Кальмарська унія як союз Данії, Норвегії та Швеції

Особливістю розвитку Скандинавських держав було ще й те, що аристократія окремих країн заради збереження своїх політичних вільностей і могутності дозволяла собі обирати королів-чужоземців і йшла на укладення особистих уній. Те, що ці унії укладалися між скандинавськими країнами, пояснювалося їх етнічною мовною і культурною близькістю. Чимале значення мали і тісні майнові та родинні зв'язки представників знаті. Однією з таких уній став союз Данії, Швеції та Норвегії, який остаточно було оформлено у 1397 році в місті Кальмар, що й зумовило його назву.

 

 

У 1363 році на шведський престол був запрошений північногерманський герцог Альбрехт Мекленбурзький. Поява короля-німця на скандинавському престолі говорила про широке проникнення в Скандинавію німецьких елементів.

З однієї сторони ганзейські купці і саксонські ремісники сприяли зростання виробництва і торгівлі у Скандинавії. Але в той же час німецька колонізація загрожувала Скандинавським державам втратою територіальної цілісності і навіть незалежності.

Німецькі феодали зуміли змусити датську знать визнати так називану «Вальдемарову конституцію». Відповідно до неї датський король надалі зберігав лише номінальну владу над Шлезвігом, цією важливою складовою частиною середньовічної Данії. Штральзундський мир закріпив перемогу шістдесяти ганзейських міст над датським королем Вальдемаром Аттердагом. Він затвердив їх панування на Балтійському море і надав право втручатися у обрання короля. Поступово Ганза зосередила у своїх руках усю торгівлю країни, зокрема життєво важливий підвоз хліба. Ця обставина намітила занепад Норвегії в XIV столітті.

Загальна небезпека колонізації з німецької сторони змусила об’єднуватися скандинавські країни. Справу об'єднання очолила найсильніша з них – Данія.

У 1389 році в особистій унії на чолі з королевою Маргаритою Датською виявилися уже всі скандинавські країни. Через вісім років на з'їзді знаті в Кальмарі унія була затверджена в якості вічного політичного союзу, при збереженні внутрішньої самостійності кожної з країн, які примкнули до унії. Королем усіх трьох королівств був урочисто проголошений Ерік Померанський, внучатий племінник королеви Маргарити.

 

Кальмарська унія в такий спосіб стала домовленістю, в першу чергу, між датськими і шведськими феодалами. Що стосується Норвегії, то до кінця XIV століття відзначався явний її занепад. Причини цього упадку дотепер ще не цілком з'ясовані. У момент укладення Кальмарскої унії Норвегія не відігравала значної політичної ролі.

На противагу місцевим феодалам, особливо шведським, датські королі в перші роки унії виступали носіями прогресивних історичних тенденцій. Але не пройшло й чверті століття, як почали виявлятися негативні риси унії.

Виявилося, що унія виявилася вигідної в першу чергу Данії. Норвегія і Швеція, втягнені у важку війну короля Еріка з Ганзою, страждали як від небувалого податковоого ярма, так і від блокади їх узбережжя. Королівські намісники були, як правило, датчанами або німцями. Вони поводилися у Швеції і Норвегії подібно завойовникам і жорстоко пригноблювали простий народ.

Ці утиски викликали невдоволення й у 1434 році у Швеції спалахнуло повстання селян і рудокопів. Очолив його багатий гірський майстер з дрібних дворян Енгельбрект Енгельбректсон. Повстання мало успіх, Енгельбрект став фактично главою Шведської держави.

Народно-визвольна війна зміцнила станово-представницькі збори – ріксдаг Швеції – за участю не тільки міських, але і селянських виборних. У 1438 році вибухнуло повстання в Норвегії, а через п'ять років відбулося антифеодальне повстання датських селян.

На початку повстання шведська знать примкнула до повсталих, але через певний час організувала зрадницьке вбивство народного героя Енгельбректа. Селянський рух тепер повернувся і проти шведських феодалів. Силам знаті вдалося жорстоко придушити повстання і відновити унію, але вже за умови повновладдя шведської аристократії у внутрішніх справах країни. Кальмарська унія згодом ставала усе більш примарною. Напроти, датсько-норвезька унія в 1450 році була скріплена «навічно». При цьому залежність Норвегії від Данії неухильно росла. Датсько-норвезька унія проіснувала до 1814 року.

У цілому період існування Кальмарскої унії був століттям подальшого підйому скандинавських міст. Попереду йшла Данія. На початку століття намітилося ослаблення Ганзи. Це створило сприятливі умови для розвитку приморських міст Данії – Копенгагена, Роскільде та інших.

У Данії був найдужчий міський патриціат – місцеве купецтво. Міські свободи у скандинавських країнах були незначними. Виключення складав лише норвезький Берген, де всіма міськими справами керували ганзейські купці. Більш слабкими були міста у шведів.

У XV столітті у Швеції розрісся і набув міжнародного значення гірничорудний промисел – мідні і залізні рудники. У металургії також набуло поширення виробництво чавунного лиття. Воно передувало пізнішим централізованим мануфактурам.

 

 

У другій половині X століття Ісландія була розділена на 4 адміністративні області («чверті»). У XII столітті почалося об'єднання годорнів (земельних наділів) у руках найбільш могутніх представників родової знаті. Характер заселення острова, ізольованість Ісландії від зовнішнього світу, особливості економічного життя обумовили тривале збереження родових традицій.

У 1000 році в Ісландії було прийнято християнство. Однак довгий час воно не могло остаточно витиснути язичництво. Аж до XIII століття політична влада не була цілком відділена від народу. Основним соціальним шаром були рядові вільні люди – «бонди». Цей період історії є періодом народовладдя.

Основою ісландського господарства протягом середньовіччя був відособлений сільськогосподарський двір. У перший період після заселення острова в садибах заможних бондів поряд із членами їх родин жили раби, слуги та інші залежні люди. У великих бондів орендували землю дрібні хазяїни і вільні селяни.

У XIII столітті відносини земельної залежності дрібних селян від середніх і великих землевласників набули значного поширення. Однак орендар в Ісландії аж ніяк не позбавлявся особистої свободи. Його залежність від власника землі не набула рис феодальної залежності.

Експлуатація Ісландії норвезькими правителями стала однією з головних причин занепаду економічного життя і зубожіння народу, яке дедалі прогресувало. Політична залежність Ісландії від Норвегії збільшувалася її залежністю від ввозу багатьох товарів, які були відсутні в самій Ісландії.

У 1380 році Ісландія разом з Норвегією виявилася в унії з Датським королівством. З 1397 року Ісландія була включена до складу Кальмарскої унії. Епідемія чуми 1402-1404 років привела до різкого скорочення чисельності населення острова і подальшому занепаду країни.

У XV столітті за рахунок ісландського народу наживалися ганзейські й англійські купці, рибалки і пірати. Наприкінці XV століття ганзейців початок успішний відтискувати з ісландського ринку датське купецтво.

Фінляндія у XII-XIII століттях була завойована шведами. У 1323 році між Шведським королівством і Руссю був укладений мир в Орєхово, на якому вперше була визначена державний кордон між цими державами. Відповідно до умов договору Фінляндія визнавалася складовою частиною Шведського королівства.

Завоювання країни супроводжувалося процесом феодалізації. В другій половині XIII століття до шведської корони перейшли функції управління й оподаткування. Раніше ці функції перебували у віданні католицької церкви.

На основі старих племінних кордонів був проведений адміністративний розподіл території Фінляндії. Центрами цивільного управління стають Виборг, Тавастгус і міцність Або. З'являються привілейовані стани, в основному шведського походження, – дворяни і духівництво.

Фінське селянство залишалося особисто вільним і зберігало землевласницькі права. Однак незабаром воно було обкладене новими державними повинностями для будівництва фортець і змісту гарнізонів.

У період Кальмарської унії територія Фінляндії користувалася широкою внутрішньою автономією. Під час антидатського повстання 1434-1436 років у Швеції фінське дворянство виступило в ролі посередника між ворогуючими сторонами. Миротворча місія фінських дворян одержала високу оцінку у Швеції. З 1362 року за фінським дворянством було закріплене право участі в загальшведських королівських виборах.

 

 

Всемирная история/под. общ. ред. Аникеева А., в 6 т. – М. : Высшая школа, 1976.

История скандинавских государств/под. ред. Илоновой А. В. и др., в 4 т. – М. : Просвещение, 1989 г.

Меньшиков А. И., Лапина Т. В. и др. «Личные» унии и их роль в развитии Европы XIII-XVI вв. – М. : Наука, 1980 г.

Чемышев В. В. Норвегия: Исторические очерки. – М. : Наука, 1987 г.