Історико-культурні та геополітичні умови формування українського характеру

Різні автори вбачають їх в різному: одні – у відсутності власної державності (Г. Ващенко); другі – в природно-кліматичних умовах (О. Кульчицький, І. Рибчин); треті – у християнстві з його елінізмом і українським барокко (Д. Чижевський) та ін. 

Своєрідно чітко узагальнює причини атрофії національної психіки Г. Лозко: 

а) антиукраїнська політика Московської держави впродовж кількох століть; 

б) обмеження і переслідування національної культури в українському середовищі своїми ж запроданцями; 

в) притлумлення національної свідомості та зосередження її на класових чи професійних інтересах; 

г) зростання міського населення за рахунок сільських жителів і нівеляція їхніх національних рис, коли своя психіка втрачена, а нова не набута та ін.". 

На думку Г. Лозко, втрата свого національного образу приводить до дезорганізації всієї психіки. Тоді людині байдуже і мова, і політика, і держава. Увага зосереджується на ситості, добробуті тощо. 

З іншого боку – гіпертрофія національної психіки, "поважання" себе більше за інших, зверхнє ставлення до інших народів є реакцією на образи та насильство однієї нації над іншою, формою озлоблення та несприйняття цього насильства. 

Національна зарозумілість, пихатість (шовінізм) більш характерні для націй-загарбників. Українці такими ніколи не були. "Для українців, котрі довгий час самі перебували в національному ярмі, – пише Г. Лозко – навряд чи буде характерна національна пиха чи зарозумілість. Швидше навпаки – відсутність національного нахабства часто стає причиною багатьох поразок навіть кращих представників української нації". 

Сьогодні ми будуємо свій дім, у якому, як писав геніальний Т. Шевченко, своя правда і воля. В домі цьому ми пізнаємо себе в собі і в світі, пізнаємо своє внутрішнє "Я", глибше розуміємо, чому ми такі, які є нині з нашими достойностями і вадами. Дане самопізнання нам потрібно, щоб позбутися невільничих комплексів – відчуття неповновартості й ущербності. Знання свого національного характеру – це пізнання світлого і темного у собі. Не можна творити добро, не пізнавши свого зла і не боровшись з ним. 

Щоб національна система виховання була більш успішною, ми маємо розуміти "Хто ми?" і "Які ми?" в радості і горі, в добрі і труднощах, в праці і на відпочинку, у ставленні до друзів і ворогів, що і як ми відчуваємо, переживаємо, як мислимо та ін. Одним словом, ми повинні знати свій характер, всі його особливості. Це продиктовано тим, що в жодній країні немає виховання "взагалі". Воно завжди має конкретно-історичну національну форму вираження. Безнаціонального виховання немає і бути не може. В даному процесі необхідно опиратися на характерні особливості вдачі українців, яка складалась століттями під впливом певних історико-культурних та геополітичних факторів та умов, у яких проходив розвиток нашого народу, української нації, кожної етнічної групи. 

Виходячи саме з такого методологічного положення у "Концепції національного виховання", схваленої Всеукраїнською педагогічною радою працівників освіти 30 червня 1994 р., вперше звернуто увагу на необхідність мати в Україні свою систему виховання, "яка максимально враховує національні риси і самобутність українського народу". Відповідно передбачаються принципово нові засада, нові основи національного виховання – народності, як єдності загальнолюдського і національного; природовідповідності, як врахування цілісної природи людини, й психологічних, національних і регіональних особливостей; етнізації виховного процесу, як наповнення виховання національним змістом, спрямованим на формування самосвідомості громадян. 

Сьогодні, ґрунтуючись на значно ширшій науково-джерельній базі, яка включає в себе раніше малодоступні дослідження, що публікувались за межами України, ми по-новому оцінюємо ті історико-культурні та геополітичні умови, в яких формувалася українська національна психіка і найбільш істотна її складова – характер нації. 

Вивчення історико-культурних та геополітичних умов – справа складна і багатопланова. З потужних пластів минувшини необхідно вибрати саме те, що найбільш правдиво, об'єктивно і повно розкривало б вплив тих чи інших факторів на формування національної психіки. Тут різні автори, в залежності від свого світорозуміння, ідейних переконань і політичного спрямування, вибирають для аналізу різні фактори. Так Д.Чижевський в розділі "Український народний характер і світогляд" пропонує пізнавати формування національного характеру трьома шляхами: перший – дослідженням народної творчості; другий – вивченням найбільш "блискучих", яскравих, виразних історичних епох, які даний народ пережив; третій – аналізом психіки найбільш значних, "великих", видатних представників даного народу. 

Емоційність і сентименталізм, чутливість та ліризм, індивідуалізм і прагнення до свободи доповнюються і такими характерними рисами українського характеру як неспокій і рухливість. 

Такі психічні особливості українського народу склались під впливом певних історико-культурних і політичних умов. Народ відібрав для себе з історичних подій якраз те, що найбільше відповідало його вдачі, його характерові. 

Аналізуючи динаміку розвитку, становлення і спадкової передачі елементів духовності нації за допомогою звичаїв і традицій, дослідник В. Москалець робить логічно правильне узагальнення: "Чим більше членів суспільства підтримують його звичаї, традиції, ототожнюють себе з ним, тим воно міцніше, стабільніше". 

На нашу думку такий же механізм лежить і в основі становлення національного характеру. Традиції і звичаї, що склались під впливом певних історико-культурних факторів, передають від покоління до покоління духовні цінності, ідеали.

 

 

Проаналізувавши історико-культурні та геополітичні умови формування українського характеру ми прийшли до ряду висновків. 

Під впливом різних факторів в українського народу сформувались такі риси характеру, як волелюбність, тяжіння до рівноправності, хоробрість, відкритість, кмітливість, винахідливість, щедрість, збереження своїх традицій і вірувань. 

Державність характеру українців вимагав у всі часи та періоди і сьогодні вимагає демократичного устрою держави, демократичного змісту, форм і методів виховання. 

На ґрунті економічних і побутових умов, і, особливо, під впливом індивідуальної і практичної діяльності у нашого народу розвинулись такі якості, як переважання розуму і почуттів, що є прекрасною основою для творчості в галузі інтелектуальній та естетичній. 

В теперішній час намітилась тенденція певної романтизації українського характеру, возхваляння його емоційно-пісенно-поетичної вдачі. Це заспокоює і заважає помічати, а, відповідно, глибоко вивчати ті зміни, часто і негативні, які розвиваються у характері значної частини українства. До них належать надмірний і часто безпідставний оптимізм, що переходить в ейфоричний стан, переживання настроєності над тверезими розрахунками, надмірне покладання на ласку Божу та безпідставне очікування допомоги з боку, заздрісність і неправильне розуміння необхідності владних структур та ін. 

 

 

1. Освіта в Україні. Доповідь Міністра освіти і науки України на ІІ Всеукраїнському з’їзді працівників освіти // Освіта України. – 12 жовтня 2001 р. 

2. Лозко Г. Українське народознавство. – Київ, 2005. 

3. Москалець В. Психологічне обгрунтування української національної школи. – Львів, 2004. 

4. Кульчицький О. Світовідчування українця // Українська душа. – Київ, 2002. 

5. Донченко Е. Социетальная психика. – Киев, 1994. 

6. Драч І. Вердикт // Літературна Україна. – 1994. – 24 листопада.