Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (066) 185-39-18
Вконтакте Студентська консультація
 portalstudcon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Історія України від Національно-визвольної війни українського народу до поділів Польщі

Предмет: 
Тип роботи: 
Інше
К-сть сторінок: 
108
Мова: 
Українська
Оцінка: 
Історія України від Національно-визвольної війни українського народу до поділів Польщі 
 
Україна напередодні Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст.. Причини та характер війни
 
Основними причинами Національно-визвольної війни в середині XVII ст. були:
Причини політичного характеру – напередодні національно-визвольної війни в Україні не було своєї держави. Більша частина українських земель входила до складу Речі Посполитої, феодальне право якої відрізнялося особливою жорстокістю, а державні закони обмежувалися всевладдям магнатів і місцевої адміністрації. В українського народу фактично не було перспектив на повноцінний політичний розвиток за умови подальшого перебування у складі Речі Посполитої. Однією з причин війни стала невідповідність між набуттям козацтвом фактичного політичного лідерства в українському суспільстві та погіршенням його становища за «Ординацією 1638 p. «, яку польський сейм ухвалив в січні 1639 р. Згідно з «Ординацією» реєстр зменшувався на 6 тис. і включав козаків, які не брали участь у повстаннях. При цьому ліквідувалося виборність козацької старшини, козацьке судочинство. Замість гетьмана призначався польський комісар. На посади полковників та осавулів призначалася представники польської або полонізованої шляхти. Селянам і міщанам заборонялося вступати до козаків. Козаки мали право оселятися тільки в прикордонних містах.
Причини національно-релігійного характеру – обмеження для українців у правах при обійманні урядових посад і роботі в органах самоврядування міст; нерівність у правовому та політичному становищі української православної шляхти, обмеження її інтересів з боку польських магнатів і шляхти; польські магнати й шляхта, католицьке духовенство презирливо ставилися до української мови та культури; після Берестейської церковної унії 1596 р. польська шляхта планомірно і цілеспрямовано запроваджувала серед українського населення католицизм, забороняла вживати українську мову в установах та навчальних закладах; стрімко зростав наступ католицизму й уніатства на права та свободи Української православної церкви: здійснювалася конфіскація її церковного майна і земель; впроваджувався обов'язковий податок для населення на утримання католицької й уніатської церков.
Причини соціального характеру – знищення природних багатств на українських землях (наприклад, спалення лісів заради виробництва; зростання панщини – 5-6 днів на тиждень), натуральної та грошової ренти; збільшення податків і відпрацювань селян на користь держави; посилення особистої залежності селянина від польської шляхти та магнатів; розгул магнатсько-шляхєтської сваволі, посилення експлуатації з боку орендарів, які намагалися під час оренди землі отримати максимальний прибуток; більшість міст на території українських земель перебували в приватній власності, розвитку ремесла і торгівлі перешкоджав весь суспільно-політичний устрій Речі Посполитої з її анархією і сваволею, системою оренд і застав, постоями військ на утриманні міщан, митною системою; українці були позбавлені права працювати в цехах, а заняття ремеслом поза цехами суворо переслідувалося. Однією з найважливіших передумов Національно-визвольної війни в соціально-економічній сфері стало загострення суперечностей між двома протилежними типами господарювання: козацьким, який був фактично фермерським за своєю суттю, і фільварковим, що базувався на підневільній праці кріпаків-селян.
Характер війни визначався метою, в якій тісно переплелися національні, соціальні, релігійні аспекти, що в кінцевому підсумку і визначили її національно-визвольний характер. Отже, війна мала всенародний, національно-визвольний, релігійний, справедливий, соціальний, антифеодальний характер і об'єднала всі верстви українського населення.
 
Гетьман України Б. Хмельницький: його життя і діяльність. Оцінка його особи в історіографії
 
Богдан Хмельницький народився в Суботові 27 грудня 1595 року, український військовий, політичний і державний діяч. Майже всі дитячі й юнацькі роки були заповнені школярством: спочатку була Чигиринська церковна школа, згодом – приблизно в 1610-1617 р. – Богдан навчається у Львівському ієзуїтському колегіумі. За цей час він опановує багато мов. Звісно, така досить значна на той час освіта допомогла згодом Хмельницькому зі стану звичайного реєстрового козака піднятися до гетьманської булави.
У 1618 році Богдан вступив до складу Чигиринської сотні реєстрових козаків і став професійним військовим. Хмельницький бере участь у польсько-турецькій війні 1620-1621 років, під час якої, в битві під Цецорою, гине його батько, а сам він потрапляє в полон, де був 2 роки. У 1622 році Хмельницький утік з полону. Одружився з Ганною Сомківною. У них було шестеро дітей: 2 сина і 4 доньки.
1648 – 1657роки – гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави в Наддніпрянській Україні, шляхтич, реєстровий козак, військовий писар, з 1648 року – гетьман Війська Запорозького. Організатор повстання проти панування шляхти в Україні, яке переросло у Національно-визвольну війну українського народу проти Речі Посполитої. Засновник козацької держави на теренах Центральної України – Гетьманщина. У1654 році в Переяславі уклав військовий союз з Московським царством. Наприкінці свого життя намагався переорієнтуватися на союз зі Швецією та Османською Портою, вбачаючи в амбіціях Москви небезпеку козацькому суверенітету. Помер Богдан Хмельницький 27 липня 1657 року.
Історична наука дуже довгий час не могла прийти до однакової оцінки діяльності й особи великого гетьмана. Найбільшою мірою це стосується перших наукових праць періоду другої половини XIX – першої половини XX ст. Погляди українських істориків на діяльність Хмельницького дуже часто залежали від тих ідеологічних настанов чи поглядів, які панували в певний час у суспільстві.
Автор першої спеціальної монографії про Хмельницького – Микола Костомаров – не дав ясної оцінки діяльності гетьмана, його постать заслонена образом стихійного народного руху, яким, на думку вченого, вичерпувалася доба “Хмельниччини”. Коли Костомаров познайомився з матеріалами про турецьке підданство гетьмана, то змінив свій погляд на нього і визнав, що Хмельницький став зрадником.
Пантелеймон Куліш, однобічно розуміючи й тенденційно освітлюючи великий рух половини XVII cт., писав про Хмельницького, що він “наш квітучий край обернув в пустиню, засипану попелом і засіяну кістками наших предків. Він надовго зупинив успіхи культури і шкільну просвіту, довівши її до того, що вже і полковники не вміли підписати договору власною рукою”.
Антонович, хоч і зазначав, що в Хмельницького не було “ніякого політичного виховання, і що він був сином свого часу і свого народу”, визнавав проте за ним великі заслуги: “залишаючись на історичному ґрунті треба віддати честь великому діячеві нашого краю, що в своїй особі скупчив громадські змагання мільйонної маси й зробив на її користь усе, що в умовах його часу і культури могла зробити людина талановита, щиро віддана інтересам народу, з крайнім напруженням духовних і інтелектуальних сил”.
Але в ті часи, коли писали вищезгадані історики, політична й особливо дипломатична діяльність Хмельницького була ще мало досліджена. Лише в новіші часи, коли були знайдені досі невідомі матеріали в іноземних архівах, діяльність гетьмана відкрилася в зовсім новому світлі. На основі цих документальних даних особливо яскраво висвітлив постать Хмельницького В’ячеслав Липинський. У вчинках гетьмана та його планах він угледів свідоме намагання відновити українську державність в усій її широті. Політичні союзи Хмельницького грали для нього чисто службову роль, а роблячи свою справу, виявляв він глибокий державний розум, організаторський талант і щирий український патріотизм.
М. Грушевський у своїй праці “Історія України-Русі” дослідив діяльність гетьмана дуже докладно, вчений прийшов до висновку, що Хмельницький був “великим діячем, людиною дійсно великою своїми індивідуальними здібностями і можливостями. Як провідник мас він показав себе дуже яскраво, але політиком був невеликим і, по скільки керував політикою своєї козацької держави, виходила вона не дуже мудро”. Але Грушевський все ж вважав добу Хмельницького «великим етапом у поході українського народу до своїх соціальних, політичних, культурних і національних ідеалів. Від Хмельниччини веде свій початок нове українське життя, і Хмельницький залишиться героєм української історії».
Зовсім інакше дивились на славетного гетьмана його сучасники й ближчі до нього покоління. Для них він був справжнім національним героєм, про якого складалися пісні та думи. Для українського філософа Григорія Сковороди Хмельницький був “героєм і батьком вольності”. Таким був він узагалі для цілого старого письменства українського. І як би критично не ставилася до нього новітня історіографія, прикладаючи до нього мірило сучасних поглядів і понять, скільки б вад не знаходила в його діяльності, не можна заперечити факт, що це саме він зв’язав перервану ще в середні віки нитку української державності, і створена ним нова українська козацька держава знову ввела український народ у сім’ю самостійних народів із своїм власним національним життям.
 
Початок Національно-визвольної війни середини XVII ст.. Перші перемоги козацько-селянських військ під Жовтими Водами і Корсунем
 
Приводом до початку повстання, що переросло в Національно-визвольну війну, стала особиста кривда, заподіяна Хмельницькому чигиринським підстаростою Даніелем Чаплинським. Зі своїми слугами він пограбував та зруйнував родинний хутір Хмельницького Суботів, захопив його дружину та жорстоко побив малолітнього сина.
Звернення Хмельницького до суду й навіть до короля з вимогами покарати нападника не мали результатів. Не знайшовши справедливості, він приєднався до козацької старшини, яка таємно обговорювала план повстання проти польської влади в Україні. Протягом вересня 1647 р. Хмельницький розробив план виступу проти Речі Посполитої. Повстання вирішили розпочати в листопаді 1648 р. захопленням Трахтемирова. Однак плани повстанців було видано полякам. Хмельницького заарештували й кинули до в'язниці в Чигирині. Звідти він утік завдяки допомозі чигиринського полковника Станіслава Кричевського та своїх друзів і подався на Запорожжя.
На початку січня 1648 р. Хмельницький із загоном прибічників прибув на Запорожжя й розташувався недалеко від Січі. Порозумівшись із козаками, що перебували в залозі на Січі, 25 січня 1648 р. він без бою оволодів нею. При цьому значна частина реєстровців вирішила підтримати повстанців. Ці події вважаються датою початку Національно-визвольної війни. Невдовзі відбулася козацька рада, на якій Б. Хмельницького було обрано гетьманом Війська Запорозького.
Військо Стефана Потоцького вийшло на береги степової річки Жовті Води. Богдан Хмельницький зібрав на той час чималі сили: 8 тис. козаків і 20 тис. ординців. З ними він вирушив назустріч загонам польських вояків та реєстровців, а 19 квітня перестрів ворога на Жовтих Водах. Поляки змушені були стати табором.
Хмельницький оточив польський табір і, регулярно атакуючи його, чекав на підхід підкріплень та звісток із берегів Дніпра. 30 квітня підійшли загони Єдичкульської орди. Через щільну блокаду Стефан Потоцький не мав змоги передати звістку своєму батькові. Тож головні польські сили перебували в очікуванні між Черкасами й Корсунем. Тим часом на бік Богдана Хмельницького перейшли всі полки реєстрових козаків. Вирішальний бій стався 6 травня. Він завершився нищівною поразкою поляків. Продовжуючи наступ, Богдан Хмельницький на чолі 15 – 17-тисячного війська козаків і 4 тис. татар вирушив до Корсуня.
Звістка про поразку польських військ на Жовтих Водах змусила коронного гетьмана вдатися до енергійних дій. Він наказав відступати до Корсуня, куди мав підійти 6-тисячний корпус Яреми Вишневецького. Та коли польські війська увійшли до Корсуня, виявилося, що повстанці також підходять до міста. Щоб Корсунь не дістався Хмельницькому, Потоцький наказав його пограбувати й спалити. Далі, у напрямку на Богуслав, поляки вирішили рухатися під прикриттям табору.
16 травня громіздкий, але боєздатний польський табір вирушив богуславським шляхом із Корсуня. Повстанці супроводжували його на відстані пострілу. Польський табір дійшов до заболоченого урочища Горохова Діброва. Тут на нього чатувала засідка. Саме тут відбулася славнозвісна Корсунська битва. Повстанці спершу оточили і знищили передові польські загони, де перебував Потоцький. Коронного гетьмана було поранено і взято в полон. Така сама доля спіткала й Калиновського. Довше чинили опір тільки вояки з середини табору, але й вони склали зброю. Багато поляків загинуло, багато потрапило в полон разом із величезними трофеями. 20-тисячне коронне військо перестало існувати.
Отже, перші перемоги повсталі здобули в битвах на Жовтих Водах 5-6 травня 1648 p. і під Корсунем 16 травня 1648 р. Протягом літа 1648 р. повстання охопило території Київщини, Поділля, Волині та Лівобережної України.
Перемоги на Жовтих Водах і під Корсунем стали сигналом для повстань по всій Україні, для визвольного походу української армії на захід.
 
Розгортання повстанських рухів та створення народної армії (1648 – 1649 рр.)
 
У той час, коли Хмельницький, відійшовши до Чигирина, готувався до дальшої боротьби, народне повстання широкою хвилею розлилося по Україні й переросло у велику народно-визвольну війну. У цій війні селянство становило абсолютну більшість повстанських загонів в армії Богдана Хмельницького. Селяни оголошували себе «козаками», створювали загони, які вливалися в армію Хмельницького чи діяли окремо. Повстанці виганяли або вбивали шляхтичів, захоплювали й ділили між собою їхнє майно, руйнували маєтки, розшукували і знищували документи про свою залежність від панів і т. ін. Особливо яскраво про антифеодальну, антикріпосницьку спрямованість селянської боротьби свідчить той факт, що повстанці нападали не тільки на маєтки польських магнатів і шляхтичів, а й на володіння українських феодалів і навіть православних монастирів. Так, улітку 1648 р. повстанці вчинили напад на православний Густинський монастир, у вересні – на Почаївський монастир на Волині.
Основною силою визвольної війни було селянство, яке боролося проти соціального гніту польських і українських феодалів-кріпосників та іноземного поневолення. Селянство виступало проти феодального кріпосницького гніту, і саме його боротьба надавала війні яскравого антикріпосницького спрямування. Разом із селянством стали на боротьбу нереєстрові козаки, «випищики», бідні міщани. В боротьбу включилися також козацька старшина, реєстрове заможне козацтво, нижче православне духівництво, дрібні українські шляхтичі.
Всі класи і соціальні групи – селянство, козацтво, міщанство, нижче православне духівництво, козацьку старшину і дрібних українських шляхтичів – об'єднувало прагнення ліквідувати владу шляхетської Польщі, національно-релігійний гніт, панування великих польських та українських полонізованих магнатів, позбутися влади іноземців. Селянство, міські низи й рядове козацтво вели боротьбу за ліквідацію як соціального, так і національного гноблення, за те, щоб стати вільними дрібними власниками на вільній землі.
У ході визвольної війни, в яку включилися всі прогресивні сили українського народу, з численних повстанських загонів, у яких основну масу становило селянство, формувалася повстанська, народна армія. Крім селянства, до неї входили козаки й козацька старшина, що займали командні пости, міщани, дрібні шляхтичі. Разом з українцями серед повстанців перебувало чимало російських і білоруських селян, донських козаків. Як і козацтво в Запорізькій Січі, повстанське військо поділялося на полки, полки – на сотні. Полки й сотні були військовими, а з 1649 р. – і територіальними одиницями.
Було поповнено й реорганізовано реєстрові полки, які існували ще до війни. З численних повстанських загонів були створені нові територіальні полки. Пізніше виникли й інші полки.
В ході боїв з народної маси висунулись видатні полководці – полковники Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Мартин Пушкар, Мартин Небаба, Матвій Гладкий та ін., які й очолили козацькі полки.
Складним було завдання забезпечити народну армію продовольством, спорядженням, зброєю і боєприпасами. Незважаючи на великі труднощі, Хмельницький зумів у короткий час озброїти велику масу повстанців як за рахунок місцевого виробництва, так і трофейною зброєю, захопленою у польсько-шляхетських військ та у фортецях. Повстанська армія мала артилерію, бійці були озброєні самопалами, мушкетами, пищалями, карабінами, пістолями, мечами, шаблями, списами, луками.
Влітку 1648 року народні повстання, найбільш масовими учасниками яких стали селяни, охопили всю Україну. Уже в першій половині літа 1648 р. були очищені від польської влади воєводства Київське, Чернігівське, Брацлавське і східна частина Подільського. В серпні повстання перекинулось і на Волинь, в Галичину. Окремі козацькі загони взяли Кремінець, Луцьк, Острог, Володимир, Заславль та ін.
 
Розгром польсько-шляхетських військ під Пилявцями восени 1648 р. та визвольний похід Б. Хмельницького в Галичину (1648 р.)
 
У 1648 році перед битвою під Пилявцями Хмельницький зібрав армію у кількості 80 тис. чол. Перед польсько-шляхетським військом вона поступалася озброєнням, мала менше кінноти, але була сильна моральною стійкістю, єдністю, самовідданістю і героїзмом воїнів, талановитістю командування. До повстанського війська приєднався також 4-тисячний загін татар.
Війська польське і українське зійшлися 8 вересня 1648 р. під містечком Пилявцями, над р. Пилявкою на Поділлі. У польському таборі не було порядку, шляхтичі прийшли з величезним обозом, що налічував близько 100 тис. возів, привізши з собою предмети розкоші.
Битва, що почалася 11 вересня, 13 вересня закінчилася повним розгромом польсько-шляхетського війська й панічною втечею тих, хто врятувався.
Повстанцям дісталися величезні трофеї – 100 гармат, багато іншої зброї й спорядження, десятки тисяч підвід з матеріальними цінностями. І довго ще в Україні шляхтичів глузливо прозивали «пилявчиками».
Блискуча перемога народної армії мала велике значення для дальшого розгортання визвольної війни. Польсько-шляхетську армію було розгромлено, визволено Волинь і Поділля. Шляхтичі в паніці утікали з українських земель, Хмельницькому відкрився шлях на Польщу.
Після битви під Пилявцями у козацькому таборі виникло дві концепції подальших дій: 1) зайняти лінію по річці Случ й укріпитися тут, відпустивши татар з ясирем; 2) йти на Львів (в цьому була підтримка татар). Хмельницький погодився з думкою татар, а також врахував настрої мас і повів військо в Галичину. Облогу міста Львова Хмельницький розпочав 26 вересня, а вже 5 жовтня полк М. Кривоноса захопив Високий Замок. У ході переговорів, які в цей час розпочали з гетьманом міщани, Хмельницький погодився зняти облогу за відносно невеликий викуп.
16 жовтня Хмельницький рушив на Замостя – важливе місце на шляху до польської столиці Варшави. Підійшовши до мурів міста, він запропонував міщанам здати Замостя за викуп, але отримав відмову й наказав брати його штурмом. Три штурми міста були невдалими. Ситуацію ускладнювала загальна втома україно-татарської армії, наближення зими, нестача коней, артилерії, боєприпасів та спалах епідемії чуми. Невдовзі від короля Варшави Яна Казимира до Хмельницького прибув посланець із пропозицією укласти перемир’я. 10 листопада спочатку старшинська, а потім загальна військова рада ухвалили рішення припинити воєнну кампанію й відступити «на Україну». 14 листопада україно-козацька армія залишила околиці Замостя й рушила додому.
 
Народні повстання в Галичині в 1648 р. (С. Височан, І. Грабовський та інші)
 
Влітку 1648 року в різних регіонах Прикарпаття, зокрема, на Покутті, в Галицькому Підкарпатті, Обертинщині, виникають невеликі, але заповзяті повстанські загони, що називалися тут. Певний час ці загони – маючи кожен свого отамана, ватага – обмежувалися нападами на маєтки місцевих шляхтичів та витісненням із сіл польської адміністрації. На значніші бойові операції ні озброєння, ні досвіду, ні достатніх сил у них не було. Крім того, потрібен був хтось, хто взяв би на себе координацію дій цих загонів, об'єднав, організував у більш-менш пристойне військо, яке могло б протистояти не лише надвірним охоронцям місцевих магнатів, але й добре вишколеним підрозділам війська Речі Посполитої.
І до середини літа 1648 року такий організатор, такий авторитетний ватажок з'явився. Ним став хоробрий, талановитий ватаг Семен Височан.
Восени 1648 року, коли селянсько-козацьке військо на чолі з Богданом Хмельницьким вступило на територію Галичини, багато жителів Рожнятова влилося в загони Семена Височана. Важливим етапом цієї боротьби було оволодіння Рожнятівським замком. Рожнятівські повстанці разом з мешканцями навколишніх сіл та міщанами з Калуша, озброєні гарматами, рушницями, гаківницями, почали його штурм. Перелякані шляхтичі не встояли перед натиском повсталих, покинули замок з усім скарбом і підземним ходом вийшли до лісу Батин. Але повстанці наздогнали їх біля с Велдіжа (нині с. Шевченкове) і знищили. У 1649 році між Креховичами і Раковом відбулася битва, в якій було взято в полон багато татар. За допомогу в цій війні владика Шумлянський отримав від польського короля Яна ІІІ Собацького полонених татарів та інші привілеї. Рожнятів розвивається, отримує право на проведення ярмарків.
За короткий час Семен Височан сформував із селян і міщан великий загін повстанців. Значну роль у народному русі відігравала дрібна українська шляхта. Джерела називають прізвища Березовських, Грабовецьких, Витвицьких, Голинських, Драгомирецьких, Княгиницьких, Угерницьких, Чайковських та інших. Усі вони прибули до табору Височана з групами повсталих, з якими і до того часу боролися проти польської шляхти. Після вступу в табір вони ставали сотниками, полковниками, в залежності від кількості прибулих з ними повстанців.
Повстання на Калущині відбулося в той же час, восени 1648 р. Найактивніше піднялися жителі села Грабівка, що за 15 км від Боднарова. Очолив повстання священик Іван, прозваний Грабівським. Рух охопив 20 сіл Калущини. Найближчим помічником і соратником Грабівського став Іван Бережницький, який був осавулом, тобто правою рукою Івана Грабовського. Отже, велике повстання під проводом отця Грабовського пройшло на Калущині і перекинулось на Рожнятів з околицями. Було спалено панський маєток у Сваричеві, захоплено замок у Рожнятові, а шляхту вибито.
Ватажками в селах були сільські війти, священики. Кількість повсталих досягала 5 тисяч осіб. У повстанні брали участь цілі сім'ї, батьки з синами, братами, зятями. Озброєні були гаківницями, рушницями, ножами, вилами, косами.
Повсталі скинули старий католицький уряд, встановили свій, зробили Калуш опорним пунктом своєї діяльності. Згодом перейшли в Долинщину. Почали розправу над гнобителями в с. Рівні, знищили маєток пані Косаківської і маєток у Сваричеві.
У той час Семен Височан діяв на Покутті, здобув Пнівський замок. Повстання на Калущині тривало до грудня 1648 р. Семен Височан звільнив від польського панування майже все Покуття. 15-тисячне військо Семена Височана практично оволоділо всім краєм із залогами у великих на той час містах і містечках. Центром і столицею повстанців стала Отинія. Утворилося українське самоврядування.
 
Бойові соратники Б. Хмельницького та їх роль у Національно-визвольній війні середини XVII ст.
 
Створити з повсталих селян і козаків боєздатну армію, яка боролася за визволення України, Б. Хмельницький зміг, спираючись на своїх сподвижників. Серед них були представники різних станів -козацтва, української шляхти, міщан. У роки війни вони стали талановитими воєначальниками, будівничими держави, дипломатами.
Талант політика і полководця Хмельницького в сукупності з надбаним раніше авторитетом допомагає зібрати однодумців, соратників, найближчих оточуючих та помічників. До найближчого оточення гетьмана належали І. Богун, М. Пушкар, М. Кривоніс, К. Бурляй, І. Гиря, М. Гладкий; Ф. Джеджалій, І. Виговський, А. Жданович, Ф. Вишняк, М. Нестеренко, Д. Нечай, М. Криса, Б. Топига та інші.
Соратники Б. Хмельницького мали відмінні погляди з багатьох питань. Одні з них були досить поміркованими, інші – налаштованими радикально. Проте Б. Хмельницький зміг згуртувати їх навколо ідеї боротьби за визволення України. Соратника Хмельницького виявляли власну ініціативу також в розвідувальній справі. Серед полковників найкраще інформацію здобували Богун і Кривоніс. Створена Максимом Кривоносом розвідувальна мережа досягала своїми діями Кракова й Центральної Польщі. Іван Богун великого значення надавав розвідувальному забезпеченню бойових дій. Підлеглі полковника створювали повстанські загони в запіллі ворога, широко застосовували диверсійні акції. Після бою у 1650 р. біля містечка Купчиці Іван Богун звітує, що від схоплених польських шпигунів та „язиків” йому стало відомо: великі сили поляків йдуть на м. Слуцьк.
Уже в перших битвах поряд з Б. Хмельницьким були його побратими, з якими і у майбутньому він досягав перемог. Це і Максим Кривоніс, і Данило Нечай, і Іван Богун, і Іван Ганжа, і Михайло Кричевський, і інші його соратники. З ними були виграні битви і під Пилявцями (1648), під Зборовом (1649), під Батогом (1652), під Жванцем (1653).
 
Формування Української гетьманської держави в середині XVII ст.. : територія, органи влади і управління, роль гетьмана
 
Головним наслідком Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького 1648-1657 років стало створення Української гетьманської держави (Війська Запорізького). Нова українська держава створювалась на основі ідеології української козацької державності, де провідною верствою населення повинно було стати козацтво.
Скориставшись перемир'ям з Польщею, яке настало після укладення Зборівського договору 1649 p., здобутими правами для державного будівництва на відвойованих землях, Б. Хмельницький активно зайнявся організацією української козацької держави.
Функціонування держави виявилося в запровадженні власного територіального поділу, створенні та діяльності органів публічної влади; введенні своєї податкової системи. За часів Хмельниччини територія Української держави простягалася майже на 200 тис. км² і охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. На цих землях проживало понад 3 млн. осіб. В основі адміністративного поділу лежала структура козацького війська. Територія держави поділялася на полки та сотні, що давало змогу в екстремальних умовах згуртувати та мобілізувати народні маси на боротьбу. На чолі полку стояв призначений гетьманом або обраний полковою радою полковник. Йому належала вся повнота влади на території полку. З полковником військові й адміністративні функції здійснювала також полкова старшина: полковий писар, обозний, суддя, осаул тощо. Полки ділилися на сотні на чолі з сотником і аналогічною полковій старшиною. У полку могло бути до 20 сотень. Сотні ділились на курені (по 20-30 козаків у кожному) на чолі з курінним отаманом. Полковники, сотники і міські отамани мали військові ранги і поряд з військовими обов'язками несли цивільну службу в адміністрації, фінансовій управі й суді. Було організовано різні ланки державного апарату. Найвищим представником судової влади був генеральний суддя. У державі склалися власні фінансова, митна і податкова системи. Податки вперше почали надходити до Державного скарбу Війська Запорізького. Здійснювалося карбування власних українських грошей. У містах діяли органи самоврядування: у великих – магістрати, у менших – ратуші.
Українська держава мала власну символіку – прапор малинового кольору та герб із зображенням козака з мушкетом. У гетьманській столиці Чигирині були представлені посли більшості країн Європи.
Найвищим органом влади вважалася Генеральна Рада Війська Запорізького. Проте з 1649 р. її функції здебільшого переходять до Старшинської Ради, що було характерною ознакою перегрупування козацтва і свідчило про зростання ролі козацької старшини. До складу Ради входили у першу чергу генеральна старшина і полковники. Іноді Старшинська Рада збиралася в розширеному складі. У ній також брали участь сотники, представники військового товариства та міської адміністрації, а також вищого духовенства. Рада ухвалювала законодавчі акти, розв'язувала всі адміністративні, господарські, військові та зовнішньополітичні справи, була верховною судовою інстанцією, перебирала на себе функцію обрання й усунення гетьмана. До компетенції Старшинської Ради належали також питання миру і війни, мирних переговорів, встановлення дипломатичних відносин.
Могутня влада концентрувалася в руках гетьмана. Гетьман обирався на довічний термін. Йому належала вища законодавча, виконавча та судова влада. Затверджував закони після їх ухвалення Генеральною радою. Очолював збройні сили країни. У гетьмана зосереджувалися функції виконавчого характеру. Він організовував діяльність центральних органів управління, здійснював контроль і нагляд за органами місцевої влади. Мав право надавати земельні ділянки із державного фонду.
В Українській гетьманській державі не було чіткого розмежування функцій між органами державної влади. Зокрема, повноваження гетьмана часто перекликалися з компетенцією Генеральної ради.
Чимало Б. Хмельницький зробив для зміцнення міжнародного становища української держави, для зростання її ролі як суб'єкта відносин у Східній і Південно-Східній Європі. Ще 1648 р. він зав'язав стосунки з Туреччиною, що було потрібно з огляду на союзника України – кримського хана – васала турецького султана. Улітку 1650 р. Хмельницький погодився на прийняття турецького протекторату. Адже дуже нелегко було порозумітися з кримським ханом, який вимагав від гетьмана спільної війни проти Росії, щоб приєднати землі Астраханського і Казанського ханств. Щоб відвернути увагу хана від Москви, Б. Хмельницький запропонував йому спільний похід у Молдову, бо розумів її значення як торговельного шляху до Туреччини. Похід було успішно проведено у вересні 1650 p., і молдавський господар В. Лупул був змушений укласти союз з Україною та заручити свою дочку Розанду із старшим сином гетьмана Тимошем. Старша дочка Лупула була одружена з литовським князем Я. Радзивілом. Завдяки родинним зв'язкам із впливовим литовським магнатом Хмельницький сподівався досягти на майбутнє нейтралітету Литви.
Хмельницький справедливо вважає цю державу спадкоємицею Київської Русі. Державу Б. Хмельницького можна кваліфікувати як аристократичну республіку. У 1650 р. населення складало 1, 5 млн. осіб.
 
Програма державного будівництва Б. Хмельницького
 
Програма створення незалежної держави була висунута гетьманом Б. Хмельницьким і його соратниками. Ідея державності вперше в історії української суспільно-політичної думки була сформульована під час переговорів Б. Хмельницького з посольством коронного гетьмана М. Потоцького на початку березня 1648 р. Перша згадка про плани створення козацької держави зустрічається у вимогах Війська Запорозького, переданих Б. Хмельницьким у травні 1648 р. захопленому в полон у битві під Корсунем М. Потоцькому. Важливе значення для розбудови держави мали ухвалені в червні «Статті про устрій Війська Запорозького».
Протягом першої половини 1649 р. Б. Хмельницький завершив в основних рисах розробку програми державного будівництва. Засадничі принципи української державної ідеї були висловлені ним під час переговорів із польським посольством А. Кисіля та російським посольством Г. Унковського: 1) Право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання; 2) Незалежність новоутвореної держави від Речі Посполитої; 3) Соборність Української держави; 4) Спадкоємність державної традиції Київської Русі. Сформульована Б. Хмельницьким національна державна ідея стала визначальною у визвольних змаганнях народу протягом наступних століть аж до кінця XX ст.
 
Соціальна політика гетьманського уряду Б. Хмельницького (1648 – 1657 рр.)
 
найбільшої ваги в економічній та соціальній політиці гетьманського уряду Богдана Хмельницького з самого початку набрало селянське питання. Всупереч позиції значної частини генеральної старшини, яка наполягала на негайному поверненні кріпосного права, Б. Хмельницький і його прихильники займали іншу позицію. Вони справедливо вважали, що без активної участі селянства неможливо позбутися влади Польщі, а тому виступали за те, щоб не допустити повернення на територію Гетьманщини найбільших землевласників – магнатів Потоцьких, Вишневецьких та ін.
Політика гетьмана щодо селянства ґрунтувалася на врахуванні реальної ситуації, створеної Визвольною війною, і мала важливі наслідки. Вона сприяла тому, що значна частина селянства протягом приблизно півстоліття ще зберігала козацькі права.
Соціально-економічна політика Б. Хмельницького та уряду Української держави залежала від результативності воєнного та політичного протистояння з Польщею, позиції козацької старшини та розмаху селянської антифеодальної боротьби. На визволених землях активно відбувався процес ліквідації великого феодального землеволодіння, фільварково-панщинної системи господарства та кріпацтва й утвердження козацької власності на землю.
 
Зовнішня політика гетьманської адміністрації Б. Хмельницького (1648 – 1657 рр.)
 
Б. Хмельницький ще до визвольної боротьби 1648•1657 рр. добре розумівся в політичній ситуації, що склалася в Європі, і збагнув місце та роль України у ній. У запорізькому війську він набув досвіду міжнародних відносин, оскільки козацтво здавна намагалося проводити свою, незалежну від уряду Речі Посполитої, зовнішню політику. Вже будучи військовим писарем, у 1637 р., Б. Хмельницький не тільки керував військовою канцелярією, а й здійснював листування з іншими державами, вів переговори з іноземними послами (в Європі його називали канцлером).
Нагальна потреба в пошуку союзників у боротьбі проти Речі Посполитої та забезпечення гарантій для існування нової держави зумовлюють надзвичайно активну зовнішньополітичну діяльність гетьманського уряду. Польський дослідник Л. Кубаня стверджував, що «здається, не було і дня, щоб Хмельницький не приймав чужоземних послів, дипломатичних агентів, кур'єрів та посланців і не посилав своїх».
В протиборстві різних держав та політичних сил у Східній та Південно-Східній Європі Б. Хмельницькому вдавалося знаходити оптимальні рішення, укладати союзи з одними або добиватися нейтралізації інших. Завдячуючи цьому, він домігся визнання України урядами Османської імперії, Кримського ханства, Англії, Венеції, Росії, Речі Посполитої, Трансільванії, Австрії, Молдавії, Валахії, Швеції.
Аналіз зовнішньополітичної діяльності України після укладення Переяславсько-Московської угоди 1654 р. дає можливість стверджувати, що боротьба з Річчю Посполитою продовжувала залишатись пріоритетним завданням української зовнішньої політики. В той же час, дві хвилі геополітичних перегрупувань в Центрально-Східній Європі, а саме: перехід Криму в табір союзників Речі Посполитої та оголошення останній війни Швецією • творять у регіоні принципово нову геополітичну реальність.
У відносинах з Кримом превалюють методи опосередкованого тиску (через Стамбул) та військової блокади силами південних полків, запорожців, а також донських козаків і калмиків, що перебували на службі московського царя. Як один з пріоритетних напрямів української зовнішньої політики розглядається курс на військову кооперацію з Швецією. Разом з тим, успіхи шведів ще більше ускладнюють геополітичну ситуацію в регіоні. Легкість здобутих ними перемог і, що саме головне, їх суспільно-політичне тло (добровільне визнання польською шляхтою протекції Карла Х Густава) ускладнюють діалог України зі Швецією, обумовлюють появу ультимативних вимог керівництва останньої щодо обмежень ареалу поширення козацьких впливів. Конфлікт інтересів сторін, що розвивається на тлі наростання напруження в українсько-російських відносинах і вторгнення кримських орд у південні райони України, обумовлюють відхід українських військ з Галичини.
Водночас, шведський фактор уможливлює відновлення союзних відносин між Україною та Кримом. Уклавши угоду з ханом, Б. Хмельницький робить спробу впровадити в життя біполярну модель зовнішньополітичної орієнтації України, а саме: налагодження союзницьких стосунків з Кримом при збереженні протекції московського царя.
Як своєрідну програму-максимум тогочасної зовнішньополітичної діяльності України варто розцінювати плани Б. Хмельницького щодо створення антитурецького альянсу європейських держав, що забезпечувало б міжнародне визнання Української держави та відволікало б сили головних суб'єктів геополітичної рівноваги Центрально-Східної Європи від втручання в українські справи.
 
Облога Збаража. Зборівська битва та укладення Зборівського договору
 
Після поразки від українських козаків на Брацлавщині та Волині польсько-шляхетські загони під орудою Я. Вишневецького й інших загонів кількістю до 15 тисяч осіб відступили до Збаража під захист його укріплень. Навколо табору, який тилом упирався в стіни міста і замку, польські жовніри, угорські та німецькі найманці насипали оборонні вали.
Облога Збаража тривала з 10 липня по 20 серпня 1649 року (всі дати подані за новим стилем). За цей час українсько-татарські війська довели обложених до найскрутнішого становища. Полякам та їх німецьким найманцям доводилося вживати в їжу м’ясо коней, собак і навіть мишей. В окремі дні обложені витримували по кілька атак козацької піхоти як удень, так і вночі. П’єр Шевальє стверджує, що одного дня оточені відбили до 17 атак козаків. Уперше під час облоги міста козаки побудували гуляй-городи, копали тунелі для закладання мін. З обох сторін супротивники намагалися захопити «язиків», що їм і вдавалося.
15-16 серпня відбулася головна Зборівська битва військової кампанії 1649 року – переможна битва української армії, яку очолював Богдан Хмельницький, з польським військом під командуванням короля Яна II Казимира під Зборовом (тепер Тернопільська область).
Зборівську битву ділять на два етапи. Перша фаза битви: козаки, виставивши ряд гармат, обстрілювали табір. Козацька артилерія, що складалася з гармат, здобутих в польських гарнізонах за рік до того, була досить сильною, щоб обстрілювати табір з одного кінця до іншого. В таборі розпочалася паніка, шляхтичі ховалися у вози і під вози, а король власноручно виганяв їх звідти палашем.
В ніч з 5 на 6 серпня, Коронні війська збудували ряд земляних укріплень у найнезахищеніших частинах табору. Однак до ранку так і не вдалося закінчити вал у північній його частині. Вранці козаки атакували табір у цьому місці та місто Зборів. Вони прорвалися у табір і в місто, однак закріпитися тут не змогли. Унаслідок цього на першому етапі битви загинуло понад 3 тисячі поляків. Польські війська почали відходити до Зборова. Поступово цей відступ перетворився на панічну втечу до польського табору. Величезний обоз із амуніцією, провіантом та фуражем потрапив до рук татар.
Друга фаза (завершальна) : атаку розпочали татари. Земляні вали не змогли зупинити наступу, і козаки разом з татарами вдерлися до табору. Завдяки контратаці німецьких найманців королю вдалося запобігти розгрому. У цей час ситуація в польському таборі стала критичною. Нестача людей і провіанту не давала надії на утримання позицій, не кажучи вже про перемогу. Ян Казимир розпочав переговори з ханом. Не зацікавлений у перемозі й посиленні Хмельницького, кримський хан пішов на переговори і уклав угоду з польським королем, який пообіцяв татарам виплатити велику суму упоминків і дозволив брати ясир та грабувати українські землі на шляху до Криму.
Не маючи можливості одночасно воювати проти польських військ і татар, Хмельницький під тиском хана змушений був почати переговори і укласти з польським королем договір, що дістав назву Зборівського.
Зборівський договір (18 серпня 1649) – угода укладена між королем Речі Посполитої Яном ІІ Казимиром з одного боку і Військом Запорозьким на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким з другого. Зборівський договір підсумував першу фазу в історії Хмельниччини і легалізував самоврядність українських козаків в межах Речі Посполитої. Ця самоврядність втілилася у козацькому державному утворенні – Війську Запорозькому, також відомому як Гетьманщина.
Зборівський договір формально визнавав козацьке управління південно-східними територіями Речі Посполитої. Однак, підписаний мирний договір не задовольняв ані козаків, ані уряд Речі Посполитої.
 
Берестецька битва та підписання Білоцерківського договору
 
Берестецька битва української армії на чолі з Б. Хмельницьким в період національно-визвольної війни українського народу 1648-573 польськими військами поблизу м. Берестечка. Відбулася 28 – 30 червня 1651 року, а облога козацького табору тривала до 10 липня.
Польська армія налічувала 150 тис. чоловік, в тому числі 20 тис іноземних найманців. У війську Б. Хмельницького було близько 100 тис. козаків і 50 тис. татар. У боях козаки успішно атакували польські війська, які втратили 7 тис. чоловік вбитими. У вирішальний момент битви татарські загони, очолювані кримським ханом Іслам-Гіреєм III, не витримавши артилерійського вогню, втекли з поля бою, захопивши в полон Б. Хмельницького, який намагався їх затримати. Залишившись без полководця, українська армія була оточена ворогом. Обложені протягом десяти днів, під керівництвом полковників Ф. Джалалія, М. Гладкого, І. Богуна та інших героїчно відбивали всі атаки поляків. Під командуванням наказного гетьмана І. Богуна через непрохідні болота і р. Пляшівку з возів, хомутів, сідел і одягу було збудовано три переправи. В ніч на 10. 7 козацькі полки, ведучи ар'єргардні бої, зуміли вирватись з оточення. Хоча втрати у повстанців були великі – загинули близько 30 тис. козаків, втрачено 28 з 115 гармат, – розгромити їх ворогові не вдалося. Українська армія виступила на Київщину, де почала готуватися до нових битв.
Наслідком Берестецької битви стало підписання Білоцерківського мирного договору 1651 року, укладеного гетьманом Богданом Хмельницьким і польським урядом. За угодою, кількість реєстрового війська зменшувалася до 20-ти тисяч чоловік. Козацькою територією визнавалось лише Київське воєводство, магнатам і шляхті поверталися їхні маєтки. Гетьман позбавлявся права вести дипломатичні переговори. Білоцерківський договір дав змогу українському народові зібрати сили для відновлення боротьби проти Речі Посполитої. У травні 1652-го року умови договору були анульовані Хмельницьким.
 
Хід воєнних дій в Україні у 1652 – 1653 рр.
 
У травні 1652 р. українська армія і загони татар підійшли до урочища Батіг (у теперішній Вінницькій обл.) на Поділлі, біля якого табором стояло військо поляків. План Б. Хмельницького був розрахований на те, щоб оточити й ударити по табору противника одночасно з різних сторін. Оточені з усіх боків, польські війська були майже повністю знищені. Битва під Батогом була блискучим зразком операції на оточення і винищення військ противника. Внаслідок Батозької битви майже всю територію України було визволено з-під польського ярма. Білоцерківський договір втратив свою чинність. Б. Хмельницький розумів, що для того, щоб остаточно розбити Річ Посполиту й досягти її цілковитої ізоляції, потрібно мати надійних союзників. Насамперед, він звертає увагу на придунайські країни – Валахію, Трансільванію, Молдову.
Щоб завадити польському уряду використати Молдову у своїй боротьбі проти козаків, Богдан Хмельницький почав готувати воєнний похід на Молдову, у якому також брав участь кримський хан Іслам-Гірей III. У червні 1652 p., українська армія, вступивши до Молдавії. У серпні Тиміш Хмельницький узяв шлюб із Роксандою. Польща, Валахія і Трансільванія об'єдналися в антиукраїнську коаліцію. У квітні 1653 р. валаський господар Матвій Басараб і трансільванський князь Юрій II Ракоці за підтримки польського уряду захопили Ясси й посадили на престол свого ставленика Георгія Стефана. Василь Лупу звернувся по допомогу до Богдана Хмельницького.
21-22 квітня 1653 р. українське військо, очолюване Тимошем Хмельницьким, розбило загони нового молдавського господаря. Влада знову перейшла до Лупу. Проте Лупу тим не вдовольнився. Він підбурив Тимоша Хмельницького до походу на Валахію. Тиміш не відмовив і завдавши ряд поразок ворогам, союзники заглибились у Валахію, однак у генеральній битві зазнали поразки і повернулися на Україну.
Військова допомога Лупу не поклала край колотнечі за владу в Молдавії. Невдовзі Лупу знову скинули з престолу. Потрапивши у скруту, він вкотре звернувся по допомогу до козаків. Українське військо, очолене Тимошем, вирушило в похід. Обставини складалися не на користь Тимоша. У фортеці Сучава козаки потрапили в облогу. Там, під час героїчної оборони, в одному з боїв Тимоша було смертельно поранено. Вороже ядро розбило вщент козацького воза і відірвало ногу гетьманичеві. Через деякий час він помер від гангрени. Оскільки законний спадкоємець молдавського престолу загинув, козаки уклали почесний мир і з прапорами та зброєю вийшли з Сучави.
Від лютого 1653 р. польські загони здійснювали спустошливі рейди на козацьку територію. А восени 1653 р. польський король із 40-тисячною армією став табором під містечком Жванець. Туди підійшли й основні сили українсько-татарського війська. Польський табір було взято в тривалу облогу. Невдовзі у польському таборі почався голод, спалахнули епідемії. Та від остаточної поразки поляків уже вкотре врятували ординці. 15 грудня хан і польський король уклали усну угоду, за якою воєнні дії припинялися, татари отримували дозвіл брати ясир на західноукраїнських землях. Попри вдалі воєнні дії наслідки Жванецької кампанії для Української гетьманської держави виявилися вкрай несприятливими.
 
Україно-російські відносини в ході Національно-визвольної війни середини XVII ст.
 
Від кінця 1648 р. між Гетьманщиною та Московською державою розпочався постійний обмін посольствами.
Гетьманський уряд непокоїла можливість налагодження відносин Московії з Річчю Посполитою. Адже їх пов'язував Полянівський мирний договір 1634 р., якого цар не наважувався порушувати, аби не давати польському урядові приводу до нової війни.
Водночас у Москві були готові надати допомогу Речі Посполитій, свідченням чого стало переведення великих військових з'єднань на московсько-український кордон. У Москві чекали, поки обидві сторони українсько-польської війни знесиляться, а також остерігалися полум’я козацького повстання, що могло перекинутися на московські землі.
Аби підштовхнути царський уряд до союзу з Військом Запорозьким, Хмельницький у червні 1653 р. дав зрозуміти цареві: якщо той і надалі зволікатиме з розв’язанням українського питання, то Україна укладе союз з Туреччиною. До того ж гетьман наголосив на вельми неприємних наслідках такого союзу для Московії.
Переяславська рада у 1654 році лише започаткувала оформлення московко-українських відносин, бо ніяких письмових угод у Переяславі укладено не було. Все мали вирішити переговори.
Але лише міщани загалом порозумілися з московським урядом, козацтво разом з українською православною шляхтою – тільки частково, а православне духівництво відмовилося від незаконних вимог Москви.
Сторони по-різному оцінювали положення Переяславської угоди. Якщо Хмельницький і козацька старшина намагалися розширити й зміцнити українську автономію, то царський уряд прагнув розширити згодом свою участь у внутрішніх справах України, поступово перетворюючи її на звичайну провінцію Московської держави. Так, уже в 1654 р. він поставив у Києві сильний гарнізон, почавши будівництво для нього окремої фортеці та посадивши воєводу, що й став безпосереднім представником царської влади в Україні.
Міждержавний договір з Москвою фактично офіційно узаконив державний суверенітет України, засвідчив правову форму її відокремлення від Речі Посполитої, примусив царський уряд взяти на себе зобов'язання, що гарантували незалежність Української козацької республіки і укладення, передусім, воєнного союзу з Московською державою.
Восени 1656 р. під час підписання між Росією і Польщею Віленського перемир’я до цього заходу не були допущені українські посли. У подальшому, особливо після смерті Б. Хмельницького у 1657 р., Росія, ігноруючи рішення Переяславської ради й умови «Березневих статей», пішла шляхом обмеження козацько-старшинського самоврядування в Україні.
 
Українсько-московський договір 1654 р. та його оцінка в історіографії
 
1 жовтня 1653 р. московський Земський собор вирішив гетьмана Богдана Хмельницького і все Військо Запорозьке прийняти й розпочати війну проти Польщі. У зв’язку з рішенням Земського собору до України було відряджено велике посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним. Зустріч і переговори, вручення царської грамоти і клейнодів відбулися на раді в Переяславі 8 січня 1654 р.
Козацька угода складалася з 23 статей від імені гетьмана і Війська Запорозького. Основна ідея цих статей – встановлення таких міждержавних відносин, за яких Україна залишатиметься як внутрішньо, так і зовнішньо самостійною. Саме з цими статями українське посольство прибуло до Москви. Проект документа українські посланці подали московському урядові 14 березня 1654 р. Унаслідок тижневих переговорів проект договору з козаками дещо змінили, узгодили 17 статей (Березневі статті), а з шести дуже важливих узгодження відклали на пізніше.
У Березневих статтях ішлося про те, що гетьмана обирає військо і тільки сповіщає про це царський уряд; гетьман і військо можуть налагоджувати відносини з іншими державами, але з Польщею і Туреччиною тільки під контролем царської влади; реєстр визначався у 60 тисяч козаків; про збір коштів на утримання козацького війська та оплату старшині; про збереження прав станів, світських і духовних; про збереження в містах виборного управління і т. д. Богдан Хмельницький фактично зберіг становище незалежного глави держави.
Документи, укладені під час українсько-московських переговорів 1654 р., встановлювали міждержавні взаємини, що не обмежували незалежності України. Умови українсько-московського договору 1654 р. свідчать про об'єднання України і Московії у своєрідну конфедерацію Адже договір між двома державами загалом був рівноправним і (за умов дотримання) взаємовигідним. Водночас він був незавершеним, недосконалим, діяв нетривалий час (кілька років) і незабаром через недотримання його російською стороною фактично втратив чинність.
В науковій літературі, як відомо, існують різні оцінки укладеного союзу (інкорпорація, унія, васалітет, військовий союз, протекція та ін.). В радянській історіографії, як відомо, з 50-х років утвердилося твердження, що в 1654 році мало місце возз'єднання України з Росією.
На думку сучасних українських істориків М. Брайчевського, О. Апанович, Ю. Мицика, В. Степанкова та ін., таке тлумачення не відображає суті цієї події – воно має, безперечно, не науковий, а насамперед ідеологічно-політичний зміст. Адже «возз'єднання» означає з'єднання складових частин того, що становить собою єдине ціле. В даному випадку мало місце не возз'єднання окремих частин Російської держави чи державних утворень російського народу, а входження на певних умовах до складу Росії держави, створеної іншим, хоча й етнічно близьким народом. Як виявив дослідник доби козацтва Юрій Мицик, особливістю українсько-московського договору було те, що він являв собою групу документів від кожного із станів – ніби окремі угоди від духівництва, міщанства, козаків.
Загалом же широкий спектр рiзноманiтних оцiнок i характеристик договору, його форми i змiсту, а також його iсторичної квалiфiкацiї, що мiстяться в працях дослiдникiв зводиться до кiлькох основних тлумачень. Такi iсторики, як росiянин В. Мякотiн та українцi М. Грушевський i А. Яковлiв, вважали, що Переяславо-Московський договiр був формою васальної залежностi, за якої сильнiша сторона (цар) погоджувалася захищати слабшу (українцiв), не втручаючись у її внутрiшнi справи; українцi ж зобов’язувалися сплачувати царевi податки, надавати вiйськову допомогу i т. д. Iнший український iсторик В. Липинський вважає, що договiр 1654 р. був не чим iншим, як лише тимчасовим вiйськовим союзом мiж Московщиною та Україною. Радянськi iсторики в своїх працях обстоювали постулати, якi були сформульованi в спецiальнiй постановi ЦК КПРС («Тези до 300-рiччя возз’єднання України з Росiєю (1654-1954), схваленi ЦК КПРС») i вважалися єдиновiрними. В них, зокрема, зазначалося, що договiр 1654 р. став кульмiнацiйним моментом у вiковому прагненнi українцiв та росiян до возз’єднання i що возз’єднання цих двох народiв було основною метою повстання 1648 р.
Та як би не квалiфiкувати й не оцiнювати форму вiдносин, якi утворилися внаслiдок переяславських i московських переговорiв, на думку Д. Дорошенка, «не можна забувати одного: що обидвi сторони, й Москва, й Україна, кожна по-своєму розумiли суть цих вiдносин. Згодившись прийняти Україну «пiд велику царську руку», в Москвi з перших же крокiв старалися обернути протекторат у iнкорпорацiю, використовуючи кожне необережне слово в зверненнях гетьмана до московського уряду, щоб зреалiзувати якмога ширше свiй вплив на українське життя. З iншого боку, гетьман i старшина справдi дивилися на протекцiю московського царя, як лише на певну, може навiть i тимчасову комбiнацiю, яка давала змогу нарештi покiнчити тяжку боротьбу за унезалежнення вiд Польщi... «
Значення договору для України історики вбачають у тому, що він: 1) засвідчував відокремлення від Речі Посполитої; 2) служив юридичним визнанням суверенності Української держави і її козацького устрою; 3) підтверджував міжнародний характер довічної влади гетьмана; 4) Створював умови для перемоги над Польщею і завершення об’єднання українських земель у національній державі.
 
Воєнні дії 1654 – 1657 років та їх наслідки
 
Навесні 1654 року ще тривала військова боротьба між Україною та Польщею, але тепер разом з козацькими частинами активно діяли й російські війська. 40-тис. царська та 18-тис. козацька армія на чолі з Іваном Золотаренком звільнили з-під панування Речі Посполитої Білорусь. Росіян та українців у цій боротьбі активно підтримувало місцеве населення.
Царський уряд намагався приєднати Білу Русь до своєї держави. І. Золотаренко ж, виконуючи накази Б. Хмельницького, намагався зробити визволені землі частиною Гетьманщини. Це спричинило серйозний конфлікт між росіянами та українцями. Урешті-решт після Білоруського походу Олексій Михайлович став писатися царем усієї Великої, Малої та Білої Русі.
У серпні 1654 року на р. Шкловці біля Борисова було розгромлене польсько-литовське військо, очолюване литовським гетьманом Янушем Радзивіллом, після чого поранений гетьман ледве врятувався. У руках російсько-українських військ опинилася частина Литви, до росіян перейшов Смоленськ.
Союз України з Москвою зумовив союз Криму з Польщею. Восени 1654 року, щоб запобігти активності українських військ, татари та поляки вдерлися на Брацлавщину й Поділля. Щоб не потрапити до рук ворогів, населення палило свої хати й билося з ворогом на смерть. Прикладом масового героїзму стало м. Буша, що на Поділлі (тепер село Вінницької обл.). Козацька залога на чолі з сотником Гречкою героїчно обороняла місто й полягла в нерівній боротьбі. Зупинити польську навалу, очолювану новим коронним гетьманом С. Потоцьким, удалося полковникові І. Богуну під Охматовом у 1655 році.
1655 року Б. Хмельницький разом з російським військом розпочав похід у Галичину. На р. Серет біля Бучача козацька армія загнала поляків у річку, де загинуло багато шляхтичів. Б. Хмельницький оточив Львів, але руйнувати його не став, узявши з міста великий викуп, поквапився до Гетьманщини боронити її від татар. Російський уряд був незадоволений діями гетьмана.
У цей час змінилася міжнародна ситуація. На Польщу, скориставшись її слабкістю, напала Швеція. У польській історії цей період сприймають як «потоп». Б. Хмельницький неодноразово робив спроби зблизитися з Карлом X Густавом для походу проти Польщі, хоч союзник Росія, перебуваючи в стані війни зі Швецією, зовсім не хотіла зміцнення свого могутнього північного сусіда. Деякі військові підрозділи козаків разом зі шведами завдали поразки полякам, невдовзі після чого гетьман Станіслав Потоцький був змушений визнати себе васалом Карла X Густава. Проте на зміну перемогам прийшли невдачі. Уже 1656 року шведський король зазнав ряду поразок, що змусило його покинути Варшаву й відступити до бранденбурзького курфюрста.
Улітку 1656 року у м. Вільні між Польщею та Росією розпочалися переговори про припинення війни. На цих переговорах також обговорювалося питання про призначення після смерті Яна II Казимира королем Польщі Олексія Михайловича, який, у свою чергу, зобов'язувався боронити Річ Посполиту від шведів. У вересні 1656 року між Польщею та Росією, але без участі представників гетьмана, було підписане Віленське перемир'я. Тож українсько-російський союз проти Польщі фактично втрачав свою силу. Історики вважають, що в цей час Б. Хмельницький був на шляху до розриву переяславсько-московської угоди.
На Чигиринській раді гетьман і козаки присягли один одному боротися за українську справу до останнього подиху. Не розриваючи остаточно відносин з Москвою, Б. Хмельницький вдався до спроби утворити нові коаліції проти Польщі та Криму: зі Швецією, Семиграддям, Молдовою, Волощиною та Литвою. Він уклав антипольський договір із семиградським князем Юрієм II Ракоці, після чого до Галичини на допомогу Ю. Ракоці вирушило 20-тис. козацьке військо на чолі з Антоном Ждановичем.
Спільний українсько-семиградський похід зазнав поразки, у якій козацтво звинуватило свого гетьмана. 6 серпня 1657 року Б. Хмельницький помер у Чигирині, був похований у Суботові.
Хронологія подій:
1654 р., березень – Укладення козацьким посольством угоди з московським урядом. Березневі статті.
1655 р., січень – Охматівська битва.
1655 р., липень – Початок шведсько-польської війни. Воєнні дії в Померанії. Падіння Варшави (29 серпня).
1655 р., вересень – Битва під Городком. Облога Львова.
1656 р., жовтень – Укладення союзу з трансильванським князем Юрієм ІІ Ракоці проти Польщі.
1656 р., жовтень – Підписання між Москвою і Річчю Посполитою перемир’я у Вільні.
1656 р., листопад – Укладення антипольського союзу між Шведським королівством і Трансильванським князівством.
1656-1658 рр. – Московсько-шведська війна.
1657 р., січень-липень – Воєнні дії війська трансильванського князя Юрія (Дєрдя) ІІ Ракоці та українських полків на чолі з А. Ждановичем проти Речі Посполитої.
1657 р., 27 липня – Смерть гетьмана Б. Хмельницького.
 
Віленське перемир'я 1656 р. та його наслідки для України. Союз із Швецією і Трансільванією
 
Наприкінці 1655 – у першій половині 1656 р. Богдан Хмельницький провадив надзвичайно активну дипломатичну діяльність: обмінювався посольствами із шведським та польським королями, кримським ханом, молдавським господарем і трансильванським князем.
Однак уряд царя Олексія, наляканий воєнними успіхами шведських військ у Польщі (Швеція захопила майже всю Польщу), розпочав активну підготовку до війни проти Швеції.
Польські дипломати, шукаючи порятунку для батьківщини, запропонували польську корону на випадок смерті Яна ІІ Казимира Олексію. Ця пропозиція теж спонукала Москву до переговорів з Варшавою, які закінчилися 24 жовтня 1656 р. Віленським перемир’ям.
За ним: воєнні дії між Річчю Посполитою й Москвою припинялися; обидві країни зобов’язувалися не розпочинати переговорів про мир зі Швецією; натомість передбачалися спільні воєнні дії проти Швеції та Бранденбургу; обрання царя на польський трон.
Українську делегацію до участі у віленських переговорах московські дипломати не допускали, а пропозиції Б. Хмельницького щодо позиції на перемовинах проігноровано, що дуже обурило козаків і гетьмана.
Віленське московсько-польське перемир'я в гетьманській столиці було сприйняте як брутальне порушення договору 1654 р., власне, як зрада з боку царя. Гетьман вирішив шукати нових союзників проти Польщі. Реальними претендентами були Трансильванія і Швеція.
Відносини з Трансильванією Хмельницький встановив ще 1648 р. Щоправда, вони були нерівними: то союзницькими, то напруженими, як це сталося після невдалого походу Тимоша Хмельницького у Молдавію восени 1653 р.
8 жовтня 1656 р. між Військом Запорозьким і Трансильванією було укладено угоду про військовий союз проти Речі Посполитої. Трансильванський князь Юрій (Дєрдь) ІІ Ракоці обіцяв допомогти Хмельницькому відвоювати Галичину і частину Білорусі, визнав за гетьманом титул князя та підтримав його намір передати цей титул синові Юрію.
Дипломатичні відносини зі Швецією Богдан Хмельницький розпочав 1652 року і підтримував надалі. Вже у вересні 1655 р., коли спалахнула польсько-шведська війна, Хмельницький пропонував шведському королю Карлу-Густаву союз проти Польщі з умовою, що всі руські (українські) землі Речі Посполитої буде віддано Україні.
У 1656 р. відносини України зі Швецією стали регулярними, але шведи не хотіли віддавати українські землі, що були під Польщею, бо самі на них претендували.
У січні 1657 р. шведські посли привезли проект союзницького договору, але з визнанням держави тільки на козацькій території (Наддніпрянщині). Хмельницький від договору відмовився.
У червні до Чигирина знову прибуло шведське посольство. Воно повідомило, що король Карл-Густав погоджується віддати гетьману українські землі, що перебувають під Польщею, частину Білорусі та Смоленськ, собі ж залишає землі Польщі.
У грудні 1656 р. Юрій (Дєрдь) ІІ Ракоці підписав зі шведським королем трактат «вічного союзу». Тепер, за умови спільних воєнних дій України і Трансильванії, можна було сподіватися на допомогу Швеції, яка, не маючи договірних відносин із гетьманським урядом, підтримувала б трансильванців.
 
Політичне становище Гетьманщини після смерті Б. Хмельницького. Боротьба козацько-старшинських угруповань за владу (кінець 50-х років XVII ст..)
 
Ще за життя Богдана Хмельницького старшина обрала наступником гетьмана його 16-річного сина Юрія, учня Києво-Могилянського колегіуму. Але позбавлений талантів і досвіду малолітній Юрій не міг управляти Україною в таких складних умовах. Тому старшина після смерті Богдана вирішила виправити помилку і на вузькій раді обрала гетьманом, ніби тимчасово, до повноліття Юрія, сподвижника, однодумця і друга Б. Хмельницького – генерального писаря Івана Остаповича Виговського (1657 – 1659). Пізніш його переобрала гетьманом і широка козацька рада в Корсуні 25 жовтня 1657 р.
Після смерті Б. Хмельницького в Україні настали тяжкі часи, які тривали багато років. Передчасна смерть Б. Хмельницького 27 липня 1657 p. призупинила державотворчі процеси в країні, що у подальшому негативно відбилося на розбудові Української національної державно-правової системи. Дослідники називають цей період руїною, анархією, міжусобицями, хитаннями, ярмарком самолюбства. З втратою вождя, здатного об'єднати і повести за собою до спільної мети увесь народ, всі його верстви, процес політичної та економічної модернізації був загальмований. Посилюється боротьба за владу між старшинськими угрупованнями.
Жорстокі та згубні події історії українського народу кінця 50-70 pp. XVII ст. дістали назву «Руїни». У цей період часто змінювались гетьмани, а інколи в окремих регіонах одночасно обирали різних ватажків, що ворогували між собою. Військові ради нерідко перетворювались у зле протистояння, а підчас – у криваві сутички ворогуючих сторін. Українська держава руйнувалася.
У цих умовах ще більшої шкоди Україні приносили безупинні воєнні дії польських, турецьких, московських і татарських претендентів на володіння українськими землями й на право визискувати місцеве населення. Війни, що проходили з перемінним успіхом і переривалися перемир'ями, завершувалися мирними угодами за рахунок розподілу українських земель без згоди представників України.
Боротьба старшинських угруповань за владу поставила Україну на межу громадянської війни. Саме з осені 1657 р., на думку багатьох істориків, почався другий етап Української національної революції, який закінчився у червні 1663 р. поділом України на два гетьманства.
Виговський І. розпочав переговори з Річчю Посполитою. Стався розкол у козацькій верхівці. Проти Виговського виступили полтавський полковник Мартин Пушкар та кошовий отаман запорізьких козаків Яків Барабаш. У жорстокій міжусобиці І. Виговський за допомогою татар розбив загони Барабаша й Пушкаря, самі вони загинули.
Соціальні протиріччя та боротьба старшинських угруповань за владу загострились і переросли у справжню громадянську війну. Усе це вело до великих людських жертв, руйнування міст і сіл, запустіння цілих районів.
Козацька старшина, дбаючи насамперед про станові інтереси, прагнула загарбати землю селян і рядових козаків, перетворити їх на своїх кріпаків. У боротьбі за владу і багатства представники різних старшинських угруповань не гребували будь-якими засобам і, що особливо небезпечно для долі України, намагалися опертися на збройні сили інших держав.
 
Внутрішня і зовнішня політика І. Виговського
 
Внутрішня політика Івана Виговського:
Своєю внутрішньою політикою Іван Виговський прагнув задовольнити передусім інтереси старшинської верхівки та української покозаченої шляхти. Внутрішня політика І. Виговського ігнорувала інтереси селянства й міщан, рядового козацтва, запорожців: гетьман спробував відновити шляхетське землеволодіння на Лівобережжі, поширив на козацтво практику оренд і збільшення поборів, змістив кошового на Січі.
Щедрі дарунки земельних наділів і привілеїв можновладцям спричинили невдоволення незаможного козацтва й селянства. Загальне незадоволення такими діями влади з березня 1658 р. переросло у масовий рух суспільних низів, що набув виразних рис анархії і громадянської війни. Десятки тисяч селян, міщан, козацької сіроми громили й грабували маєтки шляхти й старшини, вбивали їх власників, орендарів, урядовців, а сам гетьман був “у всіх у ненависті”. Зростанням внутрішнього напруження скористалися полтавський полковник Мартин Пушкар, який сам прагнув гетьманської булави, та запорозький отаман Яків Барабаш.
Заклики гетьмана покласти край громадянській війні не діяли, тож Виговський мусив ужити рішучих заходів. Не маючи опори в українському суспільстві, І. Виговський заручився підтримкою Криму і звернувся до московського царя з проханням допомогти “тих бунтівників і свавільників приборкати”. У травні 1658 р. гетьманське військо розбило під Полтавою загони заколотників. Пушкар загинув у бою, а Барабаша взяли в полон і стратили.
Після придушення заколоту московський уряд відверто втручався в українські справи, надаючи противникам гетьмана матеріальну підтримку.
У внутрішній політиці І. Виговський спочатку виступив за пріоритетну роль шляхти, ігноруючи давні принципи соціальної організації України, засновані на традиціях козацтва. Серйозні зміни вніс він і у зовнішню політику.
Зовнішня політика Івана Виговського
У зовнішньополітичній діяльності новообраний гетьман прагнув продовжувати політику Богдана Хмельницького, спрямовану на досягнення цілковитої незалежності Української держави та зміцнення її міжнародного авторитету.
Уже на Генеральну козацьку раду в Корсуні 25 жовтня 1657 р. прибули посли Швеції, Польщі, Австрії, Туреччини, Криму, Трансільванії, Молдавії, Валахії.
Там було остаточно оформлено договір зі Швецією. Він передбачав створення українсько-шведського військово-політичного союзу, який мав забезпечити незалежність і територіальну цілісність України. Рада ухвалила також відновити союзи з Туреччиною і Кримським ханством та укласти перемир'я з Польщею.
Російський уряд з недовірою поставився до І. Виговського, адже союз зі Швецією міг бути використаний і проти Росії. До того ж активна зовнішня політика І. Виговського, спрямована на зміцнення міжнародного авторитету України, викликала занепокоєння московського уряду, який, намагаючись посилити свій вплив в Україні, почав за допомогою своїх агентів активно формувати протигетьманську опозицію.
Водночас гетьман Виговський намагався уникнути ускладнень у відносинах із Москвою. До царя було відправлено посольство з повідомленням про обрання нового гетьмана. У Москві довго зволікали з визнанням Виговського гетьманом, вимагаючи від нього багатьох поступок, насамперед введення до найбільших міст – Переяслава, Ніжина й Чернігова московських залог на чолі з воєводами.
Це дало б змогу Москві втручатися у внутрішні справи України та обмежило б її не залежність. Вимагалося також проведення повторних виборів за участю царських представників.
Виговський мусив погодитися з царськими вимогами, сподіваючись, що на тому зазіхання Москви припиняться. Після лютневої ради 1658 р. у Переяславі, яка підтвердила обрання Виговського гетьманом, воєводи отримали дозвіл прибути в Україну.
Невдоволений втручанням російських чиновників у справи України, він починає мирні переговори з Польщею. І. Виговський прагнув до утвердження державності в Україні на зразок шляхетської Польщі. У зовнішній політиці цей курс спочатку привів нового гетьмана до ідеї входження України до Речі Посполитої як рівноправного третього учасника державного союзу.
 
Гадяцький договір 1658 р. та його оцінка в історіографії
 
У вересні 1658 р. у Гадячі був підписаний договір із польськими представниками, що дістав назву Гадяцького. За цим договором Україна (в складі Брацлавського, Київського, Чернігівського воєводств) ставала незалежною державою під назвою Великого князівства Руського та переходила під протекторат Речі Посполитої.
Передбачалося, що Велике князівство Руське матиме власні судову й фінансову системи, йшлося про створення власної монетарні. Найвища законодавча влада у Великому князівстві Руському належала депутатам від усіх земель князівства, а виконавча – зосереджуватися в руках гетьмана, який обирався б довічно й затверджувався королем. Православна церква мусила мати такі самі права, як і римо-католицька. Україна втрачала право проводити власну зовнішню політику. Українське військо мало налічувати 30 тис. козаків і 10 тис. найманого війська.
Україна, Польща і Литва утворювали федерацію трьох самостійних держав, об’єднаних лише спільно обраним королем. Церковну унію належало скасувати в усіх трьох державах. Передбачалося створення двох університетів, причому один із них отримував статус академії (Києво-Могилянська академія), а також колегіумів, гімназій, різних шкіл і друкарень. Запроваджувалася цілковита свобода слова і друку.
Гадяцький договір був більш виваженим і чітким, ніж договір 1654 р. Та, на жаль, не судилося втілити в життя, тим паче, що Польща не збиралася дотримуватися його умов. Народні маси були невдоволені свавіллям польських військ та не бажали повернення до минулих часів.
Гадяцький договір оцінюють по-різному. Однак безсумнівним є те, що договір був яскравим прикладом пошуку українською елітою в надзвичайно складних історичних умовах шляхів для збереження реальної незалежності України та перспектив розвитку державності. Також договір свідчить про масштаби мислення І. Виговського, який шукав місце для України у спільноті європейських держав.
Українсько-польську угоду певною мірою аналізували такі російські учені, як С. Соловйов, Г. Карпов, В. Ейнгорн, Д. Іловайський, М. Покровський, В. Пічета та ін.
С. Соловйов вважав, що в Україні йшла боротьба двох партій (військової старшини і народної). Історик писав, що приєднання до Москви було справою народної більшості і більшість ця до цих пір не мала жодної причини пожалкувати. Інші погляди були у меншості, що знаходилася вгорі: для цієї меншості, для військової старшини і особливо для шляхти з’єднання з шляхетською державою, з Польщею було більш привабливим.
Думку Соловйова, так або інакше, сприйняли такі російські вчені, як Г. Карпов, В. Ейнгорн, К Бестужев-Рюмін, О. Барсуков, генерал Г. Леєр, В. Сергеєвич, Є. Замисловський, І. Худяков, Д. Іловайський, В. Ключевський, М. Покровський, С. Платонов, І. Розенфельд.
В. М’якотін стверджував, що значна частина української старшини і народу не хотіли розриву з Польщею. Але він вбачав у боротьбі партій не стільки класовий, скільки географічний фактор, пояснюючи її орієнтацією Правобережжя на Річ Посполиту, Лівобережжя – на Москву.
Таким чином, на думку російських істориків, Гадяцький договір став для І. Виговського і старшини, що підтримувала його, результатом вільного вибору. Причиною укладення договору, за словами російських учених, стало прагнення старшини, пройнятої духом польської шляхти, повернутися в лоно Речі Посполитої.
Уся російська історіографія, слідом за С. Соловйовим, визнала Гадяцький трактат доказом шляхетських устремлінь гетьмана і старшини. Але далеко не всі історики визнали трактат, укладений І. Виговським, його дипломатичною перемогою.
Першим, хто висловив свою незгоду з думкою, що Гадяцький договір став успіхом Гетьманщини, був учень С. Соловйова Г. Карпов. Він указував на зменшення реєстру до 30 000 чол. і на те, що унія не була скасована.
На думку В. Ейнгорна, Гадяцький договір перетворював Україну на таку ж шляхетську республіку, якою була Польща. Він надавав також великі права представникам вищого українського духівництва. Але одна справа декларація, інше – реальність. Учений указував на те, що про нездійсненність Гадяцького договору поляки говорили при самому його укладенні.
В радянській історіографії Гадяцьку угоду трактували однозначно негативно, Виговського зображали, як людину, що продала Україну шляхетській Польщі. Але, в новітній історичній науці склалися більш адекватні суперечливим реаліям тієї доби уявлення. Сучасна російська дослідниця Тетяна Таірова-Яковлева називає Гадяцький трактат феноменом думки української політичної еліти того часу: “Гадяцьку угоду можна порівняти тільки із Конституцією Пилипа Орлика. Саме так корисно і цікаво вивчати цей документ. ”
На думку Н. Яковенко “Ідеї Гадяцького трактату є яскравою пам’яткою політико-правової думки свого часу, що за умов реалізації справді б мали шанс утвердити майбутнє польсько-литовсько-білорусько-української спільноти і оновити Річ Посполиту через нові форми співжиття народів”.
26. Гетьманування Юрія Хмельницького. Переяславські статті 1659 р. Слободищенський трактат.
Юрій Хмельницький – молодший син Б. Хмельницького. Народився на хуторі Суботові, деякий час навчався в Києво-Могилянській колегії. У квітні 1657 року на старшинській раді, скликаній Б. Хмельницьким, 16-річний Юрій був проголошений гетьманом України, а по смерті його батька на козацькій раді в Чигирині козаки підтвердили свій вибір. Та Юрій не тільки не мав хисту до військової та державної справи, а й був слабкою особистістю без чітких переконань, людиною, якою було легко маніпулювати. Це не залишилося непомітним для іноземних загарбників, які стали вміло використовувати його як маріонетку для досягнення своїх політичних цілей. Неодноразово він то підкорявся Московському царству, то повертався в бік Польщі, то ставав васалом Османської імперії. Урешті-решт, це й занапастило Ю. Хмельницького: його вбито за невідомих обставин, і навіть точна дата смерті гетьмана невідома.
11 вересня 1659 року Військова козацька рада обрала гетьманом України Юрія Хмельницького, сподіваючись, що він продовжить справу свого батька.
Скориставшись скрутним становищем України, московський уряд і його уповноважений князь О. Трубецький примусили Юрія Хмельницького укласти 17 жовтня 1659 Переяславські статті, які означали розрив Гадяцької угоди 1658 року з Річчю Посполитою, обмежували суверенні права України, давали право Москві призначати своїх воєвод і мати свої залоги, крім Києва, ще у п'яти містах України.
Переяславські статті 1659 року викликали загальне обурення, і коли в 1660 московське військо, на боці якого вимушені воювати й козаки, у війні з Польщею зазнало поразки, Хмельницький після поразки під Слободищем перейшов на польський бік, московське військо було змушене до капітуляції під Чудновом.
Юрій Хмельницький уклав 27 жовтня 1660 року договір з Польщею так званий Слободищенський трактат, який розривав союз з Москвою, скасовував Переяславські статті, відновлював союз з Польщею й гарантував автономію України, яка зобов'язувалася воювати спільно з польським військом проти Москви. Проти цього трактату за намовою Москви виступили деякі лівобережні полки. Хмельницький ходив на лівобережну Україну з військом з метою об'єднання України. Але був розбитий переважаючими кількістю військами Григорія Ромадановського і після цього він не міг згуртувати достатньо війська. Будучи не в змозі контролювати ситуацію, Ю. Хмельницький 1663 р. зрікся гетьманства.
 
Боротьба козацько-старшинських угруповань в Україні в 60-80-х роках XVII ст.. Доба Руїни: причини, характер, наслідки
 
Після смерті Б. Хмельницького у серпні того ж року починається боротьба за владу різних угруповань української правлячої верхівки. Єдність української держави підточувала боротьба старшинських угруповань за владу. Ця боротьба призвела до того, що в Україні діяли кілька гетьманів одночасно. Ні спроби П. Дорошенка за допомогою турецького протекторату, ні намагання І. Самойловича за допомогою Московії відновити єдність України не мали успіху.
У 1660 р. відновилися воєнні дії між Росією та Польщею. У ході цієї війни російські війська зазнали поразки. Розгублений Ю. Хмельницький за цих умов змушений був перейти на бік поляків і погодився на приєднання України до Польщі.
Після зречення, у 1663 році, Ю. Хмельницького, гетьманом був обраний переяславський полковник П. Тетеря, який відстоював інтереси пропольськи налаштованої старшини. Але Лівобережжя та Запоріжжя його владу не визнали. У Ніжині на так званій Чорній Раді (де брали участь не тільки козаки, а й представники селян і міщан) був проголошений гетьманом І. Брюховецький, який роздавав щедрі обіцянки полегшити становище народу, зменшити побори, обмежити загарбання старшиною земель. Таким чином, українські землі були розділені ворогуючими старшинськими угрупованнями на дві частини. На Правобережжі укріпився ставленик Польщі П. Тетеря, а Лівобережжям з Києвом правив зорієнтований на Москву І. Брюховецький.
Гетьман П. Тетеря намагався відвоювати Лівобережну Україну в союзі з Польщею, але його похід 1664 р. закінчився поразкою. Він не зміг перешкодити розміщеним на Правобережжі польським військам нещадно грабувати і знищувати місцеве населення. Як наслідок цього на Правобережжі 1665 р. спалахнуло антипольське повстання. П. Тетеря змушений був скласти гетьманські повноваження і втекти в Польщу. Правобережним гетьманом був обраний Чигиринський полковник Петро Дорошенко.
Тим часом на Лівобережній Україні І. Брюховецький усіма силами намагався відстоювати інтереси козацької старшини, сприяв отриманню нею земель та посиленню утисків рядових козаків і селян. Оскільки це викликало невдоволення народу, І. Брюховецький підтримував тісніші зв'язки з московським урядом. З цією метою 1665 р. в Москві він підписав новий договір з царським урядом, так звані Московські статті (Іван Брюховецький).
1667 р. Росія і Польща, виснажені боротьбою за українські землі, в селі Андрусові під Смоленськом уклали угоду про перемир'я на 14, 5 років. Згідно з Андрусівською угодою українські землі на Лівобережжі і Київ залишалися у складі Московської держави. Правобережні землі і Східна Галичина перейшли під контроль Польщі. Запорозька Січ була оголошена територією спільного управління Росії і Польщі.
Таким чином, був закріплений розділ українських земель між сусідніми державами. Це стало можливим багато в чому через боротьбу між старшинськими угрупованнями, які перетворили Україну на арену громадянської війни, що дістала назву Руїни.
Доба Руїни – період міжусобної боротьби старшинських угрупувань за владу, громадянської війни, гострої кризи і руйнації Української держави, що тривав до 80-х років і закінчився окупацією її території сусідніми державами, занепадом економіки, величезними матеріальними і людськими втратами.
Причинами Руїни були:
− розкол серед старшини – правлячої верстви українського суспільства;
− посилення антагонізму між різними станами українського населення;
− слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати народ;
− боротьба геополітичних інтересів Російської держави, Турецької імперії, Речі Посполитої тощо.
Україна розділилася на Лівобережну і Правобережну. Хаос, безладдя, постійні війни, заколоти, переходи гетьманів і старшини з російського боку до польського і навпаки, втручання в українські справи, крім поляків та росіян, ще й татар і турків, – все це були характерні риси періоду так званої «Руїни».
Як наслідок, протягом надзвичайно важкого для України періоду «Руїни» здобутки часів Хмельниччини були в значній мірі втрачені, новонароджена в Україні козацька держава значно послабла. Україна зникає як суб’єкт міжнародної політики і стає розмінною монетою в політичній грі її агресивних сусідів, об’єктом їхньої колонізації. Україна перетворилася на безпорадну жертву внутрішніх чвар, чужоземних вторгнень і поділів. На кінець 1686 р. Україна виявилася поділеною між сусідніми державами на частини, надзвичайно спустошеною. Лише на Лівобережній Україні зберігся значно обмежений царизмом автономний устрій.
 
Гетьманування І. Брюховецького. Московські статті 1665 року
 
На території Лівобережної України в результаті внутрішньої боротьби серед козацької старшини був обраний гетьманом Іван Брюховецький (1663-1668 pp.).
На початку свого гетьманування І. Брюховецький проводив відверто промосковську політику. Іван Брюховецький не виправдав сподівань українського народу в проведенні внутрішньої політики, розв'язанні соціальних питань. Відразу після обрання гетьманом Брюховецький уклав з Московською державою Батуринські статті 1663 р., які надавали Москві більше влади, ніж це було встановлено Переяславськими статтями.
Нова старшина в жадобі збагачення й утисках народу перевершувала своїх попередників. Отже, у боротьбі за булаву Іван Брюховецький тільки прикривався народними інтересами й прагненнями. Ставши гетьманом, він одразу ж забув про все. Тепер свою булаву він намагався тримати за допомогою страху та жорстокостей. Найменший протест закінчувався конфіскаціями, ув'язненнями, стратами. Він жорстоко покарав і ті міста, що мусили здатися королеві Яну Казимиру. У зв'язку з цим популярність гетьмана швидко падала й він бачив свій кінець з боку собі подібної старшини. Щоб захиститись од народного гніву, Брюховецький задумав зміцнити свою владу за допомогою царя. У вересні 1665 р. разом із багатьма іншими полковниками він прибув до Москви (вперше для українських гетьманів), де їх шанобливо зустріли.
У вересні – жовтні 1665 року в Москві І. Брюховецькому був наданий титул боярина й передана у володіння Шептаківська волость на Чернігівщині.
21-22 жовтня 1665 року між І. Брюховецьким і московським урядом був укладений новий договір, що увійшов в історію як Московські статті. Цей договір значно обмежував політичні права України, посилював її військово-адміністративну та фінансову залежність від московського уряду.
За Московськими статтями:
  • українські міста й землі переходили під безпосередню владу московського царя;
  • гетьманському урядові заборонялося вступати в дипломатичні зносини з іноземними державами;
  • обмежувалося право вільного обрання гетьмана: відтепер вибори мали відбуватися лише з дозволу царя й у присутності московських послів;
  • збільшувалася кількість московських військ в Україні, причому український уряд зобов'язувався безкоштовно постачати їм харчі;
  • військові гарнізони розміщувалися тепер, крім головних полкових міст, ще й у Полтаві, Кременчуці, Новгороді-Сіверському, Каневі й навіть на Запоріжжі (у фортеці Кодак) ;
  • збирання податків з українського населення (за винятком козаків) покладалося на московських воєвод і всі збори мали йти до царської скарбниці;
  • українська церква підпорядковувалася московському патріархові;
  • фактично лише козацький стан зберігав свої автономні права;
  • заборонялося використання в Гетьманщині фальшивих грошей, якими насильно розплачувалися на українських землях московські військові;
  • поверталися королівські грамоти на магдебурзьке право українським містам (забрані за наказом царя), зокрема Києву, Переяславу, Ніжину, Каневу, Чернігову, Почепу, Гадячу, Стародубу, Остру та ін.
Московські статті викликали величезне обурення серед усіх верств українського населення, вони стали головною причиною антимосковського повстання в Гетьманщині, а згодом і загибелі самого гетьмана І. Брюховецького.
 
Гетьманування Д. Многогрішного. Глухівські статті
 
Дем’ян Многогрішний (1668-1672 рр.) став наказним гетьманом на Лівобережжі після відступу з цих територій Петра Дорошенка. Многогрішний належав до тієї місцевої старшини, яка не бачила іншого виходу, як підпорядкуватись московському цареві, але рішуче стояла на позиції автономії. Він вступив у переговори з представниками Москви, і у січні 1669 р. делегація України висловила бажання приєднати Лівобережжя до Москви. В березні того ж року в Глухові відбулася рада, на якій були затверджені так звані Глухівські Статті.
За ними:
  • в п’яти містах (Києві, Ніжині, Чернігові, Острі й Переяславі) мали залишатися московські воєводи;
  • податки мали збирати представники гетьмана;
  • реєстрове військо становило 30 тисяч чоловік.
Ці статті хоч і поступалися Березневим статтям Богдана Хмельницького, але до певної міри відновлювали автономію України (Лівобережної).
У 1672 р. Д. Многогрішний був звинувачений у таємних відносинах із Туреччиною і знятий з посади гетьмана.
 
Обрання гетьманом І. Самойловича та його діяльність
 
Іван Самойлович (1672-1687рр.) став наступником Д. Многогрішного, який був заарештований і висланий в Сибір. Його було обрано гетьманом в Княжій Діброві (біля Конотопа).
У 1672 р. І. Самойлович підписав з Росією Конотопські статті. Самойлович володів широким політичним світоглядом, прагнув відстоювати інтереси всієї України. Він вороже ставився до Польщі і не збирався ділити владу з Петром Дорошенком. Незабаром Самойлович, скориставшись війною Польщі і Туреччини, переконав московський уряд, що саме час покінчити з Дорошенком і приєднати Правобережжя. Після вдалих дій Рада в Переяславі 17 березня 1674 року проголосила Самойловича гетьманом обох боків Дніпра.
Заручившись підтримкою турків і татар, Дорошенко зумів відвоювати Правобережжя, але свавілля поляків на цих територіях та похід татар і турків на Україну змусили його зректися свого плану і скласти гетьманські клейноди. Згодом гетьман Дорошенко присягнув цареві, але з’явитися перед Самойловичем не побажав. В битві з 30-тисячною московсько-козацькою армією, яка оточила Чигирин, Дорошенко змушений був здатися.
В останні роки свого гетьманування І. Самойлович поводився незалежно від Москви, критикував її зовнішню політику, виступив проти підписання нею «вічного миру» з Польщею проти Туреччини і Криму, який би спонукав до оточення всієї України московськими військами.
У 1687 р. І. Самойлович був відсторонений від влади. Новим гетьманом Лівобережжя стає І. Мазепа. Доба «Руїни» закінчується.
Отже, за час свого гетьманування І. Самойлович намагався об’єднати козацькі землі, виступав проти прагнення Запоріжжя до політичної самостійності, приєднав частину Правобережної України і прийняв титул гетьмана обох сторін Дніпра.
 
Андрусівське перемир’я і «Трактат про вічний мир». Їх значення в історії України
 
Андрусівське перемир'я – угода, укладена в 1667 році строком на 13, 5 років між Росією і Річчю Посполитою. Ця угода і завершила активну фазу Російсько-польської війни 1654-1667 за території сучасної Україна і Білорусії. Назва походить від села Андрусово, в якій воно було підписано. На переговори, де вирішувалась доля України, її представників не запросили.
За умовами перемир'я Польща визнавала входження Лівобережної України до складу Московської держави. Правобережна залишалась за Польщею. Слід підкреслити, що Андрусівським перемир'ям Москва остаточно відмовлялась від свого зобов'язання захищати Україну від посягань Речі Посполитої.
Андрусівське перемир'я переповнило чашу терпіння П. Дорошенка. Воно похоронило його ілюзії щодо створення соборної суверенної України.
Андрусівський договір поділив Україну на Лівобережну, російську, та Правобережну, польську.
Всупереч волі українського народу, Росія і Польща у 1686 р. підписали «Трактат про вічний мир», який закріплював основні положення Андрусівського перемир'я й показав, що Росія щодо України остаточно відмовилася від своїх зобов'язань 1654 р.
За ним: Польща відмовлялась від претензії на Київ. Північна Київщина та Брацлавщина мали стати нейтральною зоною між Польщею та Московською державою. Правобережна Україна залишалась під владою Польщі, Лівобережжя – Москви.
«Вічний мир» остаточно закріпив поділ українських земель між двома державами,, що значно ускладнювало і послаблювало національно-визвольний рух в Україні..
Розподіл країни був величезною політичною катастрофою для української державності.
Таким чином, український народ залишився роздробленим і був позбавлений можливості створити власну державність. Мети, до якої прагнув український народ у визвольній війні 1648-1654 рр., так і не було досягнуто.
 
Роль Запорозької Січі в період Руїни І. Сірко
 
Після підписання Б. Хмельницьким Березневих статей Січ почала відокремлюватися від Гетьманщини й відігравати власну роль у політичному житті України. Уже за часів Руїни Запоріжжя відновило свої позиції, тут переховувалися опозиційні до гетьманської влади сили. Проте на самій Січі вже не було колишньої єдності – поступово тут виникло декілька політичних таборів: проросійський, орієнтований на Туреччину й Крим.
Згідно з поділом України у 1667 р. внаслідок підписання Андрусівського миру Запоріжжя мало перебувати під спільним управлінням Росії та Польщі, але фактично визнавало верховенство тільки Росії, що й було закріплено «Вічним миром» у 1686 р. Внутрішній устрій Січі залишався незмінним. Та якщо Річ Посполита жодним чином не впливала на козацтво, то стосунки запорожців з Росією значно зміцніли. Незважаючи на всі зусилля Москви заручитися підтримкою Запоріжжя, козаки поступово змінювати свою орієнтацію, вони прагнули миру з турками й татарами, а натомість були налаштовані проти Москви.
Січ у період Руїни намагалася грати самостійну роль у політичному житті України. При І. Виговському Запоріжжя склало йому опозицію, а кошовий Я. Барабаш був одним із керівників повстання проти гетьмана. Січове козацтво на Правобережжі активно протидіяло політиці П. Дорошенка і підтримувало його суперників П. Суховія й М. Ханенка.
Січ залишалася однією з головних сил для захисту України від набігів кримських татар.
Одним із найвідоміших отаманів Запорозької Січі другої половини XVII ст., який особливо уславився непримиренною багаторічною боротьбою проти Криму був Іван Сірко (початок XVII ст. – 1680 р.).
Постать І. Сірка – одна з найбільш суперечливих в українській історії. Уперше в письмових джерелах ім'я І. Сірка згадується в 1653 р.
У 1658-1660 рр. подільські козаки обирали його вінницьким (кальницьким) полковником. І. Сірко був серед тих, хто виступав проти гетьмана І. Виговського. Саме він організував і здійснив військовий похід на Аккерман, що спричинив розпад україно-татарського союзу й не дав можливості І. Виговському скористатися результатами перемоги під Конотопом. І. Сірко зі своїми козаками примусив І. Виговського зректися булави і зробив усе можливе, щоб вона потрапила до рук Ю. Хмельницького. За це він отримав від російського царя винагороду – «двісті золотих та на триста рублів соболів».
Багаторічний кошовий отаман Запорозької Січі Іван Дмитрович Сірко народився в козацькій родині слободи Мерефи. Дуже рано виявив воєнний талант і бажання козакувати. Пройшовши бойову виучку у Визвольній війні, став вірним і послідовним борцем за свободу і незалежність України. У 1658 р. він – полковник Вінницького полку, а в 1663 р. його вперше обирають кошовим отаманом Січі. На цей уряд він переобирався вісім разів і кошовим скінчив нелегкий бойовий шлях у 1680 р.
Очолюючи чверть століття боротьбу із зовнішніми ворогами, він виграв 55 битв і лише в одній відступив. У бою був сміливий, хоробрий, швидко орієнтувався у складній ситуації. Татари боялися його, називаючи урус-шайтаном (чортом), лякали його іменем дітей.
Прагнучи захистити незалежність України, Сірко виступав проти союзу I. Виговського та П. Тетері з Польщею. Підтримуючи П. Дорошенка як борця за незалежність України, він водночас засуджував його підкорення султанові, а потім і перехід під владу Москви. Як невдоволений Андрусівською угодою і розподілом України, а також противник обрання I. Самойловича гетьманом Лівобережної України, він 1672 р. потрапляє до рук Москви і зазнає заслання у Тобольськ. Але, незабаром звільнившись, I. Сірко примножує героїчні подвиги у відбитті турецько-татарської агресії.
Отже, Сірко неодноразово здійснював походи на Крим, визволив тисячі невільників, переміг у 55 битвах. За військову звитягу І. Сірко протягом останніх 17 років життя (1663-1680) 8 разів обирався кошовим.
 
Суспільно-політичний устрій та соціально-економічний розвиток Гетьманщини в другій половині XVII ст..
 
На Лівобережжі велику групу населення складали козаки. Козацтво було звільнене від багатьох податків, мало право власності на землю, користувалося пільгами у торгівлі та заняттях промислами.
За переписом 1666 р. на Лівобережжі нараховувалося близько 90 міст і містечок. У багатьох з них існували магістрати, які керували їх внутрішнім життям. Великі міста (Київ, Полтава, Чернігів, Ніжин) були важливими центрами ремесла і торгівлі. У другій половині XVII ст. на Лівобережжі працювали ремісники близько 300 спеціальностей.
Уся територія Гетьманщини поділялася на полки та сотні. Усі поточні справи на території полку чи сотні вирішували полкові та сотенні канцелярії.
У другій половині XVII ст. важливу роль у регулюванні суспільних відносин в Україні, і насамперед у Гетьманщині, стали відігравати договірні статті, підписані гетьманами України і козацькою старшиною, з одного боку, і московськими царями та їхніми представниками – з іншого, що стали начебто зразком основного закону України.
Провідне місце в системі українського законодавства посідали акти гетьманської і місцевої воєнно-адміністративної влади. Акти гетьмана видавалися у формі універсалів, ордерів, листів, декретів, грамот. Крім загальнообов'язкових універсалів, що стосувалися всього населення, органів влади й управління на всіх підвладних гетьману територіях, були й спеціальні, що стосувалися окремих категорій населення або окремих людей, окремих воєнно-адміністративних органів, конкретних посадових осіб.
Поступово роль виборних органів занепадає. Гетьмани все рідше скликали загальні військові ради, обмежуючись обговоренням питань внутрішньої політики у вузьких радах, на яких була присутня тільки козацька старшина; полковники і сотник у кінці XVII ст. уже не обираються, а призначаються гетьманом і царським урядом.
Царський уряд відразу ж після Переяславської ради став на шлях послідовного обмеження прав гетьманської адміністрації. У1669 р. у Глухівських статтях було скасовано права Гетьманщини на самостійну зовнішню політику. Коломацькі статті 1687 р. ще більше обмежили економічну самостійність, соціальну та зовнішню політику Гетьманщини (заборонялося вести торгівлю з Кримом, рекомендувалося сприяти російсько-українським шлюбам, вимагалося під страхом смерті приймати неповноцінні монети, які спеціально карбувалися для московського війська). Усі справи, пов'язані з Україною, царизм вирішував через Малоросійський приказ, що прагнув поставити під контроль діяльність органів управління Гетьманщини.
 
Слобідська Україна в другій половині XVII ст.. : адміністративно-військовий устрій та соціально-економічні відносини
 
Адміністративно-територіальний та адміністративно-військовий устрій Слобідської України:
Сформувалося п’ять козацьких полків – Острогозький, Харківський, Сумський, Охтирський та Ізюмський. Ці полки, як і в Гетьманщині, були не тільки військовими, а й адміністративно-територіальними одиницями. Тобто, устрій був полково-сотенний. Полки поділялися на сотні. Полком керував полковник із полковою старшиною.
Посада полковника була виборною. Він очолював адміністрацію полку, стверджував судові постанови, роздавав поселенцям вільні землі, а також командував полком під час походів.
Полковників обирали довічно. Крім того, на Слобідській Україні нерідко траплялося успадкування посади полковника. Це зумовлювалося особливостями заселення нових земель: полковники звичайно були ватажками переселенських груп. Вони мали надзвичайний авторитет, бо фактично були засновниками полків, на відміну від Гетьманщини.
У Слобідській Україні посади гетьмана не існувало, не було й генеральної старшини. У цьому полягала ще одна особливість адміністративно-політичного устрою Слобожанщини, накинута царатом. Слобідські полковники підпорядковувалися безпосередньо бєлгородському воєводі. Полковий устрій і уряди (полкові й сотенні) були подібні до тих, що існували на Гетьманщині. У другій половині 17 ст. старшину обирали на козацьких радах, і затверджувала їх московська влада.
Кожний полк окремо і в різний час одержував царську жалувану грамоту, в якій визначалися його права на козацький устрій, вільну торгівлю, звільнення від податків на землю тощо. Вибраних у полках полковників погоджував бєлгородський воєвода, а потім пропонував цареві як кандидатів на цю посаду. Кількісний склад козацьких полків не був постійним. Загальний склад – реєстр усіх слобідських полків – містив перелік козаків, які мали відбувати військову службу. Слобідське військо формувалося з місцевих козацьких полків, а запорізьке – з добровольців.
Кількість міст на Слобожанщині протягом другої половини ХVІІ ст. зросла утроє. Найбільшим містом на Слобожанщині був Харків.
Соціальний устрій, народне господарство та соціально-економічні відносини Слобідської України:
Основна маса населення Слобідської України у другій половині 17 ст. складалася із селян та козаків. Відмінність селян від козаків полягала у тому, що вони мали платити податок до царської казни. Протягом другої половини XVII ст. населення Слобожанщини збільшилося від 50 до 250 тисяч чоловік, 80% яких складали українці. Щоб привабити українців, московський уряд надавав їм певні свободи: право займанщини, податкові та інші пільги.
Основним станом було козацтво. Воно поділялося на старшину, виборних козаків, які несли військову службу, і козаків-підпомічників, які допомагали виборним харчами або грішми.
Міщанство (купці, ремісники) було нечисленне. Шляхти на Слобідській Україні в 17 ст. не було.
Економічною основою розвитку України традиційно залишалося сільське господарство, а його провідною галуззю – зернове землеробство. Сільське господарство Слобожанщини розвивалося прискореними темпами. Господарство Слобідської України в основному суло натуральним. Однак уже в XVII ст., в економіку регіонів помітно проникає товарне виробництво. Цей процес був тісно пов'язаний з утворенням всеросійського ринку, зростанням зовнішньої торгівлі Росії. Розвивалися також ремесла і промисли: винокуріння, пивоваріння, млинарство, у місцевостях, багатих на ліс, – виробництво смоли й дьогтю. Видобували також сіль.
На території Слобідської України козацька старшина, монастирі, заможні козаки й міщани зосереджували у своїх руках дедалі більше земельних володінь і ставили у залежність від себе й експлуатували населення. Посилювався також і гніт царизму. Майже в усі значні міста призначалися царські воєводи, які утискували місцеве населення, установлювали повинності й обмежували права козаків.
Народні маси Слобожанщини протестували проти гніту феодалів-старшин і царських воєвод. Вони брали участь у повстанні 1668 р., що розгорнулося на Лівобережжі, а також підняли велике повстання в 1670 р. під впливом селянської війни на чолі зі Степаном Разіним.
Таким чином, у другій половині XVII ст. економічне становище Слобідської України характеризувалося, з одного боку, зміцненням феодально-кріпосницької системи із натуральним типом господарства і відсталою технікою, а з іншого – зростанням міст, ремесла і промислів, подальшим розвитком товарно-грошових відносин, а отже, і все більшим становленням капіталістичних відносин на українських землях.
 
Початок гетьманування І. Мазепи. Коломацькі статті
 
І. Мазепа майже одноголосно 25 липня 1687 р. був обраний гетьманом.
Метою Мазепи як гетьмана Війська Запорозького було об'єднання козацьких земель Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя і, якщо можливо, Слобожанщини і Ханської України в складі єдиної Української держави під гетьманським реґіментом, та встановлення міцної автократичної гетьманської влади у становій державі європейського типу зі збереженням традиційної системи козацького устрою.
Одночасно з обранням та царським затвердженням гетьмана 25 липня 1687 були підписані Коломацькі статті – міждержавний договір між новообраним гетьманом України Іваном Мазепою й козацькою старшиною, з одного боку, та московськими царями Іваном і Петром та царицею Софією, з другого. В основу Коломацьких статей було покладено Глухівські статті. Вони складалися із 22 статей, з яких п'ять були новими.
Статті декларативно підтверджували козацькі права і привілеї, зберігали 30-тисячне реєстрове козацьке військо та компанійські полки. Однак, деякі зміни попередніх гетьманських статей і нові пункти значно обмежували політичні права гетьмана та українського уряду. Гетьман не мав права без царського указу позбавляти старшину керівних посад, а старшина – скидати гетьмана. Козацька старшина зобов'язувалась наглядати і доносити на гетьмана царському уряду. Значно обмежувалося право гетьмана розпоряджатися військовими землями. Гетьманському уряду заборонялось підтримувати дипломатичні відносини з іноземними державами. Гетьман зобов'язувався направляти козацьке військо на війну з Кримським ханством і Туреччиною. У гетьманській столиці – Батурині – розміщувався полк московських стрільців.
Перед гетьманом і старшиною ставилось питання про необхідність тісного державного об'єднання Гетьманщини з Московською державою і ліквідації національної окремішності українського народу за допомогою шлюбів малоросійського народу з великоросійським народом та інших можливих дій. Коломацькі статті стали наступним кроком на шляху обмеження державних прав Гетьманщини.
 
Українська культура другої половини XVII ст.
 
Оскільки на територіях, що перебували у складі Росії – Лівобережжі, Слобожанщині, Запоріжжі – польсько-шляхетського гноблення не існувало і вони були краще захищені від нападів, тут склалися більш сприятливі умови для розвитку культури, вона розвивалася інтенсивніше, ніж на Правобережжі і на західноукраїнських землях.
Освіта і друкарство. У містах існували школи, утримувані братствами. В них учні вивчали мови, граматику, риторику, політику, а у вищих класах – математику, астрономію і музику. Головним осередком освітнього, наукового, літературного і всього культурного життя України і в другій половині XVII ст. залишався Київ. Визначну роль відіграла Київська (Києво-Могилянська) колегія.
Велике значення для розвитку й поширення культури на Україні мали друкарні, які існували в другій половині XVII ст. у Києві при Києво-Печерській лаврі, в Чернігові, Львові і в інших містах.
Розвиток літератури. Усна народна на творчість. Писались полемічні твори. Розвивалася ораторсько-проповідницька проза, житійна й паломницька література. З'явилася історично-мемуарна проза. Широкого розмаху набула поезія.
Важливим жанром історичних творів стали козацько-старшинські літописи, в яких найбільш широко описувалася героїчна боротьба українського народу в період визвольної війни і автори яких відбивали ідеологію козацької старшини, що поступово перетворювалась у феодалів. На першому місці серед цих творів стоїть літопис Самовидця, опис подій у якому доведений до 1702 р.
У другій половині XVII ст. значно ширше, ніж раніше, розвинулася шкільна драма. П'єси писалися викладачами Київської колегії, а виконавцями були школярі. Від 1673 до 1095 р. збереглося понад 20 текстів шкільних драм.
Музичне мистецтво. На тексти народних дум створювалася невідомими композиторами музика. Народні співаки – козаки-бандуристи – часто самі створювали тексти й музику і розносили їх по всій Україні. Починається також музична обробка народних пісень. У цей час були оброблені такі пісні, як «Та нема гірш нікому» і «Ой під вишнею, під черешнею». Продовжує розвиватися багатоголосий, партеений спів. Гарний хор і оркестр мала Київська колегія. У розвитку музичного мистецтва в Україні у другій половині XVII ст. визначне місце належало композиторові і теоретикові музики М. П. Ділецькому.
Архітектура і образотворче мистецтво. Архітектура й будівництво в другій половині XVII ст. в Україні продовжували розвиватися на місцевій самобутній народній основі. Водночас вони зазнавали впливу російської і західноєвропейської архітектури. Українські архітектори запозичували й творчо застосовували прийоми стилю бароко, для якого характерними були декоративна пишність, вигадливість, мальовничість.
На селі і значною мірою в містах як будівельний матеріал використовувалось переважно дерево. Саме з дерева будували хати селян, міщан, козаків, часто й будинки козацької старшини, сільські церкви. У містах частіше споруджували будівлі з цегли й каменю – гетьманські палаци, будинки старшини, магістратів, споруди монастирів,
Загальною тенденцією у розвитку образотворчого мистецтва в Україні в другій половині XVII ст. був дедалі ширший відхід художників від релігійних тем і підвищення інтересу до світських сюжетів, реального життя, образів і переживань людей.
Розвивалося писання портретів гетьманів, полковників, іншої старшини. Високого рівня досягла гравюра, особливо на міді.
Розцвітали різні галузі народного мистецтва: килимарство, вишивання, гаптування, художнє ковальство, литво, кахельне, гончарне виробництва та ін.
 
Церковні відносини в Україні другої половини XVII ст.
 
Берестейську унію не підтримала більшість українців, і вона не призвела до справжньої унії двох церков, а спроби Риму та Польщі використати її в своїх політичних цілях сприяли загостренню боротьби між православними і греко-католиками.
В умовах національно-релігійного гніту в Україні гарантом збереження православної віри виступало козацтво. Завдяки козацтву відновлено і офіційно визнано урядом Речі Посполитої православну церковну ієрархію; успішно чинився опір поширенню уніатства та католицизму.
Митрополит Петро Могила – видатний просвітитель і організатор церковного життя.
В другій половині XVII ст.. важливим чинником розвитку духовного життя України була культурницька політика українських гетьманів, спрямована на підтримку Української православної церкви.
Тяжким ударом для української культури стало підпорядкування Української православної церкви Московському патріархатові (1687 р.). Незважаючи на суперечності цього акту, в наш час Вселенська патріархія визнає його легітимність, залишаючи тим не менше право за українською нацією на власну церкву
Коштом гетьмана Івана Мазепи споруджено близько десяти храмів.
У Києві, зокрема, Мазепа опікувався будівництвом братської Богоявленської церкви, Микільського собору, церкви Всіх Cвятих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври (1696-1698 рр.).
У другій половині XVII ст. не вщухала літературна полеміка. Публіцистично-богословські твори на захист православ'я писали провідні діячі церкви. Нрмами церковного права, а також звичаями регулювалися шлюбно-сімейні відносини.
У другій половиш XVII – першій чверті XVIII ст. значно розширилися монастирські й церковні землеволодіння за рахунок купівлі загарбання козацько-селянських та общинних земель. Монастирі мали монопольне право на винокуріння і торгівлю горілкою в своїх маєтках. Церква домагалася права на безкоштовне володіння частиною громадських земель у вигляді пожалувань.
 
Підпорядкування української церкви московському патріархату та його наслідки
 
Входження Київської митрополії до складу Московського патріархату після Переяславської Ради було неминучим. Цю невблаганну логіку історичного процесу чудово розуміли як російські, так і українські історики. Після перемоги над гетьманом Дорошенком, й остаточним зайняттям лівобережної України й Києва, московська влада почала робити рішучі дії, щодо повного переведення Київської митрополії до Московського патріархату.
Приєднання православної Київської митрополії Константинопольського патріархату до Московського патріархату відбулося 1686 року, коли Вселенський патріарх Діонісій IV та Священний Синод Константинопольської Церкви, під тиском складних історичних обставин, видали суперечливий томос про передачу Київської митрополії в канонічну юрисдикцію Московського патріархату. Церковно-історична і канонічна оцінка цієї події дуже варіювалася в обох сторін у різний час.
Наслідки підпорядкування:
- Звуження юрисдикції Київського митрополита. Незважаючи на гарантії, дані польським урядом у 1686 році, уніатська пропаганда не була припинена. У результаті до початку 18 століття Львівська, Луцька і Перемишльська єпархії остаточно стали уніатськими. Так що вже через двадцять п'ять років після входження до складу Московського патріархату митрополит Київський з глави великого автономного церковного округу перетворився на правлячого архієрея однієї лише Київської єпархії.
- Втрата статусу митрополії. У 1722 році київський архіпастир був «обраний» за новою схемою. Синод запропонував імператору чотири кандидатури, з яких Петро обрав Варлаама, що займав Київський престол до 1730 року. Характерно, що владика Варлаам отримав вже не сан митрополита, а лише архієпископа. З цього часу Київська митрополія фактично перетворюється на одну з рядових єпархій Російської Церкви.
Поступово були значною мірою нівельовані особливості українського церковного співу, української вимови богослужбових текстів, українського друку церковних книг. Тому побоювання, висловлені українським духовенством в 1685 році, виявилися цілком справедливими.
 
Гетьман І. Мазепа, його внутрішня та зовнішня політика
 
Іван Мазепа (20 березня 1639 – 21 вересня 1709) – український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній (1687 – 1704) і всій Наддніпрянській Україні (1704 – 1709).
Внутрішня політика гетьмана Мазепи була безпосереднім продовженням політики Самойловича, але провадилася вона іншими темпами й подекуди іншими методами. Ця політика цілком виразно сприяла зростові козацької старшини, зміцненню її економічної бази й соціального становища й перетворенню її на зверхній стан Гетьманщини, а тим самим і на провідну верству в Козацько-Гетьманській державі.
Також І. Мазепа виступає як меценат. Він виділяє багато грошей на розвиток релігії та культурних установ, будує чудові церкви. У 1701 р. Києво-Могилянський колегіум дістає статус академії. За І. Мазепи відбувається її розквіт, кількість студентів досягає 2 тисяч. Також при І. Мазепі засновується чимало шкіл і друкарень.
Зміцнення старшинського землеволодіння вело до відродження феодальних відносин у Гетьманщині, до посилення експлуатації селян і рядових козаків. Щоб запобігти соціальній напрузі, І. Мазепа намагався врегулювати повинності селян та забезпечити права рядових козаків. Але в цілому, внутрішня політика І. Мазепи, яка за змістом була класовою, в інтересах козацької старшини, сприяла зміцненню в Гетьманщині феодальних порядків.
У внутрішній політиці Іван Мазепа спирався на старшину, низкою законів відособивши козацтво як окремий клас. Становище козацької старшини особливе. Всі ці заходи гетьмана, як і реформи у галузі судочинства й податків, свідчили про намагання гетьмана створити в Україні національну аристократію і з її допомогою вести боротьбу. Відновив автономію України. Водночас Мазепа всіляко дбав і про захист інтересів народних мас, обмежував апетити старшини, встановив максимальну панщину у два дні на тиждень. Загалом гетьман дбав про інтереси всього народу, всій країни.
Зовнішня політика. Завдяки дипломатичному хисту Мазепа зумів налагодити стосунки як з царівною Софією та фактичним керівником московського уряду кн. В. Голіциним, так і з їх наступником – царем Петром І, що врятувало Україну від можливих руйнацій після державного перевороту у Московській державі 1689 р.
Незважаючи на заборону міжнародних дипломатичних відносин, зафіксовану у «Коломацьких статтях» – угоді між Україною та Московською державою, підписаною під час обрання Мазепи гетьманом, він мав численні зв'язки з монархічними дворами Європи, зокрема, Веттінів у Польщі, Гіраїв в Криму та ін.
З метою оборони південних кордонів побудував фортеці на півдні України, зокрема, Новобогородицьку та Ново-Сергіївську на р. Самара.
Прагнучи знайти опору серед козацької старшини Лівобережної України, Мазепа дбав про забезпечення її представників маєтностями, про що свідчать гетьманські універсали Василю Борковському, Прокопу Левенцю, Михайлу Миклашевському, Івану Скоропадському та ін. В той же час І. Мазепа захищав інтереси простих козаків та посполитих, що було зафіксовано універсалами від 1691, 1692, 1693, 1701 років та інших, в яких регулювалися питання оподаткування та відробіток («панщина»). Вихований у принципах меркантилізму, Мазепа в різні способи сприяв розвиткові економіки держави, насамперед промисловому виробництву та торгівлі.
У зовнішній політиці І. Мазепа прагнув поширити свою владу й на Правобережну Україну. У 1704 р., в умовах війни Росії зі Швецією, Мазепа, за дозволом Петра І, окуповує Правобережжя.
 
Україна в період Північної війни. Полтавська битва та її значення в історії України
 
У 1700 p. розпочалася Північна війна між Швецією і Росією; остання прагнула отримати вихід до Балтійського моря. Україна надавала активну допомогу Росії у цій війні. Але у 1708 p. І. Мазепа уклав таємний союз зі шведським королем Карпом XII, спрямований проти Петра І. Передбачалося, що Україна надасть Швеції допомогу у війні проти Росії, а Швеція забезпечить повне звільнення України від влади Москви. За цей вчинок російські, а потім і радянські історики називали Мазепу “зрадником”, а слово “мазепинець” стало синонімом слова “сепаратист”.
Петро І виявився прибічником політики жорсткого централізму, прагнув цілком підпорядкувати Україну Російській державі, що не співпадало з прагненням І. Мазепи розширити самостійність Гетьманщини.
Північна війна виснажила Україну. Російський цар побудував на українських землях велику кількість укріплень, серед них і Київську фортецю на Печерську. Військові витрати тягарем лягли на місцеве населення: російські війська вимагали харчів, фуражу, коней, волів. Козацькі частини вимушені були приєднатися до царської армії під зверхність російських генералів. Поведінка російських вельмож та німецьких військових, які перебували на службі в Петра І, викликала масові невдоволення в Україні, про що І. Мазепа постійно сповіщав царя.
На думку істориків, Україна опинилася в досить скрутній ситуації: у разі перемоги Петра І і його союзника, польського короля Августа II, Правобережна Україна, яка щойно перейшла під владу І. Мазепи, відійшла б до Польщі; невідомо, чи залишилася б автономною Гетьманщина. У разі ж перемоги Карла XII і його польського прибічника Станіслава Лещинського вся Україна, як союзник Росії, мала опинитися під владою Польщі.
У цій трагічній ситуації І. Мазепа прийняв рішення перейти на бік шведів. У жовтні 1708 p. військо Карла XII вступило на Україну. На його бік перейшов Мазепа з 15 тис. козаків, а також 8 тис. запорізьких козаків на чолі з кошовим отаманом Гордієнком. Основна ж маса козаків, старшини, селянства і міщан відмовилася підтримати гетьмана.
27 червня 1709 p. відбулася Полтавська битва – вирішальна битва Північної війни, яка завершилась поразкою Карла XII та І. Мазепи. Спочатку битва йшла з перемінним успіхом, але досить швидко далася взнаки кількісна перевага російської армії, особливо в артилерії, та ліпший вишкіл військ. Під тиском російської піхоти шведи почали відступати.
У розпалі бою від вибуху перевернулися ноші, на яких був Карл XII. Усім здалося, що король загинув, тому шведи в розпачі стали тікати. Кардові XII й І. Мазепі разом з невеликим загоном козаків удалося переправитися через Дніпро й утекти в турецькі володіння.
Під час Полтавської битви вбито 9 тис. шведів та 1 345 російських бійців, а також узято в полон 3 тис. підданих Карла XII. Усіх українців, які брали участь у битві на боці шведів і потрапили в московський полон, люто мордували: їх садили на палі, вішали, їм ламали руки й ноги, а покалічені тіла виставляли на привселюдний огляд для залякування народу.. 21 вересня 1709 р. гетьман помер.
 
Українсько-шведські відносини та договір 1708 р. в історіографії
 
24 жовтня 1708 р. І. Мазепа разом з 4 тис. козаків вирушив до шведського табору, а 29-30 жовтня між українцями і Карлом XII було укладено всім відомий договір.
Реакція Петра І на договір була миттєвою. Російська армія на чолі з О. Меншиковим вогнем і мечем пройшла містечками і селами Ніжинського полку, а 2 листопада, після зради прилуцького полковника І. Носа, захопила столицю Гетьманщини – Батурин. Одночасно з цим із кінця жовтня 1708 р. Петро І розсилає по Україні грамоти, в яких описувалося зрадництво Мазепи і закликалося боротися проти його прибічників.
Подальші роки війни показали, що союз зі Швецією, який був укладений 1708 р. Мазепою, став останнім шансом для здобуття державності України нової історичної доби.
Фактично в українському історіографічному просторі ХІХ-ХХ ст. усталилися дві інтерпретаційні моделі щодо висвітлення комплексу питань, пов’язаних з українсько-шведським зближенням 1708-1709 рр. та його безпосереднім наслідком – Полтавською битвою.
Першу з цих моделей було перенесено на український ґрунт з офіційної імперської історіографії, де вона пройшла достатнє апробування в працях М. Устрялова, Н. Юнакова, Г. Леєра, С. Соловйова та інших дослідників. Підтримана такими представниками національної історичної думки, як Д. Бантиш-Каменський, М. Костомаров, О. Лазаревський, вона відродилася вже в якості панівної і набула свого подальшого розвитку в радянській Україні. Головним концептом, який визначав авторські підходи та гіпотези щодо пояснення тих чи інших аспектів українсько-шведських відносин та в цілому подієвої канви та кінцевого результату Полтавської битви, виступала так звана зрада українським гетьманом свого північного протектора. Однак слід підкреслити, що українським радянським історикам було б несправедливо відмовляти в фактологічному наповненні подій, які супроводжували появу та перебування армії Карла ХІІ в Україні.
Друга ж модель, започаткована представниками української державницької школи зламу ХІХ-ХХ ст., пізніше визначала основне спрямування студій над мазепинською добою в наукових центрах Галицької України (до 1939 р.) та української діаспори. Зокрема, у післявоєнний період її засадничі принципи було розвинуто в працях І. Борщака, Д. Дорошенка, В. Доманицького, С. Килимника, Б. Крупницького, О. Купринця, В. Луціва, Є. Маланюка, Т. Мацьківа, Р. Млиновецького, О. Оглоблина, В. Січинського, О. Субтельного. Її сутнісну основу становить сприйняття політичного виступу І. Мазепи як закономірного результату його прагнень до унезалежнення Українського Гетьманату.
Наголошуючи на дискусійному характері та упереджених трактуваннях в історіографії питання щодо з’ясування пов’язаних з цим кроком планів українського гетьмана, Б. Крупницький підкреслював, що через відсутність автентичних джерел “історична наука може ставити тут лишень гіпотези, і ледве прийде колись до остаточного рішення”. Яскравим прикладом цього може слугувати твердження М. Костомарова, що основною метою переговорів І. Мазепи з Карлом ХІІ було намагання скерувати шведську армію в Україну. В майбутньому ця гіпотеза відомого вченого знайшла собі опонентів як в українській діаспорі, так і в самій Україні. Пояснюючи небажаність для гетьмана вступу шведської армії на терени Гетьманщини, Б. Крупницький, зокрема, наголошував на тому, що І. Мазепа, як політик-державник, добре розумів, що тим самим Україна опинялася в самому епіцентрі російсько-шведського протистояння. Розвиваючи цю думку, О. Оглоблин підкреслював, що зав’язання політичних відносин із Шведською короною розглядалося І. Мазепою як шлях до виведення козацької держави з антишведської коаліції, а в майбутньому – до повного розриву з Росією. Вчений наголошував на тому, що українсько-шведська угода 1708 р. відзначалася прелімінарним характером, і лише 1709 р. між урядами України і Швеції було укладено міждержавний договір.
Українські науковці В. Горобець, О. Гуржій, В. Борисенко, Л. Мельник, Ю. Мицик, С. Павленко, В. Сергійчук, В. Смолій, Т. Чухліб, В. Шевчук та інші на основі широкого комплексу нових документів, використання історіографічної спадщини, здобутків зарубіжних наукових центрів реабілітують діяльність гетьмана. Вони стверджують: гетьман І. Мазепа виражав опозиційний царизму рух козацької старшини; Північна війна Росії проти Швеції спричинила антиколоніальне повстання у Гетьманщині; українсько-шведський союз передбачав звільнення України, але поразка під Полтавою посилила її залежність від імперського центру.
Український історик Д. Дорошенко писав, що, незважаючи на невдачу і відсутність протягом тривалого часу українсько-шведських стосунків (від І. Виговського і до І. Мазепи), «Швеція, як держава, що не межувала безпосередньо з Україною й не мала з нею ніяких спірних питань, була найзручнішим союзником, що його в той час могла собі знайти Україна». Безперечно, це розуміли І. Мазепа та його оточення.
 
Гетьман П. Орлик та його «Конституція»
 
5 квітня 1710 р. в Бендерах (Молдавія) відбулася козацька рада. Гетьманом було обрано найближчого сподвижника Івана Мазепи – генерального писаря його уряду Пилипа Орлика.
Ця подія започаткувала нову сторінку в історії українських визвольних змагань, адже ще ніколи гетьмана не обирали за кордоном. Пилип Орлик очолив першу потужну українську політичну еміграцію у Західній Європі.
Згуртовані навколо нього сили з-за кордону протидіяли деспотизмові російського самодержавства.
Під час козацької ради 5 квітня 1710 р. було схвалено документ «Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорозького» (згодом цей документ назвали «Конституцією Пилипа Орлика» та «Бендерською конституцією»).
Основу «Пактів і конституцій... « становила угода між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу, про взаємні права та обов'язки. Документ складався зі вступу й 16 статей.
Це й вирізняло ухвалений документ від традиційних гетьманських статей, що базувалися на угодах між гетьманом і монархом-протектором. Уперше новообраний гетьман укладав офіційну угоду зі своїми виборцями, чітко зазначаючи умови, згідно з якими він отримував владу.
Крім того, в документі обґрунтовувався державний лад України. Саме тому його вважають першою українською Конституцією.
Проголосивши Україну незалежною республікою, Конституція Пилипа Орлика стала найвищим щаблем тогочасної політичної думки не тільки в Україні, а й взагалі у Європі, бо жодна з країн на той час не мала подібних документів.
Конституція значно обмежувала права гетьмана, передбачала створення представницького органу – Генеральної ради. У ній було закладено підвалини принципу поділу влади на виконавчу й судову гілки, впроваджувалася виборність посад. Такі особливості документа далекоглядно передбачали майбутні напрямки розвитку демократичних держав.
 
Гетьманування І. Скоропадського. Решетилівські статті 1709 р.
 
Іван Скоропадський (1646-1722) був палким прихильником І. Мазепи, але через деякі обставини не перейшов разом з гетьманом на бік шведів. У листопаді 1708 року на Генеральній військовій раді в Глухові, за рекомендацією царя Петра І, його обрали гетьманом.
17 липня 1709 року, незабаром після Полтавської битви, гетьман Іван Скоропадський надіслав на затвердження Петрові І «Просительні статті» – підготований ним новий проект міждержавної угоди, яка мала регулювати відносини Гетьманщини з Російською імперією. Новий гетьман просив царя підтвердити права й вільності України, які були задекларовані царським указом від 1 листопада 1708 року. Подані цареві договірні умови складалися з 14 статей, зокрема вони містили пункти:
  • підпорядкувати українське військо під час походів козацькому командуванню;
  • повернути українській армії артилерію, захоплену московськими військами в Батурині;
  • заборонити московським воєводам утручатися у внутрішні справи Гетьманщини;
  • звільнити українське населення від військових постоїв московської армії тощо.
У відповідь на звернення гетьмана 11 серпня 1709 року був виданий царський «Рішительний указ», який, формально підтверджуючи попередні запевнення про збереження державно-правового статусу Гетьманщини, насправді був спрямований на поступову ліквідацію її політичної автономії. Відповідь Петра І зводилася до того, що «український народ з ласки царя має стільки вільностей, як жоден народ у світі».
Від назви містечка, де стояв козацький табір під час підписання договору, угода між гетьманом І. Скоропадським та царем Петром І отримала назву Решетилівські статті.
Згідно з цим документом: гетьманський уряд здійснював в Україні судову та адміністративну владу; московським урядовцям, крім президентів колегій, заборонено втручатися в справи адміністративного управління; президентам різних колегій надавалося право втручатися в справи української адміністрації; українська армія під час військових походів підпорядковувалася московському командуванню; при гетьмані запроваджувалася посада міністра-резидента, який мав спостерігати за діяльністю гетьмана та його уряду; значно збільшувалася кількість московських залог у містах Лівобережної України; установлювався контроль за збиранням податків і витратами на утримання гетьманської адміністрації та козацького війська; прийняття іноземних послів мало відбуватися лише в присутності царського представника.
Помер І. Скоропадський у липні 1722 року й був похований у Гамаліївському монастирі біля Глухова.
 
Діяльність Першої Малоросійської колегії та обмеження політичної автономії Гетьманщини
 
Ударом по автономії Гетьманщини було заснування з ініціативи Петра І у 1722 р. так званої Малоросійської Колегії. Формальним приводом для її створення було нібито бажання царської адміністрації навести лад у фінансових та судових справах. Фактично ж колегія підривала позиції гетьмана. Скоропадський рішуче протестував, але даремно. Незабаром, у липні 1722 р., він помер.
Малоросійська колегія – колегія Російської імперії, утворена замість Малоросійського приказу для контролю за діяльністю українського гетьмана і генеральної старшини.
Складалася із шести офіцерів російських полків, розташованих в Україні. У цивільних справах підкорялася сенату, а у військових – головнокомандуючому військами в Україні. Територіально розташовувалася в Глухові. Колегія була найвищою установою в Україні, вище гетьмана. Гетьман мав лише дорадчий голос. Першу Малоросійську колегію очолював бригадний генерал Степан Вельямінов.
Компетенція колегії визначалась в інструкції Сенату від 16 травня 1722р. Ось основні напрями діяльності:
  • приймати на розгляд та вирішувати судові справи, подані до колегії на апеляцію;
  • встановити податки і слідкувати за їх надходженням в царську скарбницю;
  • з зібраних коштів організувати видатки традиційні видатки і звітувати про них Сенату;
  • перешкоджати старшині обтяжувати людей примусовими роботами і податками;
  • контролювати квартирування російських військ, щоб вони не обтяжували населення;
  • судити за позовами українців на росіян і навпаки
  • контролювати адміністративну діяльність гетьмана і Ген. військ. Канцелярії.
У 1727 р. Малоросійська колегія була ліквідована і відновлена влада гетьмана. Ним став 70-річний миргородський полковник Данило Апостол (1727-1734). Правове становище Гетьманщини цього часу визначалося Решетилівськими статтями – царським указом, який обмежував гетьманську владу та політичну автономію Лівобережжя: 1) гетьман міг обиратися тільки за згодою царя і не мав права на дипломатичні зносини; 2) кандидатів на посади генеральної старшини і полковників затверджував цар; 3) до складу Генерального суду поряд із трьома українцями мало ввійти стільки ж росіян; 4) скасовувалася заборона на купівлю землі в Україні росіянами тощо.
Хоч українську автономію було значно обмежено, Д. Апостол все ж шукав можливості для організації державного життя. Він відновив право призначати генеральну старшину та полковників, зменшив кількість росіян в адміністрації, підпорядкував собі Київ, обмежив число російських полків в Україні. Значну увагу приділяв купецько-старшинській верстві, буржуазії, вбачаючи в ній опору української державності, зробив спробу покінчити із землеволодінням російських вельмож і чиновників в Україні. Домігся повернення під гетьманську владу запорожців та заснування в 1734 р. Нової Січі на р. Підпільна. Захищаючи державні права українського народу та обмежуючи російські впливи на Україну, гетьман Апостол тим самим затримав процес повної інтеграції Гетьманщини у структуру Російської імперії.
 
Гетьман П. Полуботок та його боротьба за збереження козацької автономії
 
Наказним гетьманом було призначено Павла Полуботка (1722-1724 рр.), людину принципову, тверду, рішучу. Він розпочав боротьбу за збереження автономії Гетьманщини, виступивши проти Малоросійської колегії. Між Полуботком і Вел′яміновим почалася гостра боротьба. Причина конфлікту полягала в тому, що Полуботок, всупереч настановам Колегії, створював нові форми адміністративної влади, в тому числі, проводячи реформи в судівництві. П. Полуботок звертається до Петра І з проханням повернути повністю права української адміністрації та суду.
Петро І, роздратований цим, влітку 1723 р. викликав Полуботка і генеральну старшину до Санкт-Петербургу, з тим, аби С. Вельямінов мав змогу остаточно перебрати владу в Україні до своїх рук і приступити до реалізації нового етапу реформування державного устрою Гетьманату.
По прибутті до Петербурга наказний гетьман і генеральна старшина деякий час перебували на свободі, що дозволило їм продовжити боротьбу за автономні права України. Боротьба полягала як у апеляціях до Сенату та імператора з приводу службових зловживань президента Малоросійської колегії, так і намаганнях залучити до своїх акцій якомога ширші суспільні верстви українського населення. Але й у Санкт-Петербурзі вони не скорилися, на початку листопада 1723 р. їх ув′язнили у Петропавловській фортеці. У грудні 1724 р. П. Полуботок помирає, а у січні 1725р. помирає Петро І.
 
Гетьманування Д. Апостола. «Рішительні пункти» 1728 р.
 
1 жовтня 1727 року в Глухові новим гетьманом України був обраний 70-річний миргородський полковник Данило Апостол (1727 – 1734 рр.).
Маючи значний авторитет серед козаків, Д. Апостол одразу після обрання розпочав активну роботу щодо відродження автономії України. Під час коронації молодого імператора Петра II гетьман подав йому петицію з проханням повернути права, закріплені в Березневих статтях Б. Хмельницького. На гетьманський запит цар дав відповідь у вигляді документа з 28 статей, відомого під назвою «Рішительні пункти».
22 серпня 1728 р. були видані «Рішительні пункти» – договірні статті між гетьманом Лівобережної України Д. Апостолом і царським урядом, якими регулювалися відносини Гетьманщини з Росією. Цей документ став законодавчою основою діяльності адміністрації Гетьманщини аж до її ліквідації.
«Рішительні пункти» ще більше обмежували права українців, але царський уряд мусив визнати, хоча й дуже обмежену, автономію України. Цими статтями обмежувалася влада гетьмана. Генеральною військовою канцелярією, Радою генеральної старшини та царським резидентом, який наглядав за зовнішньополітичними контактами. Військові справи перебували під контролем російського фельдмаршала. Царю надавалось право дарувати землі в Гетьманщині. Генеральний суд складався з шести чоловік: трьох українців та трьох росіян. Гетьманщину з відання Сенату було передано до Колегії закордонних справ, тобто автономні права Гетьманщини були дещо розширені.
Д. Апостол також розпочав реформу судочинства, заснував скарбницю, встановив річні бюджети, здійснив ретельну ревізію громадських та рангових земель. Унаслідок цих реформ стала відроджуватися економіка України, зросла торгівля, активно розвивалися ремесла та промисли. Гетьман відстоював інтереси української торгівлі, повернув права призначати генеральну старшину та полковників, під свою юрисдикцію перебрав Київ.
Безумовною заслугою Д. Апостола стало: розширення повноважень старшин, рад у галузі організації торгівлі і промислів, спроба поставити перепони на шляху скупівлі за безцінь чи відвертого захоплення укр. земель росіянами. Чисельність найманого війська обмежувалася до 3 полків. Передбачалося перенести столицю Гетьманщини з Глухова у більш зручне для України місце. Деякі вимоги гетьмана імператор відхилив, одну статтю (про майно старшини) залишив без відповіді, розгляд ще однієї (про кордони зі Слобожанщиною) відклав. «Рішительні пункти» 1728, при всій їх обмеженості, дали можливість Д. Апостолу на певний час загальмувати процес деформації Гетьманщини як політичного утворення.
У 1734 р. царським урядом було надано дозвіл на повернення Запорозької Січі на свої землі. Після смерті Д. Апостола було заборонено обирати нового гетьмана.
 
«Правління гетьманського уряду» (1734 – 1750 рр.) та наслідки його діяльності для України
 
Після смерті Д. Апостола в 1734 р. нова імператриця Анна Іоанівна знову заборонила обрання нового гетьмана, а відання українськими справами було передано «Правлінню гетьманського уряду» (1734-1750). Це сприяло посиленню контролю і втручання у внутрішні справи старшинської адміністрації з боку царських урядовців. «Уряд» складався з трьох представників козацької старшини і трьох російських урядовців.
У своїй діяльності «Уряд» мав керуватися «Рішительними пунктами» 1728 р. Крім того, російські урядовці мали всіляко применшувати значимість гетьманської влади й підривати довір’я до неї, сприяти зближенню старшини із російськими офіцерами, а також шлюбам українців із росіянами. Українські справи знову було повернуто до Сенату. В Україні було проведено ревізію для впорядкування зборів податків. Завершено складання зводу українського законодавства. Для таємного контролю над суспільством була створена «Таємна канцелярія».
Роки «Правління гетьманського уряду» проходили в умовах чергової російсько-турецької війни (1734-1739), тягар якої ліг на плечі українського народу. У походах на Крим загинуло чимало козаків. Російське військо перебувало на утриманні українського населення прифронтової зони. Постійні реквізиції залишали населення найнеобхіднішого. Єдиним здобутком війни стало повернення запорожців у межі Російської імперії.
Істотні зміни відбулися в устрої Слобожанщини. Ще в 1726 р. полки потрапили у відання Військової колегії. Із 1723 р. полковниками могли призначатися тільки росіяни. Із 1732 р. почалися перетворення, спрямовані на ліквідацію автономного самоврядування. У Сумах була створена «Канцелярія комісії заснування слобідських полків», що перебрала на себе чимало функцій полковників. Полкові ратуші в 1733-1734 рр. були перейменовані на канцелярії й отримали права, що їх мали канцелярії в провінціях губерній. Судочинство проводилося на основі російського законодавства. У 1734 р. було скасовано право козаків і селян на «займанщину», а також заборонялося мешканцям залишати межі Слобожанщини. Підпомічники викреслювалися з козацького стану.
 
Політичне становище та господарський розвиток Правобережжя та західноукраїнських земель у першій половині XVIII ст.
 
Після падіння І. Мазепи та поразки П. Орлика система міжнародних договорів 1711-1714 pp. остаточно визнала права Польщі на володіння Правобережжям.
Починається активне відновлення польсько-шляхетських порядків на Правобережжі. Землі регіону знову були поділені на Брацлавське, Волинське, Київське та Подільське воєводства. Відновивши свою владу над землями Правобережжя, магнати зрозуміли, що умовою їхнього збагачення є відродження та господарське піднесення краю. Вони почали створювати в межах своїх володінь «слободи», у яких селяни на певний час звільнялися від податків. Однак закінчення пільгових років, вимоги землевласників виконання панщини та натуральних повинностей, які супроводжувалися посиленням наступу уніатства – на права православних, викликали значне соціальне напруження на Правобережжі, безпосереднім наслідком якої стала Гайдамаччина.
З поч. XVIII ст. на Правобережних землях розгорнулася народна боротьба проти соціального та національного гноблення, відома в історії під назвою Гайдамацького Руху. Гайдамаки діяли невеликими, але дуже рухливими загонами, які поповнювалися селянами, козаками, міською біднотою. Це була яскрава форма національно-визвольної боротьби українського народу проти польського гніту на землях Правобережної України.
У XVIII ст. міста на західноукраїнських землях, як і у відповідних державах в цілому, за своїм правовим становищем розподілялися на три категорії: державні, самоврядні і приватновласницькі. Залежно від величини і чисельності населення міста поділялись на: королівські і муніципальні. Польські королі надавали великим містам, у тому числі і на західноукраїнських землях, Магдебурзьке право.
Міста Закарпаття великого соціально-політичного значення також не мали, а на початку XVIII ст. спостерігається скорочення міського населення. Навіть у комітатських центрах (Ужгород, Берегове та ін.) проживало лише кілька тисяч осіб.
Трудящі маси, які проживали на західноукраїнських землях, зазнавали дедалі більшого соціального, національного і релігійного гноблення. Вони були політично безправними, вважалися людьми нижчого ґатунку, до них презирливо ставились як свої, так і чужі господарі-феодали. Західноукраїнська знать у переважній своїй більшості зрадила своєму народові, перейшла на бік панівних класів держав-загарбниць.
У XVIII ст. польська мова стала повністю домінувати в соціально-політичному житті Східної Галичини, німецька та угорська – на Закарпатті, румунська – на Буковині. Це також стосувалося писемності, видавничої справи, освіти.
У складі Речі Посполитої західноукраїнські землі поділялися на воєводства – Руське, Белзьке, Волинське. Очолювалися воєводства воєводами, яких король призначав з числа магнатів. При них існував великий штат різних за рангом чиновників, яких підбирав собі воєвода. Головним з них був каштелян. У переважній більшості ці чиновники підбиралися з шляхти. Воєводства найчастіше поділялися на землі. Вони очолювалися старостами, їх також призначав король за поданням воєводи. Землі поділялися на повіти, волості, міста і села (гміни). Гміни очолювали солтиси або війти.
В першій половині XVIII ст. після залюднення спустошених земель в пільгові роки відновлюється сільське господарство, ремесла. Збільшується асортименту сільськогосподарських культур, почали садити картоплю, культивувати кукурудзу, розширювати площу під тютюн тощо. Але треба мати на увазі, що через тяжке гноблення й експлуатацію шляхти і магнатів розвиток економіки дуже затримувався, а в деяких галузях навіть деградував. Урожайність була значно нижчою, ніж у ряді міст Європи. У цей період земельна власність служить для правлячих верств економічною основою їхнього панування, виступає гарантом незалежності, умовою надання привілеїв.
Характерною рисою розвитку сільського господарства та промисловості у першій половині XVIII ст. було втягування цих галузей у сферу товарно-грошових відносин. Цьому процесу сприяли поглиблення поділу праці, поступова диференціація земель на землеробські та промислові зони, урбанізація тощо. Основними місцями, де відбувалися товарно-грошові операції, були ярмарки, базари та торги. Невпинно зростає кількість базарів. На базарах, які збиралися раз або двічі на тиждень, місцеве населення продавало лишки продукції своїх господарств, торгувало вроздріб. Кожен з елементів системи внутрішньої торгівлі сприяв господарському піднесенню українських земель: базари забезпечували економічний зв'язок між містом і селом, торги стимулювали спеціалізацію окремих районів, ярмарки об'єднували економічні регіони України, створюючи передумови для формування національного ринку.
Щодо техніки, то вона у першій половині XVIII ст. була ще примітивною. Поступова еволюція господарства зумовила вдосконалення сільськогосподарських та ремісничих знарядь праці: модернізується плуг, що сприяє зростанню продуктивності праці; на Лівобережжі та Слобожанщині з'являється своєрідний примітивний культиватор; у виготовленні тканини дедалі більшого поширення набуває горизонтальний верстат; у ремеслі та промислах впроваджується примітивна механізація, що базувалася на енергії вітру та води.
 
Визвольне повстання 1702 – 1704 рр. на Правобережній Україні. С. Палій
 
Палій звернувся до царя, а також І. Мазепи з пропозицією приєднати Правобережжя до Гетьманщини. Проте російський уряд відхилив цю пропозицію, оскільки боявся порушувати умови «Вічного миру» 1686 р.
Польська ж шляхта була невдоволена зміцненням козацьких порядків на Правобережжі. Періодично виникали сутички козаків Палія з польськими підрозділами. На межі XVII-XVIIІ ст. ці сутички переросли у справжню війну. Визвольну боротьбу проти польсько-шляхетського панування аж до середини 1704 р. очолював Палій.
Повстання проти польського панування вибухнуло влітку 1702 р. На Правобережжі. Сучасники називали його «другою Хмельниччиною». Розпочалося воно з селянських заворушень на Поділлі і Брацлавщині. (Показати ці території на карті). Потім вогонь повстання охопив Київщину та Східну Волинь, Білу Церкву. До повстання приєдналися Самусь, А. Абазин, З. Іскра та інші козацькі ватажки. Очолив боротьбу С. Палій. Майже всі правобережні землі опинилися в руках повстанців. Поляки утримували лише Волинь.
У січні 1703 р. польський уряд кинув на придушення повстання великі каральні війська. Самусь змушений був відступити з Поділля на Київщину. Київщина залишалася під контролем Палія і Самуся.
Навесні 1704 р. повстання розгорілося з новою силою. Палій та інші керівники повстання вирішили присягнути на вірність російському цареві й українському гетьманові. Росія не наважилася відкрито приєднати Правобережжя, щоб не порушувати «Вічний мир». Російські війська з козаками І. Мазепи виступили в похід у Польщу на допомогу польському королю проти шведів.
Із вступом Мазепи на Правобережжя навесні 1704 р. повстанню було покладено край. Правобережні землі фактично підпорядкувалися українському гетьманові. Були створені нові полки.
 
Розвиток опришківського руху в першій половині XVIII ст.. О. Довбуш та його сподвижники. Історіографія проблеми
 
У першій половині XVIII ст. на західноукраїнських землях діяли загони опришків. Влаштувавши у важкодоступних гірських ущелинах і лісах свої стани, вони нападали на гнобителів – шляхту, орендарів, лихварів. Опришки користувалися підтримкою місцевого населення, одержуючи від нього продовольство, зброю та захист від переслідувань. Найвищого піднесення опришківський рух у підкарпатських землях досяг під керівництвом Олекси Довбуша. Майно пограбованих поміщиків опришки часто роздавали біднякам, чим заслужили славу і щиру повагу народу.
Польський публіцист К. Вуйцівський у своїй статті «Гуцули» датованій 1840 р. називав опришків «бандитами», «розбійниками». Правда Довбуша він називав благородним, оскільки той не вбив Франціська Карпінського, коли той ще був немовлям. Інший історик А. Більовський в 50-х рр. ХІХ ст. вперше виявив судові чорні книги міста Станіслава, про що сповістив у дослідженні Покуття. Пізніше інший польський історик Я. Пжезковський підтримав позицію Більовського в оцінці опришків як розбійників.
На початку 80-х ХІХ ст. цінні історичні розвідки про опришків зокрема Олексу Довбуша написав український історик Юліан Цалевич. Власне Цалевич простежив зв’язок опришківства із селянством. Історичні дослідження Ю. Цалевича справили враження на багатьох вчених. Високу оцінку розвідкам Цалевича про Довбуша, дав сам Іван Франко. Відомо, що Цалевич зібрав матеріали не тільки про Довбуша, але і інших ватажків І. Бойчука та В. Баюрака. По суті Юліан Цалевич виявився першим історіографом опришківського руху.
Після смерті Ю. Цалевича, якщо не брати до уваги окремі оцінки І. Франка щодо опришківського руху, таких цілісних характеристик опришкіани не було зроблено аж до появи праць відомого сучасного історика В. Грабовецького, котрий сам виявився земляком О. Довбуша.
Сам В. Грабовецький присвятивши все своє наукове життя опришківського руху, на основі архівних джерел зробив фундаментальний внесок в українську історіографію. Після Ю. Целевича це другий стовп опришківської історіографії, він навіть перевершив Цалевича в обсязі і якості дослідження опришківського руху.
Майже 60 років В. Грабовецький приділяє увагу вивчення історії опришківства. В своїх розвідках про опришківський рух науковець розширив територію діяльності опришків, і цим він спростував твердження деяких істориків про локальну винятково покутську діяльність виступів опришків.
В історичних працях В. Грабовецького описано побут опришків, як зауважує сам В. Грабовецький, в його працях вималювалася картина обставин трагічного героя Олекси Довбуша. В. Грабовецький довів що не тільки опришківський рух мав не тільки соціальний, а й національний характер. І було б неправильно зводити опришківство до селянського бунту. Бо в ньому були присутні і міщани, дрібна шляхта, козаки і духовенство. В. Грабовецький доводить, що опришківський рух тісто переплітався із національно-визвольним рухом у всеукраїнському масштабі. За останні пів століття фактично жодному історикові не вдалося скласти гідну конкуренцію В. Грабовецькому в дослідженні опришківського руху.
Вивчаючи архівні документи, відомий історик Ю. Целевич досить чітко визначив соціальне походження Довбуша, він належав до найбіднішої верстви сільського населення – комірників, які не мали навіть своєї хати і змушені були тіснитися в найнятій комірці. Довгий час не вдавалося встановити точний рік народження Олекси Довбуша. Тільки на основі даних академіка М. Грушевського з’ясовано, Довбуш народився в 1700 р.
Єдиними захисниками поневолених селян були тоді опришки, звані в народі «чорними хлопцями». Про сміливих, дужих і справедливих опришків уже тоді народжувалися перекази, легенди. Олекса Довбуш, не маючи великого майна, за прикладом багатьох інших селян, розорений шляхтою, залишив батька, матір і пішов в опришки, щоб боротися за селянську правду. Як засвідчують народні оповідання, Довбуш, вступаючи в опришки, заявив: «Отак тепер не буду ґаздувати, але й пан не буде панувати».
Незвичайна сміливість, завзятість, неабиякі організаторські здібності, ненависть до ворогів сприяли тому, що навколо Довбуша згуртовувалися опришки, з якими він робив успішні наскоки на шляхту й орендарів. За лицарство й чесність народ високо цінував Олексу. Згідно з «декретом старших земських в інтересі Солотвино» сказано, що «між опришками» в 1738 р. знаходилося шість осіб: Дронки – два брати, Довбуші – також два брати (Олекса та Іван), Смикайло і Семен Гнатюк.
Аналізуючи діяльність опришків під проводом Довбуша, не можна обійти характеристики самої його особи. Майже всі шляхетські джерела, про Довбуша, оцінюють його з негативного боку. Вони постійно називають опришків «бандитами», «розбійниками», а самого Довбуша характеризують як «страшного розбійника», «немилосердного вбивцю». Робилося це для того. щоб кинути на нього тінь, знеславити і тим самим підірвати авторитет народного улюбленця.
Однак, уважно аналізуючи історичні джерела, переконуємося у тому, яким добрим, гуманним і справедливим був Олекса Довбуш. Про це свідчить велика кількість народних оповідань, легенд і пісень, чимало з них складені ще за його життя.
 
Посилення соціально-економічного гніту і закріпачення українських селян у першій половині XVIII ст.
 
У XVIII ст. відбувається процес повторного закріпачення селянства. У ролі феодалів-кріпосників утверджувалися залишки старої православної шляхти, а також нова знать – козацька старшина, яка отримувала за службу так звані “рангові” (тобто військові), експоприйовані у поляків землі з селянами. Обмеження прав селян виявилося в тому, що наприкінці XVII ст. дедалі більшого поширення набуває феодальна рента, зокрема відробіткова, інтенсивність якої у другій половині XVIII ст. сягає п’яти і більше днів на тиждень. Водночас зберігалася натуральна і грошова ренти. Логічним фіналом процесу обмеження селянських прав став царський указ 1783 р., який узаконив закріпачення селянства на Лівобережжі та Слобожанщині.
Свої особливості мали аграрні відносини на Правобережжі. Оволодівши на початку XVIII ст. землями цього краю, Польща взялася за відновлення своїх порядків. Складовою цього процесу стало повернення земельних угідь колишнім володарям. Розшукавши в архівах старі документи, нащадки власників правобережних маєтків вступали у володіння землями. Особливо швидко зростало магнатське землеволодіння.
Великі земельні володіння вимагали значної кількості робочих рук, яких на Правобережжі хронічно не вистачало. Саме тому магнати створювали на своїх землях слободи, поселяючись у яких селяни звільнялися від будь-яких повинностей залежно від договору на 15-30 років. Такі пільгові умови життя та господарювання викликали масовий селянський переселенський рух з Галичини, Волині, Полісся, де вже було встановлено кріпацтво. Ця народна колонізація сприяла господарському відродженню краю, пожвавленню його економічного розвитку. У цей час господарство функціонувало на основі фільварково-панщинної системи, яка у середині XVIII ст. набула поширення на всій території Правобережжя. Характерною ознакою аграрних відносин у цьому регіоні було повторне закріпачення селян, які після закінчення пільгових років у слободах змушені були виконувати грошову та відробіткову ренти.
Основною формою експлуатації селян була панщина. Кількість панщинних робіт неухильно зростала. Універсали зобов'язували селян виконувати всі роботи на свого пана (козацького старшину). За ухиляння від цих обов'язків селян суворо карали. Універсал І. Скоропадського 1721 р. наказував старшині пильно стежити за дотриманням законів, не допускати селянських переходів з одного полку в інший, із сотні в сотню без дозволу урядовців.
У XVIII ст. в Україні (Гетьманщині) методично здійснювався процес закріпачення селянства. За універсалом К. Розумовського від 22 квітня 1760 р., затвердженим Катериною II, селянин міг скористатися правом переходу лише з письмового дозволу феодала, причому нерухоме майно селянина залишалося феодалові. Після ліквідації гетьманського правління й полково-сотенного устрою Катерина II своїм указом від 3 травня 1783 р. взагалі заборонила селянські переходи від власника до власника, поширивши кріпосне право на українських селян.
На тлі посилення феодальної експлуатації в Україні активізувалися соціальні рухи. На Лівобережжі на антифеодальну боротьбу вплинуло велике повстання на Дону під керівництвом Кіндрата Булавіна (1707-1708), у якому брало участь багато запорожців і вихідців з Гетьманщини та Слобожанщини. У цей час відбувалися виступи селян Стародубського полку (1748) і козаків на Запоріжжі (1749). Ще більш гострою була соціальна боротьба на Правобережній Україні. 1701-1704 рр. тут відбулося велике повстання, очолюване Семеном Палієм. Спроби польського уряду придушити виступи не мали успіху, і він звернувся по допомогу до Росії. У придушенні повстання був зацікавлений і гетьман І. Мазепа, який вбачав у особі Палія, що мав великий авторитет серед населення, собі суперника. Повстання було придушене російськими військами і лівобережними полками.
 
Українська культура першої половини XVIII ст.
 
У першій половині XVIII ст. культура в Україні розвивалась у складних і тяжких умовах. Передусім, українські землі не були об'єднані, перебували під владою різних держав.
Петро І у 1720 р. наказав у Києво-Печерській і Чернігівській друкарнях заново книг ніяких, крім церковних по передніх видань, не друкувати та і ці церковні старі книг для цілковитого узгодження з великоросійськими таким самими церковними книгами виправляти перед друком. Ніяких же інших книг, ні попередніх, ні нових видань без дозволу Духовної колегії не друкувати. За друкування книг без дозволу Москви на друкарні України накладали штрафи.
Таким чином, царський уряд уже у XVIII ст. послідовно проводив політику удушення української мови й культури, русифікацію України. Одночасно з цим із України в Росію відходило багато вихованців Київської академії, діячів освіти, культури й церкви і проводили там велику культурно-освітню і наукову діяльність. Наприклад, у Слов'яно-греко-латинській академії у Москві, з 1701 по 1762 р, працювало 95 професорів із Київської академії, а із 21 ректора і 25 префектів відповідно 18 і 23 були теж могилянцями. Українські вчені брали участь і в заснуванні Академії наук у Петербурзі та інших науково-культурних закладів. До Росії завозилося багато створених в Україні книжок – книжки для читання, книжки церковні, шкільні підручники, наукові праці, через Україну до Москви йшов європейський одяг, українці переносили шкільну драму й відкривали театри в багатьох російських містах – Казані, Тобольську, Новгороді, Смоленську, заносили українську церковну проповідь, свої співи і т. д. Коротше, мабуть, не було жодної ділянки культури в Росії; на якій би не позначився вплив діячів української культури.
У середовищі передової дворянської інтелігенції виникали гуртки, члени яких обговорювали питання про потребу ліквідації кріпосництва, досягнення рівності й свободи, поширення освіти й культурі.
Важливе місце в духовному житті українського народу займала православна віра і православна церква. Саме одним із найбільш популярних гасел боротьби українського народу проти шляхетської Польщі, турків і татар було відстоювання православної віри.
Українська церква мала свої особливості у звичаях, зокрема в проведенні божої служби, у святах, у вимові богослужбових книг, у тому, що ченці стригли своє волосся і т. п. Святійший Синод, з волі царів, повів лінію на ліквідацію всіх особливостей української церкви, на її повну уніфікацію з церквою російською. Усі богослужбові українські книги були винищені і замінені московськими, друкарні – Києво-Печерської лаври та інші – змушені були друкувати лише книги за московським зразком.
У центрі освітньої діяльності в Україні у першій половині XVIII ст., як і в попередні десятиліття, стояла Київська академія, утворена у 1701 р. за указом Петра І на базі колегії. За постановкою навчальної роботи вона стояла на рівні кращих тодішніх університетів та академій Європи і відігравала велику роль у культурному житті як України, так і Росії, а також багатьох слов'янських народів.
За зразком і під впливом Київської академії були відкриті колегіуми в Чернігові (1700), Харкові (1727) та Переяславі (1738). Початкову освіту діти старшин, козаків, селян на Лівобережжі і Слобожанщині здобували в парафіяльних, дяківських школах, які утримувалися коштом населення і в яких учителювали переважно мандрівні дяки.
У першій половині XVIII ст. продовжували існувати в основному ті самі літературні жанри, що й у попередній час, але вони зазнавали поступових змін. Якщо раніше, нариклад, шкільні драми присвячувалися майже виключно вузьким церковним темам, то тепер у них трактувалися переважно історичні сюжети, в яких містилися соціальні моменти. В перервах між діями шкільних драм продовжували показувати інтермедії – невеликі комічні сценки з народного життя. Значне місце в літературі цього періоду займало гумористично-сатиричне віршування.
Високим рівнем розвитку відзначалося в Україні у XVIII ст. музичне мистецтво. Як і раніше, лірники й кобзарі-бандуристи, живучи в гущі народних мас, у своїх піснях оспівували народну героїчну визвольну боротьбу. Були музичні братства-цехи; поміщики в своїх маєтках часто тримали оркестри й хори, оперні та балетні трупи з кріпаків, у містах при магістратах і ратушах існували духові оркестри.
У XVIII ст. значний крок уперед зробила в Україні архітектура. Було збудовано, переважно з цегли й каменю, багато різноманітних споруд, серед яких, поряд з культовими, ставало дедалі більше цивільних будівель – адміністративних, господарських, житлових та ін. У XVIII ст. розвивалася й дерев'яна архітектура. Продовжував розвиватися в Україні живопис.
Велику кількість чудових будівель, передусім храмів духовних, було зведено наприкінці XVII – на початку XVIII ст. у Києві та інших містах турботами й коштом гетьмана І. Мазепи. Це у Києві Миколаївська церква на Печерську, Троїцька і головна церква Лаври, Братські церква на Подолі, будинок Києво-Могилянської академії та ін.
 
Відновлення гетьманства на Україні. Гетьман Кирило Розумовський та його діяльність
 
Відновлення гетьманства імператриця Єлизавета Петрівна пов'язувала з особою Кирила Розумовського, котрого й призначала гетьманом. Для підготовки офіційної церемонії «обрання» в Глухів прибув граф І. Гендриков, який привіз жалувану грамоту «прошеніе в гетманы Кирилы Григорьевича». В 1747 р. проголошено царську грамоту про відновлення гетьманства. Урочисте обрання гетьмана відбулося 22 лютого 1750 р. Сам Розумовський в Глухів не приїхав.
Він зразу ж досить серйозно почав проводити політику на відновлення козацьких вольностей. Згуртувавши навколо себе передових і освічених старшин, запропонував реорганізацію адміністративного устрою Гетьманщини. При збереженні та відновленні основних козацьких і старшинських вольностей, Кирило Розумовський запропонував встановити спадковість гетьманства за родом Розумовських та створити такий орган управління як Генеральні Збори.
При К. Розумовському козацька старшина остаточно захопила в свої руки справи місцевого управління і, користуючись родинними зв'язками з гетьманом, спішно привласнювала села, які ще залишалися вільними. Загалом часи гетьманування К. Розумовського характеризуються як часи панування козацької старшини.
Козацька старшина почала відновлювати свій контроль у містах шляхом виборів керівників з представників козацтва. Почало відновлюватись традиційне козацьке судочинство. Було реформовано козацьке військо. Розумовського підтримувала Запорізька Січ. Гетьман виношував плани відкриття українського університету в Батурині.
Сам Розумовський за 14 років свого гетьманування приїздив в Україну лише кілька разів на короткий час. Постійним місцем його перебування залишалися Петербург і Москва.
Втім, проживаючи в столичних містах Росії, К. Розумовський не забував про українські справи. Так, він домігся ліквідації поборів з місцевого населення, запроваджених ще в часи гетьманування І. Самойловича та І. Мазепи, відміни митниць на порубіжжі України з Росією і проголошення вільної торгівлі між ними. 1754 р. були ліквідовані митні побори, відомі під назвою індукти та евекти. 1761 р. видано універсал про виключне право козацької старшини на ґуральництво.
У 1762 році до влади в Російській імперії прийшла невістка Єлизавети – Катерина ІІ. Вона ніяк не хотіла посилення влади гетьмана в українських землях. Своїми указами почала урізати впливи гетьмана: ліквідувала митні збори між Україною і Росією, вивела з підпорядкування гетьмана Київ. А в 1764 році видала укази про ліквідацію гетьманства та створення другої Малоросійської колегії для управління українцями.
За Кирилом Розумовським були збережені усі титули та власність Російської імперії. Він доживав віку у колишній гетьманській столиці Батурині. Помер у 1803 році.
 
Стан сільського господарства і розвиток феодально-кріпосницьких відносин на Лівобережжі та Слобідської Україні. Юридичне оформлення кріпацтва
 
В українських землях – Лівобережжі і Слобожанщині, які входили до складу Росії, відбувалися в основному ті самі суспільно-економічні процеси, що й в усіх російських землях, – посилювався кріпосницький гніт і водночас відбувався розклад феодально-кріпосницької системи, в надрах якої формувався капіталістичний уклад.
У другій половині XVIII ст., як і в попередні часи, основою економіки Лівобережної й Слобідської України залишалося сільське господарство. Ґрунтуючись в основному на праці селян і відсталій, рутинній техніці, воно розвивалося досить повільно. Поступово розширювалися посівні площі за рахунок степів на півдні Лівобережжя, у ряді місць переходили до глибокої оранки, краще удобрювали ґрунти. Землю на півдні обробляли переважно важким українським плугом (сабаном), у який впрягали волів, на півночі – сохою, ралом, а тягловою силою тут були здебільшого коні. Сіяли жито, ячмінь, овес, просо, гречку, горох. Під кінець XVIII ст. з визволенням Північного Причорномор'я і освоєнням степів все більші площі стали відводити під пшеницю. У цей час почали садити картоплю й культивувати кукурудзу, особливо в південних районах.
Поряд із землеробством продовжували розвиватися скотарство, зокрема розведення великої рогатої худоби, коней і овець, садівництво, бджільництво, рибальство, полювання. З розвитком сільського господарства зростала переробка сільськогосподарської продукції.
У другій половині XVIII ст. у зв'язку з промисловим переворотом в Англії і розвитком капіталізму в Західній Європі, із збільшенням числа промислових підприємств всередині країни і кількості міського населення як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках зростав попит на хліб та інші сільськогосподарські продукти, що створювало сприятливі умови для збуту продукції поміщицьких маєтків і збільшення їх прибутковості.
Одночасно з остаточним закріпаченням селянства у другій половині XVIII ст., як і в усій Російській державі, на Лівобережжі та Слобожанщині у надрах старої феодально-кріпосницької системи, яка розкладалася, формувалися нові, капіталістичні відносини.
Визвольна війна 1648-1654 pp. серйозно підірвала й розхитала феодально-кріпосницькі відносини в Україні. Однак феодальний лад не був ліквідований. Після входження України до складу Росії на Лівобережжі (Гетьманщині) швидко йшло збагачення козацьких старшин і перетворення їх на поміщиків, з одного боку, й збідніння та закріпачення основної маси селян і частини козаків, з другого.
Самі козацькі старшини правдами й неправдами зосереджували в своїх руках землі й багатства, обезземелювали й поступово ставили в залежність від себе селян і рядових козаків.
Кріпацтво в Лівобережній Україні і на Слобожанщині було наслідком внутрішнього соціально-економічного розвитку, діяльності козацьких старшин і активної кріпосницької політики царського уряду.
Після ліквідації гетьманства 1764 р. вся повнота влади в Україні зосередилася в руках Другої Малоросійської колегії на чолі з графом П. Румянцевим. Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію.
У 1775 р. було знищено Запорозьку Січ, у 1781 – ліквідовано полкову систему на Гетьманщині, утворено намісництво за російським зразком, у 1783 р. юридично оформлено кріпацтво, крім того, на селян Лівобережжя і Слобожанщини поширювалися загальноросійські закони. Намагаючись задобрити та підпорядкувати собі українську еліту, Катерина II 1785 р. видала «Жалувану грамоту дворянству», відповідно до якої українська знать звільнялася від військової служби та урівнювалася у правах з російським дворянством. Внаслідок цих акцій було остаточно ліквідовано українську автономію.
Козаки за майновою ознакою поділялися на виборних і підпомічників. У 1783 р. після юридичного оформлення кріпосного права царський уряд перевів підпомічників до категорії державних селян: козаки зберегли особисту свободу і право володіння землями, але сплачували податки та відбували відповідні повинності.
Селяни поділялися на приватних, рангових, вільних військових сіл і містечок, ратушних, або магістратських. Протягом другої половини XVII – XVIII ст. змінилося майнове становище селян.
За господарською ознакою селяни ділилися на три групи: орних, які обробляли землю власною худобою, ремісників і бобилів, які не мали робочої худоби або мали вола чи коня. Землеволодіння селян існувало в трьох формах: особисте, общинне, сябринне. Основою господарювання, одиницею при проведенні ревізій, сплати податків був двір, в якому часто жило кілька сімей.
 
Господарський розвиток Правобережжя та західноукраїнських земель у другій половині XVIII ст.
 
Посилення феодально-кріпосницького гніту викликало протест з боку селянства. Ще в часи існування Запорізької Січі селяни тікали в південні райони країни, на Запоріжжя. Наслідком цього було пожвавлення колонізації запорізьких степів, населення яких уже до 70-х років ХVІІІ ст. становило, як вважають дослідники, 200 тис. осіб.
Господарства запорізької старшини, багатих рядових козаків були засновані на найманій праці і зорієнтовані на виготовлення продукції для ринку. Заробітна плата постійного робітника становила 3-7 крб. на рік і “хазяйські” харчі та одяг. З часом Запорізьку Січ ліквідували і перетворення більшості козаків у залежних селян. Землі запорожців почали заселяти колоністами: німцями, болгарами, сербами та ін., а також значну частину земель роздали російським та українським поміщикам. Розпочалася активна колонізація причорноморських та приазовських степів і Криму. Поселенцям надавалася земля і допомога: грошові позики, звільнення на деякий час від податків, право продажу горілки і солі, безмитної торгівлі із закордоном тощо. Така політика дала свої наслідки: у Південній Україні посилився розвиток хліборобства, скотарства, будувалися підприємства, виникали міста. Південна Україна відразу ж пішла, в основному, капіталістичним шляхом розвитку.
У XVIII ст. мануфактурне виробництво досягло значних успіхів. Тут створюються мануфактури, що використовують примусову працю – вотчинні, а також посесійні, до яких приписували значну кількість робітників. Чи не найбільшою з них були Глухівська суконна мануфактура, шовкова на Слобожанщині та ін. З’являються й мануфактури суто капіталістичного типу, на яких використовується вільнонаймана праця, і які належать купцям або селянам. Для другої половини XVIII ст. характерним було збільшення питомої ваги мануфактур, які використовували вільнонайману працю.
У цей період значно розширюються деякі старі підприємства, будуються нові. Будується перша в Україні Межигірська фаянсова фабрика під Києвом.
Розвиток сільського господарства, ремесла, мануфактур зумовлював розвиток економічних зв’язків між окремими регіонами, зростання кількості базарів і торгів; усе більшого значення набували ярмарки, вони сприяли розширенню торговельних зв’язків між окремими регіонами. Ярмарки набирали надзвичайно великого значення, на них збиралися купці не лише з України, але й з цілої імперії та з-за кордону. Одним з найвідоміших ярмарків був Київський, так званий Контрактовий; мали місце й спеціалізовані ярмарки – кінні, вовняні тощо.
З розвитком торгівлі йшов процес формування фінансово-грошової системи. Протягом ХVІІІ ст. російські гроші поширювалися на Україну і поступово витісняли з обігу польсько-литовські. Саме в цей час з’явилася назва “карбованець”, пов’язана з косими карбами на ребрі монети замість написів.
Зростання товарності поміщицьких господарств сприяє зростанню посівів технічних культур, покращуються породи великої рогатої та робочої худоби, овець тощо. У маєтках зростає промислове виробництво з переробки сільськогосподарської продукції. Найпоширенішою галуззю було ґуральництво. Як правило, майстрами були наймані робітники, але основною робочою силою – кріпаки.
Головними напрямами сільськогосподарського виробництва були хліборобство та вирощування технічних культур. З 80-х років XVIII ст. почали широко культивувати картоплю, особливо у селянських господарствах. Картопля часто починає замінювати селянам хліб.
 
Ліквідація гетьманства на Лівобережній Україні і утворення Другої Малоросійської колегії
 
Остаточна ліквідація гетьманства: Катерина ІІ, ставши у 1762 р. російською царицею, намагалась уніфікувати систему управління по всій країні, перетворити навколишні землі, у тому числі й Україну, на провінції Росії.
У 1764 р. цариця викликала гетьмана К. Розумовського до Петербурга і під загрозою кари «за зраду» змусила написати прохання про вивільнення його «от столь тяжелой и опасной должности», тобто від гетьманства. Відповідно, у цьому ж 1764 році гетьманство було ліквідовано. Розумовський дістав від цариці велику пенсію й чималі земельні володіння в Україні. У тому ж 1764 р. він дістав чин генерала-фельдмаршала. У 1794 р. переїхав до Батурина. Помер 15 січня 1803 р.
У 1781 р. було ліквідовано полково-сотенний устрій Лівобережної Гетьманщини – скасовано українські козацькі полки, і на їх території утворювалися три намісництва – Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, об'єднані в одне Малоросійське генерал-губернаторство, очолене П. О. Румянцевим.
Для управління Лівобережною Україною було створено другу Малоросійську колегію (1764-1782 рр.) – уряд, якому доручили управління Лівобережною Україною після ліквідації інституту гетьманства. Вона складалася з 4 російських і 4 українських членів. Президентом цієї колегії став малоросійський генерал-губернатор граф П. Румянцев. У «секретній» інструкції П. Рум'янцеву щодо управлянням краєм Катерина ІІ наполегливо рекомендувала: 1) знищити всі залишки української автономії; 2) закріпачити селян; 3) здійснювати пильний нагляд за розвитком економіки; 4) усіляко збільшувати збір податків.
Обіймаючи посаду генерал-губернатора Малоросії та президента другої Малоросійської колегії, П. Рум'янцев проводив активну колоніальну політику російського уряду щодо Гетьманщини, спрямовану на остаточну ліквідацію її політичної автономії. За його розпорядженням були проведені реформи козацької служби, податкової системи та поштової справи. Протягом правління цієї людини були зроблені дуже важливі кроки для ліквідації автономії України.
Централізаторська політика Катерини ІІ поклала край слобідській автономії. Уже у 1762 р. цариця призначила слідство над місцевою старшиною. За його підсумками у 1765 р. був виданий маніфест, де говорилося про безладдя і непотрібність козацької служби. Слобожанське козацьке військо було ліквідоване, а замість нього створено 5 гусарських полків. Поділ території на полки і сотні теж був скасований. Натомість із центром у Харкові була створена Слобідсько-Українська губернія, що складалася з 5 провінцій, назви яких збігалися з назвами колишніх полків. У 1780 р. її замінило Харківське намісництво з 15 повітів. У 1783 р. замість козацьких полків створено регулярні карабінерські полки за російським зразком, остаточне покріпачення українських селян Лівобережжя. У 1796 р. Слобідсько-Українська губернія була відновлена, але ці поверхневі зміни істотного значення не мали.
 
Остаточна ліквідація Запорозької Січі
 
Ліквідація Запорізької Січі – одна з ланок репресивної політики царизму, спрямованої на анулювання самоврядування в етнічних районах країни і придушення антифеодального руху.
Доля запорізьких козаків була остаточно вирішена 23 квітня 1775 р., коли новоросійський генерал-губернатор Г. Потьомкін запропонував імператриці проект ліквідації Запорізької Січі. Питання остаточного знищення Січі було для імперського уряду лише справою часу. 29 червня 1775 р. вийшов указ Сенату, в якому пояснювалися причини ліквідації Запорізької Січі й містився дозвіл видати грошову допомогу лояльно налаштованим старшинам і козакам. Основні причини ліквідації Запорозької Січі були такими:
Несумісність республіканського устрою Січі з імперськими порядками.
Побоювання можливого союзу Нової Січі з Кримським ханством для спільної боротьби з імперією.
Висока ймовірність унезалежнення Запорожжя.
Недоцільність існування в межах імперії державного утворення зі своєю митною системою, що перешкоджало вільному доступу
до Чорного моря. в Прагнення російських землевласників привласнити землі Запорожжя.
Загроза того, що Запорожжя може знову стати осередком національно-визвольної боротьби українців.
Перетворення Запорожжя з його гаслом «Утікачів не видавати» на загрозу для розвитку кріпосницького господарства імперії.
Ліквідація Запорозької Січі стала однією з найважливіших подій української історії другої половини XVIII ст. Із нею відходила в минуле козацька доба. Хоча Запорозька Січ загинула, вона залишила помітний слід у пам'яті українського народу.
 
Історичне значення Запорозької Січі та ї роль і історії України
 
Для українського народу запорожці були й залишаться уособленням кращих людських якостей і виразником незламного національного духу, прикладом для наступних борців за незалежність України. Запорізьке козацтво відіграло видатну роль у боротьбі народних мас України проти феодально-кріпосницького гніту та як форпост боротьби проти турецько-татарської агресії. В часи визвольного руху на українських землях Запорізька Січ неодноразово ставала оплотом та плацдармом для повстанських військ, була важливим фактором консолідації всього українського козацтва.
Запорізька Січ стала важливим фактором, який суттєво вплинув на подальшу еволюцію політичних поглядів українського козацтва та українського народу загалом. Січ була визначним державним утворенням, що репрезентувало на міжнародній арені Україну.
Величезне значення в політичному житті українських земель мала поява і розвиток такої суспільної верстви як козацтво, центром консолідації якого стала Запорізька Січ. Тут виникали зародки української державної організації з притаманними їй елементами демократизму. У першій половині XVII ст. Січ стає своєрідним центром визвольного руху українського народу.
Запорізька Січ була певною державою в державі, які зберігала або розвивала нові звичаї, які корінилися на виключно українському грунті, були спрямовані на дотримання ідей української незалежності, права українцям бути господарями на своїй землі та не залежати від впливу чужоземців.
Запорізька Січ не тільки виголошувала ідеї незалежності України, але і робила усі можливі спроби, щоб досягти її власними силами. Чи можна сказати, що українці та сучасна Україна могли б відбутися без такого утворення як Запорізька Січ? Можливо, але це б була друга Україна, і вона б мала другу історію. Українська історія має чимало визначних подій та явищ, але наявність Запорізької Січі є своєрідною кульмінацією, своєрідним стержнем її ідеї незалежності, її волі та спрямувань для її завоювання.
Історичне значення Запорізької Січі важко переоцінити, це не тільки явище вітчизняної історії, це визначне явище європейської та загальносвітової історії, яке потрібно вивчати, досліджувати і не забувати.
Сучасна українська Конституція містить ряд положень, які ґрунтуються на історичному минулому Запорізької Січі, зокрема з питань державного будівництва, функціонування органів влади та управління. У Конституції знайшли також відображення демократичні засади формування та функціонування управлінського апарату, які були характерними для Запорізької Січі.
 
 Народні рухи на Лівобережній та Слобідській Україні в другій половині XVIII ст.
 
Боротьба народних мас у XVIII ст. була пов’язана передусім із поступовим відновленням феодально-кріпосницького гноблення і погіршенням становища селян. Форми протесту були різноманітні: скарги на феодалів у суд, відмова виконувати повинності, втечі, шукання козацтва, захоплення панського майна, підпали й фізичні розправи з поміщиками, збройні повстання. Найбільш масовими були втечі й переселення, як правило, у малонаселені райони на «слободи».
Найбільш гострими формами селянського протесту були масові селянські рухи, повстання проти поміщиків. Лише на Лівобережній Україні протягом 80- 90-х років XVIII ст. відбулося близько 50 значних селянських виступів, при цьому половина з них супроводжувалася сутичками повсталих з царськими військами. На розгортання селянських рухів в Україні значний вплив мала антикріпосницька боротьба російського селянства. У масових виступах проти поміщицького утиску часто спільно боролися російські, українські селяни й пригнобленій інших національностей.
Одним з найзначніших був виступ селян і козаків с Кліщинці Жовнинської сотні Лубенського полку, який тривав з 1767 по 1770 р. Протягом 1767-1768 рр. вони відбили шість нападів військових команд. Тільки в 1769 р. властям вдалося придушити повстання. Це повстання мало великий відгук серед народних мас України.
Значні народні повстання прокотилися по Лівобережній і Слобідській Україні в роки селянської війни 1773-1775 pp. в Росії під проводом донського козака О. Пугачова, який оголосив себе «імператором Петром III». Повстання, що переросло у велику селянську війну і стало серйозною загрозою пануванню поміщиків, почалося у 1. 773 р. з виступу козаків на р. Яїку. Воно швидко охопило Приуралля та Поволжя і стало поширюватися на інші райони. Проти жорстокого феодально-кріпосницького гніту піднялися російські селяни й робітні люди, козаки, солдати-втікачі, трудящі башкири, татари, марійці, калмики. Пугачов після початку селянської війни посилав листи и маніфести. Він закликав поневолені маси селян знищувати панів і обіцяв їм «свободу», землі, лісові и сінокісні угіддя, козацьке звання. Під впливом цих закликів народні маси Лівобережжя й Слобожанщини виступили проти своїх поміщиків.
Активізувалися й гайдамацькі загони. Багато українців було і серед повстанців Пугачова. Наприклад, на Волзі, біля Камишина, до Пугачова пристав загін кінних українських козаків чисельністю 600 чол.
У другій половині XVIII ст. Лівобережжям і Слобожанщиною прокотилася хвиля виступів, спрямованих проти переведення козаків на становище селян та їх закріпачення. Найвпертішими були виступи у селах Кулаги й Суботовичі на Стародубщині (40-і – 60-і рр.), Кліщинці на Лубенщині (1767-1770), Турбаї на Полтавщині (1789-1793).
Одним з найбільших антикріпосницьких виступів другої половини XVIII ст. на Лівобережжі було повстання в селі Турбаях на Полтавщині 1789-1793 pp. Повстання в Турбаях, як у фокусі увібрало в себе гнів і ненависть селянських мас до експлуататорів, їх багатовіковий досвід боротьби за визволення з-під кріпосного гніту. Тверда воля не коритися більше поміщикам, рішучість і непохитність у намаганні покінчити з їхнім пануванням, добитися волі свідчили про те, що народні маси дедалі більше усвідомлювали, що вони жити по-старому не можуть і що змінити їхнє життя на краще може тільки збройна боротьба. Пам'ять про Турбаївське повстання живе у народній пам'яті.
Найзначнішим соціальним рухом XVIII ст. в Україні було гайдамацтво.
Гайдамацький рух був одним із проявів спротиву селян проти панської сваволі, який переростав у збройну боротьбу. У другій чверті XVIII ст. цей рух зосередився на території Київщини і Брацлавщини, де були найсприятливіші умови: наявність значної кількості вільних не цілком закріпачених людей, близькість кордонів Запорозької Січі, Лівобережної України, Молдови і Туреччини.
Кульмінацією гайдамацького руху стало повстання 1768 р., відоме під назвою «Коліївщина». Безпосередньою причиною його спалаху був антиукраїнський терор, розпочатий частиною магнатів і шляхти. Центральною подією Коліївщини став похід гайдамаків на чолі з М. Залізняком з-під Чигирина на Умань. До них приєднався загін надвірних козаків І. Гонти. Разом вони 10 червня визволили Умань.
Протягом деякого часу продовжувалися гайдамацькі виступи на Лівобережжі, Слобожанщині та Запоріжжі. У 1768 р. спалахнуло повстання в Січі, яке розпочалося зі звільнення заарештованих там гайдамаків. Тільки застосувавши артилерію, старшина змогла придушити виступ. У 70-х – на початку 80-х рр. на Лівобережжі очолював гайдамацькі загони С. Гаркуша. Він неодноразово потрапляв на каторгу, але втікав і знову продовжував боротьбу.
У цілому селянські повстання, всі антикріпосницькі Рухи, що охоплювали селянські маси різних національностей, незважаючи на свою стихійність, розхитували кріпосницький лад і згуртовували маси на боротьбу з їхніми класовими ворогами.
 
Загарбання західноукраїнських земель Австрією та їх становище наприкінці XVIII ст.
 
Придушення Коліївщини не спинило розвалу й занепаду польсько-шляхетської держави. Гоноровиті магнати й шляхтичі, що думали тільки про розкішне й. розгульне життя, гальмували розвиток міст, торгівлі, буржуазних відносин, своїм свавіллям, шляхетською «демократією» розхитували і підривали міць Польської держави.
Скориставшись із ослаблення Польщі, правлячі кола Пруссії й Австрії провели поділи Польської держави. Царська Росія теж брала в них участь, переслідуючи мету включити до свого складу українські й білоруські землі, загарбані польською шляхтою.
У 1772 р. Пруссія, Австрія і Росія уклали угоду про перший поділ Польщі. За цією угодою до складу Російської держави відійшла східна частина Білорусі (воєводства Полоцьке, Вітебське, Мстиславське і частина Мінського). Галичину захопила Австрія. У 1774 р. вона окупувала також Буковину, визволену російськими військами від турецького гноблення. А ще раніше, наприкінці XVII ст., влада Австрії поширилася й на Закарпаття.
Отже, на кінець XVIII ст. майже всі західноукраїнські землі – Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття – потрапили до складу Австрійської монархії, що була однією з найвідсталіших феодальних країн Європи.
У складі Австрії становище трудящих західноукраїнських земель ще більше погіршилося. До гніту польських, угорських, румунських, молдовських і українських феодалів додалося гноблення й правлячих кіл Австрії, які, підтримуючи місцевих, зокрема польських, поміщиків, збільшували податки й проводили політику насильного онімечування населення.
Економічна політика Австрії підчас панування на західноукраїнських землях зводилася до хижацької експлуатації природних багатств, мала колоніальний характер і була спрямована на те, щоб залишити українські землі відсталим аграрним краєм, додатком до промислових районів Австрії. Один з перших губернаторів Галичини, до складу якої патентом від 18 серпня 1786 р. була включена Буковина, граф Гесс заявляв, що вона разом з Буковиною може бути тільки постачальником хліба для західної частини Австрії.
Соціально-економічне гноблення посилювалося національним гнобленням, сутністю якого були спроби денаціоналізувати західних українців, позбавити їх рідної мови і культури, витруїти з їхньої свідомості все, що нагадувало б про спільність походження й історичної долі зі східноукраїнським народом. У Галичині переважними правами користувалися польські поміщики, на Буковині – румунські, на Закарпатті – угорські.
Із загарбанням Австрією західноукраїнських земель панівним класом в них залишалися феодали, яких австрійський уряд поділив у 1775 р. на магнатів і лицарів. Шляхту звільнили від обов'язку служити в ополченні. Замість служби була встановлена грошова контрибуція. Кріпосні селяни перебували у повній залежності від поміщиків, які скрізь урізали селянські наділи, збільшували панщину, встановлювали нові повинності й захоплювали у свою власність громадські луки і пасовиська.
 
Входження Північного Причорномор’я, Приазов’я та Криму до складу Російської держави
 
Російсько-турецькі війни за чорноморське узбережжя точились не одне століття. У другій половині XVIII ст. ця боротьба вступила у завершальну фазу. Вона ознаменувалася двома виснажливими війнами – 1768-1774 та 1787-1791 pp. Обидві сторони готувались до вирішальної битви. У планах підготовки до війни Росії значне місце належало Україні. На її території створювалися запаси продовольства та фуражу, велися оборонні роботи, готувались транспортні засоби.
Війни, які вела Росія з Туреччиною, лягли важким тягарем на плечі народу України. Тисячі людей залучалися на будівництво фортець та оборонних ліній. Зросли податки та інші різноманітні побори. На Україну була поширена загальноросійська система рекрутських наборів (щорічно 1-2 чоловіка від 500 душ). Термін військової служби досягав 15 років. Усе це викликало справедливе невдоволення селян та козаків, змушувало їх боронити свою волю. Частина українського населення взяла участь у селянській війні під проводом О. Пугачова. За умовами Кючук-Кайнарджійського (1774 р.) та Ясського (1791 р.) мирних договорів Російська держава здобула великі території Північного Причорномор'я та Приазов'я. У 1783 р. до її складу увійшов Крим. Росія одержала право вільного торгового судноплавства по Чорному морю. З ліквідацією Кримського ханства було також покладено край спустошливим нападам на українські землі татар та турків. Разом з тим у татарського народу була втрачена можливість самобутнього і незалежного розвитку.
 
Поділи Польщі та їхнє значення для історичного розвитку українських земель
 
Ослаблення Речі Посполитої в другій половині XVIII ст. дало можливість Пруссії, Австрії та Росії розчленувати цю державу. Відбулося три поділи Польщі: 17 лютого 1772 р., на початку 1793 р., 24 жовтня 1795 р. Польща була розділена між Росією, Пруссією і Австрією.
І поділ – у 1772 р. Росія загарбала частину Білорусії, Австрія – Галичину, Пруссія – споконвічні польські землі. У 1774 р. Австрія загарбала Буковину, а ще в кінці XVII ст. – Закарпаття. Таким чином, наприкінці XVIII ст. всі західноукраїнські землі опинилися під владою Австрії.
ІІ поділ – 1793р. Росія загарбала Правобережну Україну та білоруські землі, Пруссія – польські землі.
ІІІ поділ – 1795 р. До Росії відійшла Західна Волинь, Західна Білорусія, більша частина Литви і Курляндія (частина Латвії). Пруссія привласнила західнолитовські землі і поділила з Австрією польські землі. Польська держава перестала існувати.
На долі українських земель три поділи Речі Посполитої позначилися таким чином:
  • за першим поділом 1772 р. до Австрії відійшла Галичина;
  • за другим поділом 1793 р. до Росії відійшло Правобережжя (Київщина, Волинь, Поділля) ;
  • за третім поділом 1795 р. до Росії відійшла Волинь (Берестейщина).
Поділи Польщі мали негативний вплив. Польський народ на десятиліття втратив свою державну незалежність. У результаті ліквідації державних кордонів між землями Лівобережжя та Правобережжя в межах Російської імперії опинилось 80% українців, що всупереч політиці російського царизму сприяло консолідації і розвитку українського народу.
Таким чином, наприкінці XVIII ст. українські землі потрапили під владу двох імперій, Російської та Австрійської, які в наступне століття продовжували здійснювати національне гноблення українського народу.
 
«Історія Русів» – видатна пам’ятка суспільно-політичної думки України кінця XVIII – початку XIX ст.
 
Найвизначнішим твором української національно-політичної думки кінця XVIII – початку XIX ст. став історико-публіцистичний твір «Історія Русів», написаний невідомим автором наприкінці XVIII – початку XIX ст.
Видавалась «Історія Русів» у 1818 р. Новгород-Сіверським-Полтавським гуртком, 1846 р. в Москві під авторством Георгія Кониського, 1956 р. українською мовою в Нью-Йорку і в перекладі Івана Драча 1991 р. в Києві.
Серед можливих авторів «Історії Русів», окрім вже згадуваного вище В. Лукашевича, дослідники називають Г. Полетику, його сина В. Полетику, О. Безбородька, М. Рєпніна, О. Лобисевича, І. Ханенка, А. Худорбу. Авторство ж Г. Кониського, чиє ім’я було поставлено на титульній сторінці при публікації в Москві заперечувалось вченими практично одразу з часу появи книжки.
«Історія Русів» – це і серйозна наукова праця, і важливий історичний документ, і літературна пам’ятка. Книга має виразне антипольське та антиросійське спрямування, а основною її ідеєю є відновлення автономних прав України на момент її входження до складу Російської держави (1654 р.).
«Історія Русів» мала величезний вплив на дальше формування ідеології українського національного руху та на формування національної свідомості, усвідомлення українцями приналежності до окремого народу з героїчною минувшиною.. «Історія Русів» – це гнівний осуд тиранії, рабства. Серед її цінностей – воля, незалежність народу українського. Твір мав величезний вплив на майбутні покоління літераторів, істориків, політиків. У творі подається історія України від найдавніших часів.
Саме як політичний памфлет «Історія Русів» відіграла значну роль в історії політичної думки України і зайняла в ній почесне місце, як твір, що не лише висловив у концентрованій формі політичні погляди попередньої доби та сучасників автора, а й в значній мірі вплинув на обґрунтування державницько-самостійницьких прагнень українців.
«Історія Русів» – це культурно-історичний трактат, який потребує особливої уваги, глибокого вивчення в наш час.
 
Українська культура в другій половині XVIII ст.
 
Особливістю культурних процесів на українських землях було те, що до кінця XVIII ст. в Гетьманщині, з одного боку, і Правобережжі й західноукраїнських землях, з іншого, вони розвивалися в різних умовах. Але це не вплинуло на єдність національної культури українців. Вагомий внесок у розвиток російського мистецтва XVIII ст. зробили українські митці.
Освіта. На середину XVIII ст. загальний рівень грамотності населення України був досить високим. Його забезпечував, перш за все, найпоширеніший тип початкових шкіл – українські народні школи. Утримувалася школа коштом парафіяльного братства. У другій половині XVIII ст. тут працювало 866 українських народних шкіл. Подібні ніколи існували й на Слобідській Україні. Навчання здійснювалося українською мовою, учнями могли стати найнезаможніші прошарки населення. У 1829 р. Києво-Могилянську академію було перетворено на типовий для Російської імперії духовний навчальний заклад.
Важливим осередком вищої освіти на західноукраїнських землях продовжував залишатися Львівський університет. Із приєднанням Галичини до Австрійської імперії в ньому відбулися певні зміни. Австрійський уряд дозволив існування певних кафедр, які увійшли до так званого Українського інституту. Діяльність цієї структури суворо регламентувалася. У навчальний процес було запроваджено викладання української мови. Однак викладання інших предметів здійснювалося лише польською і німецькою мовами. Інститут проіснував до 1805 р. Ситуація в освітньому житті галичан суттєво змінилася із заснуванням імператрицею Марією-Терезією в 1776 р. у Відні Греко-католицької генеральної семінарії. Щорічно в ній могли навчатися 29 юнаків із Галичини.
Книгодрукування. У другій половині XVIII ст. добре розвивалося книгодрукування. Роль найважливіших видавничих осередків відігравали друкарні Києво-Печерського монастиря та чернігівського Троїце-Іллінського монастиря. Тут друкувалися твори як богословської, так і світської літератури. Незважаючи на постійні обмеження й заборони, українські друкарі в другій половині XVIII ст. істотно збагатили національне духовне життя. Серед тогочасних книгодруків найпомітнішими були Біблія (1759 р.), «Києво-Печерський патерик» (1760, 1762 рр.), «Синопсис» (1755 р.), «Часослов навчальний» (1753, 1758, 1766 рр.), «Буквар» (шість видань) та багато інших.
Кілька друкарень існувало й на західноукраїнських землях. Найбільшою з них була друкарня А. Пілєра. Вона видавала книжки різними мовами. До 1800 р. тут було видано 250 книжок. Також французькою мовою друкувалася «Львівська газета».
Література. Українська література другої половини ХVІІІ ст. розвивалися на традиціях попереднього періоду. Упродовж багатьох десятиліть домінуючим тут лишався стиль бароко. Цікавим явищем тогочасної літератури став розвиток української історикомемуарної прози.
Важливе місце в літературі другої половини ХVІІІ ст. займають поетичні твори. Тогочасна поезія відображала проблеми, які були в центрі уваги українського суспільства.
Музика. Друга половина ХVІІІ ст. позначена вагомими здобутками вітчизняної музичної культури. Улюбленцями українського народу, як і раніше, залишалися козаки-бандуристи.
Прикметною рисою розвитку тогочасної української музики було посилення її зв’язків із західноєвропейською музичною культурою. Найвідомішими осередками музичної освіти були Глухівська співацька школа і Києво-Могилянська академія.
Архітектура. В українській архітектурі другої половини ХVІІІ ст. співіснували різні стилі. Кращі риси архітектурного бароко. Розвинув І. Григорович-Барський.
У середині ХVІІІ ст. в українську архітектуру прийшов новий західноєвропейський стиль рококо. Він є подальшим розвитком бароко і відрізняється від нього витонченими деталями декоративного оздоблення. Будівлі в цьому стилі на українських землях споруджувалися переважно за проектами іноземних будівничих. У цей час починає також поширюватися стиль класицизму. Вищим зразком для своєї творчості його послідовники визнавали античне мистецтво. Українські народні майстри не забували також секретів дерев’яної архітектури.
Скульптура. Протягом цього часу на українських землях успішно розвивалася скульптурна творчість.
Значного поширення набуло декоративне ліплення і різьблення, що прикрашало стіни архітектурних споруд. Розвиток скульптури на Лівобережжі та в Києві пов'язаний з творчістю І. Равича. На західноукраїнських землях працювали С. Фесінгер, А. Осинський та Пензель.
Отже: 1) У другій половині ХVІІІ ст. українська культура ще по інерції продовжувала бурхливо розвиватися. 2) В українській культурі з’явилася постать світового значення – Г. Сковорода. 3) Наприкінці століття українська культура швидко стала втрачати свій самобутній характер, її видатних представників було інтегровано до російської культури, а вона сама стала набувати рис провінційної.
 
Фото Капча