Категорії естетичного у сербській постмодерній фантастиці

Наукове дослідження сербської літературної фантастики на теренах України явище досить рідкісне. З якоїсь причини українські науковці взагалі рідко звертаються до набутку південнослов’янських народів, дослідження ж фантастичної літератури взагалі не сприймається як варта уваги тема для вивчення. Тим не менше, на сьогодні постмодерні фантастичні тексти відіграють достатньо велику роль як спосіб втілення, трансформації та передачі цілісної сербської культурної семіосфери через їх інтертекстуальне прочитання.

Сербія здавна вирізнялася релігійністю своїх громадян. Це зумовлено в тому числі і тим фактом, що саме південнослов’янські народності свого часу були провідниками християнства як релігії від Візантії далі на північ. Після того, як кириличний правопис був введений у вжиток, на теренах сучасної Сербії довгий час не існувало іншої літератури опріч житій святих і апокрифів. Цим, зокрема, зумовлена і відносна бідність сербської світської літературної прози взагалі. Тим не менше, деякі науковці відзначають існування елементів фантастичного жанру у творах середини XIX століття (Сава Дам'янов, Вук Караджич).

Зображення боротьби Бога та Сатани у співі “Промінь мікрокосмосу” П. П. Нєгоша зацікавило Ніколая Велимировича, Алоїза Шмауса, Крунислава Спасича та ін., а про фантастику з елементами народних вірувань Йована Стериї Поповича, Сіми Милутиновича та їхніх наступників писали Хатиджа Крневич, Таня Попович, Зориця Несторович, Деян Айдачич. У ХІХ столітті найпродуктивніші фантастичні моделі були пов’язані з народними віруваннями, як у романтизмі, так і в фольклорному реалізмі. Фантастикою сербських письменників Милована Глишича, Ілії Вукичевича, фольклорним реалізмом гоголівського типу свого часу займалися компаративісти Витомир Вулетич, Милиця Милидрагович, Милорад Живанчевич та історики літератури Ана Радин, Сава Дам’янов, Душан Іванич.

У ХХ столітті про демонологічну фантастику писали більшою мірою компаративісти, які досліджували взаємозв’язки сербської культури та інших літератур – Воїслав М. Йованович досліджував вампірів в дисертації про містифікації іллірійських балад французького романтика Проспера Меріме, Мирон Флашар займався античною міфологічною спадщиною у творах Нєгоша, а Михайло Павлович вказав на наявність сербської народної міфології у французькій літературі.

Основоположником сучасної сербскої літературної постмодерної фантастики можна назвати Мілорада Павича. Не менш вагому роль відіграли і інші фантасти: Борислав Пекич, Данило Кіш, Філіп Давид, Діодраг Вукович, Давид Албахарі, Велимир Чургус Казимир, Міленко Паїч, Ліляна Йокич Каспар, Светислав Басара, Васа Павкович, Радослав Петкович, Предраг Маркович, Михайло Пантич, Мікі Шепард, Мілета Проданович, Неманя Митрович, Владимир Пиштало, Горан Петрович, Сретан Угричич, Дивана Вуксанович та ін.

Основними мотивами у сербській фантастиці початку XXI ст. є міфологізація у контексті побутових моделей (що характерно для постмодернізму в цілому) та релігійні мотиви, що зумовлено глибокою культурною традицією. В цілому ж у сербській прозі нового тисячоліття виразно виокремлюються основоположні риси постмодернізму як напрямку: деканонізація, антиутопізм, культ незалежної особистості, потяг до архаїки, іронічність та пародійність (за Ігабом Хасаном).

Окрім того, у контексті новітніх технологій особливу роль відіграє так звана «комп’ютерна естетика». За Н. Маньковською, вторгнення “комп’ютерної естетики” у художню творчість є “логічним продовженням за допомогою найновіших технічних засобів тої лінії розвитку постмодерністського мистецтва, яка пов’язана з руйнуванням меж артефакту, відмовою від причинно-часових зав’язків; “принципом матрьошки”, який “дає змогу за посередництвом відступів, коментарів, маргіналій зазирнути у запаморочливу порожнечу, безодню сюжету”. Найбільш плідно і різноманітно можливості гіпертекстуальних формальних стратегій використав М. Павич.

Також для постмодерної фантастики цього періоду, власне, для всієї естетики постмодернізму, велику роль відіграє сприйняття прекрасного як сплаву чуттєвого, концептуального і морального, що насамперед обумовлено інтелектуалізацією текстів, орієнтуванням на ідеї германевтики, семіотики, геопоетики, які будуються шляхом використання прийому алюзій. Канони постмодерного орієнтуються насамперед на специфічну красу асонансів та асиметрії, дисгармонійну цілісність другого порядку як естетичну норму, пов'язану з ідеями текстового задоволення, тілесності.

У контексті дослідження категорій естетичного сербська постмодерна фантастика є вельми плідним джерелом. Категорії комічне/трагічне, прекрасне/потворне по-новому звучать у контексті нової культурної стратегії, особливо з урахунком того, що джерелом багатьох текстів все ж і донині залишається Євангеліє. Так у тексті Борислава Пекича «Чудо в Гадарі» бачимо трансформацію відомого євангелічного міфу про вигнання бісів у стадо свиней. Автор змушує поглянути на ситуацію під новим кутом – з точки зору самих божевільців. Чудо зцілення, яке прийнято вважати божественним даром втрачає цінність для людей, які з ним більше втратили, ніж здобули. Твір, на відміну від відповідного тексту Євангелія, більше акцентує увагу на житті самих божевільців, перенасичений брудними подробицями існування реального світу, проте піднесено оспівує метафоричне існування світу вигаданого. Побут головних героїв, першопочатково поданий у комічному контексті, зрештою використовується з метою відображення глибокої трагедії особистості. «Вони мешкали у могильних печерах неподалік від Гадари, і хоча й не доходили згоди щодо терміна на позначення місця свого перебування («Легіон називав його «маєтком», а Ананій використовував назву «бівуак», проте вони лежали разом у зручному саркофазі, з якого викинули мерця. Мрець мусив ділити підлогу з пустельними щурами і хирлявим лишайником, який розповзся по каменю. Він їм не завдавав клопоту»). Трагедія Ананія і Легіона полягала у неможливості існувати поруч як дві здорові особистості, трагедія Єшуа (Ісуса) полягала у втручанні у чуже існування без дозволу і залишила відкритим екзистенційне питання: «Чи треба рятувати того, хто не хоче, щоб його рятували? Чи не зробиш ти гірше, якщо втрутишся у чуже життя проти його волі?». Потуги Єшуа не тільки не поліпшили існування божевільців, а й запинили їхнє беззмістовне але яскраве (для них) життя.

Ідеї абсурдизму та деконструктивізму пропагує Радослав Петкович у оповіданні «Коротка історія Безсмертного». З одного боку перед нами – іронічне висміювання існування новітніх «гуру» та духовних наставників, з іншого боку, це особиста трагедія людини, що шукає і не може знайти свій шлях у житті, зумовлена психологічними травмами у дитинстві. А. Н. відіграє роль Віщої Касандри чи особливо трагічного Браяна Коена, змушуючи замислитися над питанням «Чи потрібні сучасному суспільству пророки?». Сам по собі жалюгідний образ головного героя зрештою починає викликати жалість і співчуття. Так проявляється ще одна ознака деформації традиційних естетичних цінностей: пильний інтерес до потворного зумовлює поступову естетизацію, що веде до розмивання його характерних ознак. Піднесене заміщається дивним, трагічне – парадоксальним. Центральне місце в естетиці постмодернізму займає комічне в його іронічній іпостасі: іронізм стає сенсоутворювальним принципом мозаїчного постмодерністського мистецтва.

Окреме місце займає несвідоме у оповіданні Давида Албахарі «Німа пісня». Структура тексту нагадує неконтрольований потік свідомості, сюжету як цілісної структури не існує. Суть полягає у пошуках дівчиною-філологом певної «Німої пісні», про яку вона чула у жителів одного із сільських поселень. Однак німу пісню не можна почути чи вивчити. Як і всюди у постмодернізмі, на перший план тут виходять почуття, які не можна усвідомити своїм раціо, можна тільки відчути, пережити, пропустити через себе. Дівчина пізнає «німу пісню» у той момент, коли осягає почуття абсолютної самотності: ще однією характерною рисою постмодерної естетики є онтологічне трактування мистецтва, що відрізняється від класичного своєю відкритістю, націленістю на непізнаване, невизначене. Некласична онтологія руйнує систему символічних протилежностей, дистанціюючись від бінарних опозицій реальне – уявне, оригінальне – вторинне, старе – нове, природне – штучне, зовнішнє – внутрішнє, поверхове – глибинне, чоловіче – жіноче, індивідуальне – колективне, частина – ціле, Схід – Захід, присутність – відсутність, суб'єкт – об'єкт. Суб'єкт як центр системи уявлень і джерело творчості розсіюється, його місце займають несвідомі мовні структури, анонімні неконтрольовані потоки підсвідомості. Стверджується розуміння мистецтва як єдиного безкінечного тексту (за постструктуралістськими деконструктивістськіми теоріями Жака Дерріди – «Немає нічого, крім тексту»).

Сербський постмодерний текст покликаний здійснювати вплив насамперед на підсвідоме людини, на її лібідо, що ховається у глибинах людського єства. Він провокує зміщення класичних естетичних цінностей, пошук прекрасного у тому, що вважалось традиційно потворним (асиметричне, деконтруктивне), а унаслідок творення абсурдних змістових моделей трагічне втілюється у традиційно комічних ситуаціях. Літературоцентризм, інтелектуальність та втілення несвідомого є провідними рисами у існуванні сербської фантастики кін. XX поч. XXI ст. як прояву сучасної постмодерної прози.

 

 

Айдачич Д. Дослідження літературної фантастики в Сербії. / Деян Айдачич // Літературознавчі студії. – 2012. – №35, – с. 3-9.

Дам’янов С. Антологія сербської постмодерної фантастики: [антологія] / упорядник Сава Дам’янов. – Львів: ЛА «Піраміда», 2004. – 298 с.

Маньковская Н. Симулякр в искусстве и эстетике / Надежда Маньковская // Философские науки. – 1998. – №3/4. – С. 67

Татаренко А. Постмодерністська проза у сербській літературі: етапи розвитку, тенденції, поетикальні вектори / Алла Татаренко // Проблеми слов'янознавства. – 2013. – Вип. 62. – С. 122-128.

Татаренко А. Мандрівка між явою та сном: фантастичні стежки сербського постмодернізму. / Алла Татаренко // Антологія сербської постмодерної фантастики. – Львів: ЛА «Піраміда», 2004. – 298 с.