Індивідуально-авторські прикметники на позначення звукової характеристики денотата у поезії ХХ століття

Лексикон української поезії ХХ століття характеризується великою кількістю авторських лексичних новотворів (АЛН), які становлять об’єкт спеціальних неологічних та неографічних студій.

Серед масиву індивідуально-авторських інновацій, що дозволяють виявити головні тенденції розвитку специфічних мовновиражальних засобів української поезій ХХ ст., важливе місце займають новотвори, що позначають статичні ознаки денотатів. Поряд із складними прикметниками, що належать до традиційних поетизмів, мова української поезії XX століття засвідчує функціонування індивідуально-авторських утворень, які виникають за усталеними в сучасній українській мові типами словотворення [3, с. 2]. Як відомо, у поетичному мовленні прикметники відіграють важливу роль. Вони, так би мовити, «урізнобарвлюють текст, роблячи його неповторно художнім засобом відображення дійсності» [2, с. 76].

За допомогою детального опису семантичної структури оказіональних прикметників можемо виявити прирощення художніх значень, а отже, глибше усвідомити роль аналізованого слова й проникнути у художній зміст твору.

Суттєву роль серед прикметників відіграють авторські новотвори-композити, які, порівняно із простими за структурою номінаціями, є значно багатшими і складнішими у семантичному відношенні. Віршовий розмір, ритм поетичного твору зумовлюють вибір таких варіантних засобів, коли замість двох самостійних означень утворюється складне слово, експресивний зміст якого формує індивідуально-авторський образ [1, с. 102].

У поетичній мові (матеріалом послужили вибрані з поетичних текстів ХХ століття близько 6000 прикметникових новотворів) помітне місце займають ад’єктивні новотвори на позначення звукової характеристики денотата.

Індивідуально-авторські прикметники допомагають побудувати звукоряд i варiювати його. Емоцiйнi виражальнi паралiнгвiстичнi звуковi засоби створюють у поетичних творах такий фон, на якому у текстi iснують мовнi одиниці. Такі новотвори мають різну структуру і семантичні відтінки. За допомогою контексту, в якому вживається номінація голосу, ми можемо не лише зрозуміти психологічний стан та емоції героя, а й встановити причини виникнення саме таких емоцій, тобто відтворити когнітивний сценарій, який пояснює поведінку героя. Емоції людини дуже різноманітні і мають необмежену кількість відтінків. На матеріалі художніх текстів ми зафіксували такі відтінки голосу:

приємний, мелодійний: «Така зорінь… Принаймні тільки вдома / Над гонами ясномелодніх піль» (Г. Кириченко) ; «Мир – кому ж не ясномовен?» (П. Тичина) ; «Не плюскіт – ціла злива / Лагіднолунних хвиль / Спадає пустотливо…» (П. Савченко).

гучний, хвилюючий: «Я сурми розвинув скрізь свій дзвінкоакордний крик / і в колі заль олюстрених мчу ніби чорний крук» (М. Семенко) ; «Принесли пахучії / Трави зеленючії / Та зозулястих пташок / Дзвінко-дужий голосок» (П. Тичина).

Оказіональні прикметники на позначення звуку мають переважно позитивно забарвлене емоційне значення. Негативної конотації вони набувають тоді, коли виступають метафорами: «Гіпертрофія пів-інтелекту, Рахітично-ритмований нуд – / А історія з орлім клекотом / Так натхненно крилила весну!» (Є. Маланюк).

Найчастіше прикметники-композити цього розряду містять у своєму складі однакові або подібні за значенням компоненти: «Я лірик і трамп / поет дзвінких арій / і павз співострунних палкого кохання» (спів і струна)  (М. Семенко) ; «Учинився немалий / гам голосодзвонний... « (голос і дзвін)  (П. Тичина). Іноді трапляються випадки, коли поєднуються непоєднувані слова: «А земля лежить медова, / А в глухих степах азійських, / Де схиляється без вітру / Дзвінкостеблий саксаул, / Добувають воду світлу... « (М. Рильський) ; «Дзвінкоока моя ти лукавко, / Обернись…» (М. Озірський). Саме таким несподіваним зіткненням в одному складному слові несумісних основ досягається найбільший художній ефект. Виникнення таких новотворів не є випадковим і має своє обґрунтування. Це пояснюється особливим світовідчуттям поетів, які у кожному предметі, у кожній рослині вчували музику.

Оказіональні прикметники на позначення звуку передають емоційний стан мовця, є оригінальними епітетами у змалюванні явищ природи. Використовуючи такі інновації, письменники перш за все досягають музичності. Якщо розглянути такі конструкції у ліриці П. Тичини, то їх поява обумовлюється творчим методом письма їх автора («кларнетизм»). Головна ознака цього методу – музичність («найперше музика у слові») : «Принесли пахучії / Трави зеленючії / Та зозулястих пташок / Дзвінко-дужий голосок» (П. Тичина).

Таким чином, авторські прикметникові новотвори на позначення звуковох характеристики денотата виконують у поетичних текстах стилістичну функцію. Вводячи у контекст оказіональні прикметники, що допомагають варіювати звукоряд, поети досягають образності, оживляють оповідь, що сприяє її легкому засвоєнню.

 

 

Вокальчук Г. М. Словотворчість українських поетів XX століття [Текст]: монографія / Г. М. Вокальчук; відп. ред. С. Я. Єрмоленкою – Острог: Національний університет «Острозька академія», 2008. – 536 с.

Намиткова Р. Ю. Авторские неологизмы: словообразовательный аспект / Р. Ю. Намиткова. – Ростов-на-Дону: Изд-во Рост. ун-та, 1986. – 156 с.

Рудь О. М. Структура, семантика та функціонування складних прикметників в українському поетичному мовленні XX ст. : автореф. дис.... канд. філол. наук / НАН України; Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні / О. М. Рудь. – К., 2002. – 21 с.