Імунітет держави

У період глобалізації та лібералізації, а особливо останніх подій на політичній арені світу, значно розширилися сфери участі держав як в публічно-правових, так і у приватноправових взаємовідносинах, ускладнених іноземним елементом. Обсяг цих відносин досить великий але всі вони в цілому знаходяться під впливом одного з наріжних інститутів міжнародного приватного права - інституту імунітету держави.

Перехід до ринкової економіки та знаходження України на шляху інтеграції до багатьох світових організацій, зокрема до Європейського Союзу торгівлі разом з ліквідацією державної монополії на зовнішньоекономічну діяльність, дає підстави виділити першочергове значення дослідження імунітету держави.

Питанню про вираження принципу імунітету держави приділено значну увагу в юридичній літературі з міжнародного права. Проблематиці імунітету держави приділяється належна увага в роботах таких науковців, як М. М. Богу-славський [5], Є.В. Корнійчук [9], І.С. Ніколаєв [11], Л. С. Фединяк [14], 

І.О. Хлєстова [15] та інших.

Разом із тим доводиться констатувати відсутність єдності поглядів на розуміння обсягу та сфери застосування цього принципу. У доктрині та практиці різних правових систем є дві основні концепції імунітету держави: одні вчені вважають, що імунітет не має імперативного характеру (Я. Броунлі), інші ж вказують на його імперативний характер (М. Богуславський). Зокрема, міжнародні конвенції, законодавство, практика та доктрина держав по-різному визначають такі поняття, як сутність та види імунітету. Імунітет відрізняється від непідпорядкування дії законодавства іншої держави, він може розумітися як вилучення держави та її органів з-під дії юрисдикції іншої держави.