1867 роках Куліш працював у Варшаві високим чиновником Установчого комітету, створеного для приборкання поляків і русифікації Царства Польського.
Водночас дія Валуєвського циркуляра зумовила пошук нових можливостей для розвитку українського руху. Цензурні переслідування в Росії призвели до сконцентрування на тривалий час українського книговидання в Галичині. У другій половині 1860-х років колишні активні діячі недільних шкіл і громадівці – літератори, історики, етнографи, які поверталися на Україну після кількох років примусового перебування у віддалених російських губерніях, звернули увагу на підавстрійську Галичину як на місце розгортання громадської активності. У результаті австрійських конституційних перетворень саме тут з’явилися широкі можливості для інституційного розвитку українського руху та налагодження книговидання українською мовою.
Дію Валуєвського циркуляру було закріплено і розширено шляхом видання Емського указу.
Емський указ – розпорядження російського імператора Олександра II (1876), спрямоване на витіснення української мови з культурної сфери і обмеження її побутовим вжитком. Емський указ мав форму таємної інструкції, випрацьованої з участю полтавського поміщика, таємного царського радника Михайла Юзефовича, а зміст цієї інструкції був такий:
Заборонити довіз будь-яких українських книг і брошур з-за кордону.
Друкування і видавання українських творів та перекладів в імперії заборонити, крім: а) історичних документів і пам’яток, та б) художніх творів, з яких перші наказано друкувати, дотримуючись правопису оригіналів, а другі – без будь-яких відхилень від загальноприйнятого російського правопису і лише після розгляду рукописів у Головному управлінні в справах друку.
Українські сценічні вистави та читання, а також слова при нотах заборонити [2, с. 128].
Нагляд за виконанням Емського акта здійснювало Головне управління у справах цензури. Не афішуючи переслідування мови, чиновники пильнували, щоб українські книги не доходили до простого люду. Державну політику протиставлення російської мови як повновартісної українській як обласному діалектові підважувала робота перекладачів. Тому у 1892 р. цензорам нагадали про неприпустимість виходу у світ українських перекладів з російської мови. У 1895 р. спеціальним циркуляром було покладено край друкуванню українських читанок для дітей.
На підставі Емського указу було закрито Південно- Західний відділ Російського географічного товариства у Києві, припинено видання “Киевского телеграфа”, ліквідовано громади, звільнено ряд професорів- українців з Київського університету (М. Драгоманова, Ф. Вовка, М. Зібера, С. Подолинського та ін.). У 1878 р. на Паризькому літературному конгресі М. Драгоманов, виступивши на захист української мови і культури, різко засудив Емський указ. Одним із проявів реакційної національної політики російського царизму щодо України, Емський указ гальмував розвиток української культури та національно-визвольного руху, але повністю його припинити не міг. Фактично Емський указ утратив чинність у 1905 р., він ніколи не був скасований офіційно.
Проте, переборюючи тиск царизму й великодержавного шовінізму, пристосовуючись до різних заборон, розвивалась українська література. При цьому вона знаходила розуміння й підтримку передової російської, польської та угорської громадськості, незадоволеної ставленням політичних режимів до національних культур. Після смерті Тараса Шевченка найпомітнішою постаттю в літературному житті України став Пантелеймон Куліш. Він прагнув збагатити літературу оригінальними жанрами, ввести її в загальноєвропейський літературний процес. Куліш створив перший національний історичний роман “Чорна рада”, присвячений подіям в Україні 1663 р.
Таким чином, політику царського уряду Російської імперії в другій половині ХІХ ст. можна назвати геноцидом не лише залишків української державності, а й національної свідомості українського народу та культури загалом. Прийняття Валуєвського циркуляру та Емського указу – стали найчорнішими сторінками історії української мови та культури не лише в ХІХ ст., а й взагалі за всі часи панування Російської імперії на українських землях.
 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
 
  1. Британ В. Т. Історія української культури: підручник / В. Т. Британ, А. В. Савич. – Дніпропетровськ: НМетАУ, 2010. – 195 с.
  2. Павлова О. Ю. Історія української культури / О. Ю. Павлова // навчальний посібник. – К. : Центр учбової літератури, 2012. – 368 с.
  3. Пальм Н. Д. Історія української культури: навчальний посібник / Н. Д. Пальм, Т. Є. Гетало. – Х. : Вид. ХНЕУ, 2013. – 296 с.
 
Фото Капча