Господарське право як галузь права,його предмет і метод

Але в деяких аналогічних російських виданнях поняття «джерела права» і «форми права» не ототожнюються. Поняття «форми права» і «джерела права», стверджується в одному з них, тісно взаємопов'язані, але не збігаються. Якщо «форми права» показують, як зміст права організовано і виражено зовні, то «джерела права» — це витоки формування права, система факторів, що визначають його зміст і форми вираження [13, c.335]  . 

Так підійшли до цієї проблеми і автори українського підручника «Загальна теорія держави і права». Під формою права, зазначається там, розуміють способи зовнішнього вираження і закріплення правових норм. А джерела права — це фактори, які обумовлюють виникнення, розвиток юридичних ідей, поглядів, теорій щодо утворення, змісту і функціонування права (передусім система соціально-економічних відносин). Формами права в більшості правових систем є нормативно-правові акти, правові звичаї, правові прецеденти, нормативні правові договори [8, c.293] . 

Першість серед форм господарського права належить нормативним правовим актам — офіційним документам, які приймаються компетентними органами правотворчості і містять норми господарського права. 

Нормативні господарсько-правові акти класифікуються за різними ознаками. За юридичною силою і формою вираження — на закони, тобто акти вищої юридичної сили, і на підзаконні акти — акти, що засновані на законах. Такі акти не повинні суперечити законам. Найвищу юридичну силу має основний закон — Конституція України, яка встановлює загальні та галузеві принципи регулювання господарських відносин, гарантії здійснення господарської (підприємницької) діяльності (наприклад, забезпечення захисту прав усіх суб'єктів власності і господарювання, конкуренції, недопущення зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції). Підзаконні акти — це Укази Президента, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів, рішення органів самоврядування, накази міністрів та інших посадових осіб різного рівня. 

Відповідно до ієрархії нормативно-правових актів за юридичною силою, вони приймаються народом або за його дорученням — органом законодавчої влади — Верховною Радою — Основний закон (Конституція), закони; Президентом — Укази і розпорядження; органом виконавчої влади (Кабінетом Міністрів) — постанови; органами місцевого самоврядування — рішення. 

Закони підрозділяються на конституційні — закони, які органічно поєднані з основним законом, ними вносяться зміни чи доповнення до Конституції; звичайні — закони, які приймаються на основі і на виконання Конституції і визначають основи правового регулювання у сфері господарських відносин (наприклад, закони «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України», «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» тощо); надзвичайні — закони тимчасового характеру, що приймаються за надзвичайних обставин і можуть призупиняти дію чинних законів; тимчасові — закони, прийняті на визначений у часі термін дії (наприклад, закон про державний бюджет, закон про затвердження Державної програми економічного і соціального розвитку України на певний рік); допоміжні — закони, які затверджують, змінюють, зупиняють, скасовують, денонсують інші нормативні акти або мають допоміжне значення для їх застосування (наприклад, закон України «Про ратифікацію Договору між Україною та Туркменістаном про довгострокове торговельно-економічне співробітництво на 2001-2010 роки»); кодифіковані — нормативні акти, в яких узагальнені і систематизовані норми права, що регулюють певну групу суспільних відносин. Вони приймаються у формі кодексів. Зі створенням України як самостійної держави постало питання про кодифікацію і господарського законодавства. Підготовка Господарського кодексу завершилася його прийняттям 16 січня 2003 року. 

Деякими правниками демократизм правової та економічної системи пов'язується лише з приватним інтересом, приватним правом, з приватно-правовим регулюванням. Але ж нормальне функціонування ринкової економіки неможливе без державного контролю за діяльністю всіх суб'єктів господарської, підприємницької діяльності, без застосування нарівні з приватно-правовим і публічно-правового регулювання. 

Неупередженими правниками суперечлива ситуація в нашому суспільстві пояснюється саме наявним безпідставним перебільшенням ролі ринкового саморегулювання, приватно-правових засад у становленні вітчизняної економічної системи, майже повним усуненням держави від активного формування демократичних засад в економіці, з одного боку, а з другого — невизначеністю щодо суті і змісту ринкової моделі народного господарства України, місця і ролі національного підприємництва в становленні й розвитку нових економічних відносин» [14, c.21] . 

Сфера публічно-правового регулювання особливо за умов перехідного періоду охоплює широкий-спектр суспільних відносин і потребує наукової відповіді на питання, що стосується, скажімо, загальних основ державного регулювання господарських відносин, приватизації майна державних підприємств, індикативного планування тощо. 

Практика кодифікації цивільного законодавства в Російській Федерації свідчить, що шлях зосередження всіх вищезгаданих правових норм в одному кодифікаційному акті — Цивільному кодексі — не є оптимальним і доцільним. Його громіздкість і перевантаженість, по-перше, ускладнює користування ним, а по-друге, і це теж негативно позначається на користуванні, багато законодавчих актів залишається поза межами Кодексу. По-третє, при такій кодифікації виникають неузгодженості в структурі Кодексу. Але найголовніше, мабуть, полягає в тому, що це є кроком назад, стримує розвиток правознавства. 

Правознавство, як і кожна наука, у своєму розвитку все більше диференціюється, розгалужується. І це природно. Суспільні відносини, особливо у сфері економіки, ускладнюються, ускладнюється також і їхнє правове регулювання, розгалужуються і система права та система законодавства. 

Це особливо яскраво доведено практикою в наш час — час здійснення ринкової трансформації економіки. Така трансформація потребує створення адекватної правової системи, пошуку міри оптимального співвідношення інтересів особи, суспільства і держави, що потребує переосмислення наших уявлень щодо сутності права, його системи, законодавства і його кодифікації. 

Підзаконні нормативні акти, як уже зазначено,