Історія української культури

Українська культура цього періоду відзначається органічною взаємодією залишків середньовічної спадщини (візантійсько-слов'янської та західної неосхоластики), барокової освіченості (яка зберегла чимало рис Ренесансу), та, пізніше, елементів передпросвітительської ідеології та просвітительства.

Бароко приблизно вже з 1750 р. переживає кризу традиційних форм культури, яка поглибилася в кінці XVIII ст. і характеризувалася загостренням суперечностей у духовній сфері між культурою денаціоналізованої панівної верхівки, з одного боку, і народних мас – з іншого. Зокрема в Україні, Лівобережна козацька старшина, ставши поміщиками-кріпосниками, прагнула і в культурно-побутовому плані якомога швидше злитися з російським дворянством. Посилювався урядовий контроль над освітніми установами, більш суворою ставала цензура, створювались державні друкарні, Київська академія перетворилась у державну станово-замкнену духовну школу. Тут вирішувала питання не культурна верхівка, що від часів Б. Хмельницького до І. Мазепи відстоювала інтерес України, а політичні колабористи Росії.

Отже, культурне життя в Україні значно пожвавилось з середини XVI ст. в єдиному річищі із загальноєвропейськими процесами, зумовленими ренесансними і реформаційними злетами. Досягши в XVII ст. своїх найрозвиненіших форм, українська козацька культура не тільки ні в чому не поступалась іншим європейським національним культурам, а й викликала подив і захоплення в усьому світі. Між Україною та іншими країнами Європи налагоджуються широкі культурні зв'язки. Як і в киє-во-руську добу, Україна стає форпостом європейської культури.

 

40. Українська барокова література другої половини XVII-XVIII ст. Стильові і жанрові особливості

 

Літературний напрям формується на основі таких важливих чинників, як світоглядний фундамент (ідейні переконання письменників, суспільні та моральні ідеали, погляди на роль і значення літератури тощо), поетика, спільність мотивів, тем, ідей, образів, сюжетів тапевних стильових, композиційних, жанрових форм. Назва головного напряму нерідко дає назву цілому літературному періодові (бароко, романтизм, модернізм). Часові рамки літературного періоду завжди умовні, бо напрям, що дає назву періодові, зароджується у попередньому і продовжує своє існування у наступному періодові. Літературний період ще називають літературною добою або епохою. Іноді терміни «літературна доба» («епоха») і «літературний період» не збігаються, бо перший з них обіймає значно ширші часові межі. Наприклад, давньоукраїнська доба (ХIV – друга половина XVIII ст.) включає літературні періоди Ренесансу, реформації, бароко, класицизму. Синонімом до терміна «напрям» виступає «стиль». Стиль – це те стійке, що об'єднує творчість цілого ряду митців (тоді стиль збігається з напрямом). Розрізняють стиль індивідуальний і стиль певного часу, напряму, епохи. Індивідуальний стиль – це сукупність ознак, якими твори письменника відрізняються від творів інших митців. Стиль визначають особливості образного мислення письменника, тематика і проблеми, що його зацікавлюють, норми і закони обраного ним жанру. Носіями стилю виступають елементи форми художнього твору: фабула і сюжет, композиція, мовні форми виразу (оповідь, розповідь, опис, монологи, діалоги), лексико-синтаксичні та інтонаційно-звукові особливості. Для індивідуального стилю характерний відхід від норми, тобто неповторність (Ліна Костенко: «Поезія – це завжди неповторність»). Для стилю певного напряму властива повторюваність, тяжіння до певної норми. Новий літературний напрям завжди започатковує оригінальний митець з неповторним художнім письмом, тобто яскравим художнім стилем. Відгалуженням стилю чи напряму виступає течія, яка формується всередині стилю. Відгалуження часто розходяться між собою настільки, що перебувають у стані боротьби. Це активізує літературний процес, визначає напрям його руху. Наприклад, загальним напрямом у європейських літературах ХХ ст. став модернізм (фр. сучасний, найновіший). З модернізмом пов'язується поява таких основних стильових течій, як імпресіонізм, неоромантизм, символізм (чітку грань між ними провести неможливо).

З другої половини XVI до другої половини XIX століття в літературі та інших видах мистецтва розвиваються шість напрямів: бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм і натуралізм, з якими пов'язана творча діяльність майже всіх видатних письменників того часу. Кальдерон, Ґріммельсгаузен і Донн презентують бароко, Корнель, Расін і Мольєр – класицизм, Стерн, Руссо й Карамзін – сентименталізм, Байрон, Гофман, Гюґо й По – романтизм, Діккенс, Бальзак, Достоєвський, Франко – реалізм, Золя, Мопассан, Гауптман – натуралізм. Окремі визначні митці в різні періоди своєї творчості належали до різних напрямів. Бароко (від італ. вигадливий, химерний) – літературний і загальномистецький напрям, що зародився в Італії та Іспанії в середині XVIстоліття, поширився на інші європейські країни, де існував упродовж XVI-XVIII століть. Термін «бароко» вперше був застосований для характеристики стилю архітектурних споруд. Але згодом його починають вживати для позначення інших мистецьких явищ. У XVIII столітті термін «бароко» застосовують до музики, у XIX столітті його вживають стосовно скульптури та живопису. Наприкінці XIX століття починають говорити про бароко в літературі. Вважають, що першим термін «бароко» щодо літератури використав Фрідріх Ніцше. На початку XX століття розпочинаються дискусії про бароко у східнослов'янських літературах, зокрема в українській літературі. Так, після жвавої дискусії на сторінках української періодики народилася думка про бароко як найхарактерніше вираження українського національного стилю в мистецтві. Згодом відомі літературознавці О. Білецький та І. Єрьомін, аналізуючи творчість Симеона Полоцького, вводять поняття «бароко». До українського літературного бароко можна віднести творчість М. Смотрицького, С. Полоцького, М. Довгалевського, І. Величковського, С. Яворського,