Історія української культури. Частина 2

Починається збирання фольклорних матеріалів, перші їх публікації з’являються в Англії, потім у Німеччині. Виходять і перші слов'янські збірники. В Україні, в сформованому тоді середовищі інтелігенції, ця тенденція знайшла широкий відгук. Поступово пробуджувалося почуття своєї народності як антитези тяжкому політичному та соціально-економічному становищу. Першу збірку українських народних пісень видав Микола Цертелєв (Церетелі, 1790-1869) у 1819 р. ; це був «Досвід збирання старовинних малоросійських пісень». Три збірки підготував і видав ректор Київського університету Михайло Максимович (1804-1873). Іван Срезневський (1812-1880), крім збирання фольклору, почав активні публічні виступи з обґрунтуванням самостійності, повноправності української мови. Дослідником, який поєднав високий професійний рівень, прогресивні політичні погляди, розуміння українських національних інтересів та активну громадянську позицію, став історик М. Костомаров. Підсумком його досліджень стали 16 томів «Исторических монографий» і шеститомна «Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей».

Вихід української історичної науки і всього українознавства на якісно новий рівень пов’язаний з ім’ям професора Київського університету В. Антоновича. Він розгорнув небувалу джерелознавчу діяльність (проводилися етнографічні експедиції, публікувалися фольклорні збірки, організовувалися археологічні розкопки, збиралися статистичні дані) та виховав плеяду блискучих українознавців, серед яких найвизначніша фігура української історичної школи М. Грушевський. Його величезна наукова спадщина, яка з кінця 30-х рр. ХХ ст. зазнала гоніння і стала практично недоступною, повернулася до науковців та читачів уже за наших днів та суттєвим чином впливає на сучасну українську науку.

Неперевершеним дослідником історії вітчизняного козацтва був Дмитро Яворницький (1855-1940), який видав капітальну «Історію запорізьких козаків», серію монографій про козацьких ватажків, популярні нариси, художні альбоми, зібрав найбагатшу колекцію пам’яток матеріальної культури епохи Козацької України. Першою жінкою-професором історії у Російській імперії стала Олена Єфименко (1848-1918). Головна тема її наукових праць – історія України. О. Єфименко зробила дуже багато для громадського визнання того факту, що вітчизняна історія є самостійною наукою.

Особливе місце в українській історії належить М. Драгоманову, який головну увагу приділяв актуальним проблемам новітньої історії. Він багато зробив для залучення уваги до історії України західноєвропейських вчених; був членом Паризького етнографічного товариства, почесним членом Британського наукового товариства.

Визначною подією в українському науковому житті ХІХ ст. стало заснування завдяки спільним зусиллям інтелігенції Наддніпрянщини та Галичини у 1873 р. «Літературного товариства ім. Шевченка», яке через кілька років під назвою «Наукове товариство ім. Шевченка» перетворилося у першу вітчизняну академічну наукову організацію. Серед його членів були І. Франко, І. Крип’якевич, А. Ейнштейн, М. Планк, А. Мазон, Д. Гільберт. З 1892 р. почав виходити його головний друкований орган – «Записки Наукового товариства ім. Шевченка». З 1895 р. М. Грушевський став його редактором, а з 1897 р. – головою НТШ. За часи його керівництва було видано близько 800 томів наукових праць, серед них 112 томів «Записок».

Розвиток європейської філософії XIX ст., зокрема його першої половини, відбувався під впливом гегелівського вчення. Видатний німецький філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) зробив спробу систематизувати вироблену людством культуру. Всю її історію він розглядав як єдиний процес, де кожна доба займає своє особливе місце і спричиняє вплив на наступні епохи. Вже у ранніх творах філософ аналізував іудаїзм, античність, християнство як закономірні ступені розвитку духу. У «Феноменології духу» (1807) культура людства постає як виявлення творчих сил світового розуму. Свою епоху Г. Гегель вважав перехідною до нової формації, що поступово визрівала в надрах християнської культури і ґрунтувалася на буржуазних моральних і правових принципах.

В контексті світового розвою новий імпульс одержувала і українська філософська думка. У першій половині ХІХ ст. формувалася київська релігійно-філософська школа (В. Карпов, О. Новицький, Й. Михневич, С. Гогоцький, П. Авсенєв, П. Юркевич). Проблеми взаємозв’язку мови і мислення ґрунтовно досліджував Олександр Потебня (1835-1891). Філософію нової української національної ідеї розробляв Трохим Зіньківський (1861-1891), вважаючи її запорукою «поступу й культури національних організмів».

Прогрес науки і техніки в XIX ст. сприяв розвитку всіх сфер тогочасного художнього життя. Розширювався «світ» культури, бо виникали якісно нові, технічні мистецтва (фото, кіно), а також дизайн як особливий вид естетичної творчості.

Датою народження мистецтва фотографії вважається 7 січня 1839 р., коли французький фізик Д. Ф. Ж. Араго сповістив Паризьку академію наук про винахід художника Луї Жака Манде Дагера (1787-1851) – механічну фіксацію об’єкту на пластині; цей засіб був названий автором дагеротипією.

Відкриття Дагера та геніальна здогадка братів Огюста і Луї Люм'єрів, які поєднали фотографічну плівку з проекційним ліхтарем, привели до появи у 1895 р. кіномистецтва. Незалежно від них механік Одеського університету Йосип Тимченко на два роки раніше створив кінетоскоп і 9 січня 1894 р. на ІХ з’їзді російських природодослідників і лікарів, що відбувався у Москві, здійснив за його допомогою перший у світі кіносеанс (глядачі побачили на екрані рух кавалеристів та метальників списів). Попри те, що учасники з'їзду гідно оцінили винахід і передали його до Політехнічного музею, офіційні кола прохолодно поставилися до живої фотографії, яку винайшов геніальний українець. Відома заява царя Миколи ІІ з цього приводу: «Все це нісенітниці, жодного значення таким дрібницям надавати не варто».

28 грудня 1895 р.