Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (093) 202-63-01
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Карпатська Україна в контексті міжнародної політики напередодні Другої світової війни

Предмет: 
Тип роботи: 
Стаття
К-сть сторінок: 
8
Мова: 
Українська
Оцінка: 

по 13 жовтня 1938 р. відбулася конференція в Комарно між Угорщиною та Чехословаччиною щодо угорської меншості у складі останньої. Угорська дипломатія, маючи підтримку фашистських держав на чолі з Німеччиною, висунула тяжкі для Чехословаччини умови: негайно повернути землі, заселені угорцями (за переписом 1910 року) [1, с. 192]. На такі умови, звичайно, Чехословаччина погодитись не могла, і конференція була перервана.

За таких обставин, 11 жовтня 1939 p., було надано автономію Карпатській Україні. Прем'єр-міністром став А. Бродій, який відзначався проугорською орієнтацією. А. Бродій повинен був запросити угорські війська з метою окупації всього Закарпаття. На думку угорського посла в Польщі А. Хорті, «однією з формул... могла б бути заява про те, що русинське населення попросило ввести в Русинську область одночасно угорські і польські війська... про це, звичайно потрібно раніше домовитися» [1, с 193].
Однак за діями А. Бродія слідкувала Прага, і він був заарештований. 28 жовтня 1938 р. прем'єр-міністром призначений А. Волошин, який відзначався антиугорською орієнтацією. Угорщина почала розуміти, що за таких умов вона може втратити територію Закарпаття. Будапешт почав підготовку військової інтервенції у Карпатську Україну. В цьому його підтримувала Італія та Польща. Проте останнє слово було за Німеччиною.
З самого початку своєї діяльності А. Волошин усвідомлював, що події в Європі вирішальною мірою залежать від Німеччини, єдиної великої держави, яка обіцяла йому покровительство [1, с. 197]. Тому Карпатська Україна пішла на зближення з Берліном. Угорщина, у сою чергу, вимагала негайної дії від Німеччини, щодо «угорських віковічних» територій. Відповіддю став Віденський арбітраж 2 листопада 1938 р., за яким Угорщина отримувала східну частину Словаччини та західну Закарпаття з містами Ужгород і Мукачеве. Але і після цих подій подальші плани Німеччини щодо долі Карпатської України залишалися невідомими.
Щоб тримати розвиток подій у Карпатській Україні під контролем, німецький уряд оголосив про відкриття в Хусті свого посольства, що й було зроблено в лютому 1939 р. Берлін продовжував проводити помірковану політику щодо Карпатської України і не дозволив Угорщині її окупувати. Це зробило великий резонансу Європі. Складалося враження, що Третій Рейх дійсно хоче використати Карпатську Україну, як П'ємонт для об'єднання навколо неї всіх українських земель [1, с 199]. 6 грудня 1938 р., Д. Ллойд-Джордж у розмові з І. Майським висловив думку, що «план Гітлера полягає в тому, щоб забрати «коридор» і Сілезію, відторгнути від Польщі її українську частину, приєднати її до Закарпатської України й створити з цих двох частин васальну Українську державу» [4, с. 470]. Посол Франції в Німеччині Г. Кулондр писав 15 грудня 1938 р. міністру закордонних справ Ж. Бонне: «В оточенні Гітлера говорять про таку операцію, яка повторила б у більш широких масштабах операцію в Судетах: проведення в Польщі, Румунії і СРСР пропаганди за надання незалежності України... І центром руху стане Закарпатська Україна... Таким чином Чехословаччина служить Рейху у вигляді тарана для пролому воріт на Сході» [4, с. 267].
Відомо, що частина німецького генералітету радила Гітлеру зберегти самостійність Карпатської України. Радник Міністерства закордонних справ Німеччини Е. Клейст зізнався, що «весь час намагався захистити Закарпатську Україну. Я вказав на значення, яке вона має для німецьких планів на Сході. Я підкреслював, що обурення українців Німеччиною буде величезним, якщо ми віддамо Закарпатську Україну Угорщині. Нарешті, я вказав, що ми не можемо розірвати стосунки з українцями після того, як пробудити в них, особливо з утворенням Закарпатської України, великі сподівання, як на допомогу, так і на підтримку з боку Німеччини» [4, с. 471].
На проведення А. Волошином пронімецької політики певний вплив мала українська націоналістична еміграція, зокрема прихильники І. Полтавця-Остряниці та гетьмана України в екзилі П. Скоропадського. 25 жовтня 1938 р. організація Українське вільне козацтво, очолювана полковником І. Полтавцем-Остряницею, що знаходилася у Франції, звернулася з листом до А. Волошина: «Гадаємо, що перестанете плекати стару невдалу московсько-антантську політику, а станете на шлях добросусідського порозуміння з Німеччиною» [1, с. 198]. Також, без сумніву, на позицію уряду Карпатської України вплинула ОУН, яка, із здобуттям Закарпаттям автономії, особливо інтенсивно проникала на територію Карпатського краю. ОУН переконувала карпато-українських діячів, що Карпатська Україна стане зародком Соборної України і приєднає до себе всі українські землі.
На ці плани відреагував відразу СРСР. На XVIII з'їзді ВКК (б), у березні 1939 p., Сталін висміяв ідею приєднання УРСР у складі 30 млн. осіб до Карпатської України з населенням 700 тис. осіб, як пропозицію «злиття слона з комаром» [5, с. 309]. Про ставлення Радянського Союзу до Карпатської України однозначно сказати не можна. Документів, які б проливали світло на це, немає. Безумовно правий закарпатський дослідник П. Галда, який вважає, що «історики ще мають докладно з'ясувати, яку роль в анексії Підкарпатської України відіграли Гітлер і Сталін, такі близькі за духом і диктаторськими поглядами, чи не була ця агресивна акція плодом таємної згоди. Відомо тільки, що починаючи принаймні 1939 року Сталін вів через довірених осіб таємні переговори з керівниками нациської імперії» [3, с 17].
Йосип Тереля в одній із своїх численних брошур, що видані у Канаді, наводить цікаві факти: «В 1938 р. внаслідок проголошення самостійності Карпато-Української держави, – пише він, - уряд Москви, керований Сталіним, оголосив по всіх військових частинах СРСР, що набираються добровольці із складу РККА СРСР українського походження. На допомогу молодій Карпатській Україні зголосилося понад 250 000 офіцерів та підстаршин і вояків совєтської армії. Всіх оголошених було перевезено під Одесу в місто Ільїчовськ, де їх утримували в тимчасових таборах. Починаючи з грудня 1938 р., НКВД розпочало масові розстріли. В 1939 р. всі «добровольці» були розстріляні» [3, с 16]. Документи, які це підтверджували б, невідомі. Та такі події в умовах репресій, що проводив Сталін напередодні війни щодо військових, є досить реальними.
Переконавшись у тому, що з допомогою Польщі та Італії «русинську проблему» Угорщина не вирішить, в кінці 1938 – на початку 1939 pp. угорські політики почали шукати нові шляхи до Берліна. Для підтвердження своєї вірності Німеччині Угорщина виявила готовність приєднатися до антикомінтернівського пакту і вийти з Ліги Націй. Будь-яку ціну Угорщина готова була заплатити Берліну за згоду на окупацію всієї території Закарпаття [2, с 324].
Професор М. Болдижар у своїй статті «Карпатська Україна на шляху до трагедії» пише, що «тепер нам відомо, що Закарпаття згідно з таємними договорами Молотова-Рібентропа, було сферою впливу Німеччини і вона, як арбітражна держава по відношенню до нашого краю, ніколи б не пішла на розрив із своїм союзником Угорщиною заради самостійної «клаптикової» Карпатської України» [3, с 17].
6 березня 1939 р. Гітлер остаточно вирішив ліквідувати Чехословаччину. «Після здійснення запланованих територіальних змін, – вважав радник Міністерства закордонних справ Німеччини Е. Клеист, – ми будемо мати в своїх руках Угорщину, Румунію і Югославію» [1, с 202]. 12 березня Угорщина отримала згоду Берліна на окупацію Карпатської України. Отже, Німеччина просто маніпулювала незалежністю Карпатської України і використовувала її для формування фашистського блоку.
В ніч з 13 на 14 березня 1939 р. почались перші бої. Августин Волошин все ж сподівався, що Угорщина виступила без відома Гітлера і намагався зв'язатися з ним. Але безрезультатно, зрозумівши, що Гітлер про це знав. Тому, коли давав інтерв'ю кореспондентові Рейтер, відповів напрямки: «Німці ганебно нас обманули» [3, с 18].
Таким чином, аналіз існуючої на сьогодні історіографії Карпато-української держави демонструє, з одного боку, незацікавленість і нехіть європейських країн до появи наприкінці 1930-х pp. у центрі Європи самостійної української держави, з іншого, неповноту і незавершеність вивчення задекларованої проблеми.
 
Література:
 
1.Вони боронили Карпатську Україну: Нариси історії національно-визвольної боротьби закарпатських українців // М. М. Вегеш, М. В. Делеган, О. Д. Довганич та ін. [Відп. ред. М. М. Вегеш]. – Ужгород. : Карпати, 2002. – 709 с
2.Нариси історії Закарпаття. – Т. ІІ: 1918-1945/Редакційна колегія: І. Гринчак, Е. Балагурі, І. Грицак, В. Ілько, І. Поп: Історія. – Ужгород: Закарпаття, 1995. – 633 с
3.Вегеш М. Задорожній В. Велич і трагедія Карпатської України (Історико-популярний нарис). – Ужгород, 1993. – 84 с
4.Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж – Нью-Йорк-Львів, 1993.
5.Новітня історія України (1900 – 2000) : Підручник / А. Г. Слюсаренко, В. І. Гусєв, В. М. Литвин та ін. – 2-ге вид., переробл. і допов. – К: Вища школа, 2002. -719 с.
Фото Капча