Історичні передумови розвитку конституційного процесу в Україні

Всі громадяни СРСР, які постійно проживали на момент проголошення незалежності України на її території, є громадянами України.

Виходячи з Декларації про державний суверенітет, Акта проголошення незалежності України, Верховна Рада 1 листопада 1991 р. прийняла Декларацію прав національностей України. Вона складається з невеличкої преамбули (введення) і 7 статей.

Стаття 1 встановлює рівноправ'я всіх народів і націй України.

Стаття 2 гарантує національностям збереження їх традиційного поселення.

Стаття 3 надає всім народам і національним групам право вільного користування рідною мовою в усіх сферах життя.

Стаття 4 встановлює, що будь-яка національність має право сповідувати свою релігію, використовувати свою національну символіку, відзначати національні свята та відправляти традиційні обряди своїх народів.

Стаття 5 закріплює, що пам'ятки історії та культури народів і національних груп на території України охороняються законом.

Стаття 6 гарантує всім національностям право створювати свої культурні об'єднання.

Стаття 7 встановлює, що національні культурні об'єднання, представники національних меншин мають право на вільні стосунки зі своєю історичною батьківщиною.

Отже, з вищевикладених нормативно-правових актів випливають такі головні положення, що потім стали конституційними і сутність яких вбачається в тому, що громадяни України всіх національностей складають Український народ. Вказується також, що народ в Україні є єдиним джерелом влади. Це означає, що виключно народ формує державну владу. Тільки народ має невід'ємне право визначати і змінювати форми та зміст свого державного життя, тобто створити чи ліквідувати інститут президентства, вводити парламентаризм і т. д.

Далі випливає, що повновладдя народу реалізується на основі Конституції через інститути безпосередньої (прямої) чи представницької (виборної) демократії. До інститутів безпосередньої демократії, які забезпечують ухвалення державного рішення прямим волевиявленням народу, відносять: референдум; обговорення проектів нормативних актів; участь у виборах органів державної влади; загальні збори (збір) громадян; звіти виконавчих органів перед населенням.

Представницька демократія – засіб реалізації волі народу через обраних ним представників в органи влади – насамперед, народних депутатів.

Поряд із прийняттям цих нормативно-правових актів, в Україні велася робота з підготовки Конституції незалежної України. Основними віхами конституційного процесу в Україні після здобуття нею незалежності були: 1) підготовлення кількох нових проектів Конституції України; 2) створення конституційних комісій та їхніх робочих груп, які за період 1991 – 1996 рр. підготували й розглянули кілька проектів Конституцій України; 3) укладення в червні 1995 р. Верховною Радою України і Президентом України Конституційного Договору, який діяв до прийняття нової Конституції України, і т. ін.

Отож, джерелами сучасного конституційного права України, під якими розуміють чинні нормативно-правові акти, що містять конституційно-правові принципи і норми, слід визнати:

1) Конституцію України – основне джерело права;

2) конституційні закони – закони, що вносять зміни й доповнення до Конституції;

3) звичайні закони, що містять конституційно-правові принципи й норми;

4) інші акти Верховної Ради України та акти всеукраїнського референдуму;

5) певні нормативні акти Президента України;

6) деякі нормативні постанови Кабінету Міністрів України;

7) окремі акти представницьких органів місцевого самоврядування, скажімо, їхні регламенти.

Безперечно, з утворенням Конституційного Суду України джерелами конституційного права стануть і деякі його акти.

Як уже підкреслювалось, особливе місце в системі джерел конституційного права України посідає її Конституція.

Термін «конституція» – установлення, устрій. Конституція є таким законом, що встановлює форму держави, систему державних органів, визначає порядок їх формування й діяльності, основні права та обов'язки громадян. Іншими словами, конституція встановлює та закріплює устрій держави; саме за це її називають основним законом.

Конституцію України було прийнято Верховною Радою України на її п'ятій сесії 28 червня 1996 р. Цей день тоді ж було проголошено державним святом українського народу, оскільки Конституція є Основним Законом держави, який визначає та закріплює підвалини всього суспільного життя, статус людини й громадянина, основи організації та принципи діяльності державного апарату України.

Конституція України є основою правової системи нашої держави. Під останньою розуміють сукупність усіх правових явищ, що існують у суспільстві з приводу його створення, реалізації та охорони. Вона зміцнює державу, сприяє її політичному єднанню, соціально-економічному розвиткові суспільства в цілому. Визначальні риси сучасних конституцій такі; а) конституції зазвичай пов'язані з закріпленням демократичного ладу, хоч історія знає і винятки з цього правила (конституції тоталітарних держав) ; б) сучасні демократичні конституції спрямовані передусім на закріплення прав і свобод людини й громадянина; в) народ визнається основним джерелом влади в суспільстві; г) державна влада діє на основі принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки; д) найважливішим принципом суспільного життя вважається принцип порозуміння, розумного компромісу між різними соціальними верствами населення та політичними угрупованнями; е) закріплюється принцип ідеологічної багатоманітності, яка звільняє особистість від диктатури панівної думки.

Отже, Конституція України є водночас основним законом і держави, і всього суспільства. Звідси й поняття «конституційний лад» передбачає об'єднання суспільного й державного начал у єдине ціле. Особливо це притаманно новим конституціям, що були прийняті після другої світової війни, а також після розпаду так званого соціалістичного табору. Прикладом у цьому плані можуть служити Конституція Чеської Республіки 1992 р.. Конституція Республіки Хорватія 1990 р., Конституція Республіки Болгарія 1991 р.