Класифікація суб'єктів управління комерційного банку

• кредитний;

• цінних паперів;

• валютних операцій;

• відділ роботи з населенням (іноді до нього входить сектор роботи з пластиковими картками).

У кожному банку є підрозділ, який відповідає за бухгалтерське відображення всіх операцій. Як правило, це – управління бухгалтерського обліку, звітності та касових операцій.

Ще один підрозділ є практично у кожному банку – адміністративно-господарське управління. Здебільшого до нього входять:

• відділ автоматизації та інформаційно-технічного забезпечення;

• юридичний відділ;

• служба безпеки (до неї входять сектор інкасації і перевезення цінностей) ;

• відділ кадрів;

• господарський відділ;

• відділ розвитку та роботи з клієнтами;

• територіальне відокремлені безбалансові відділення.

 

 

Способи організації і структура будь-якої компанії визначаються предметом її діяльності, її суспільно-економічною сутністю, її цілями та її історією.

В загальному вигляді предметом діяльності банків є обслуговування фінансових операцій суб´єктів економічних відносин. Для детального розгляду предмета діяльності банку необхідно якомога повніше перелічити ці операції та визначити при цьому роль банку. Обмежимося для цілей даної глави найменуванням основних типів операцій комерційних банків: розрахункові і касові операції (ведення рахунків), платіжні операції, депозитні (зберігальні) операції, кредитні операції, операції з цінними паперами. Структура й організація діяльності будь-якого банку повинні дозволяти здійснювати всі ці операції. Ця вимога, як правило, прямо відображається у структурі банків, визначаючи назви банківських підрозділів: каса, управління розрахункових операцій (операційне керування), кредитне керування, відділ депозитних операцій, відділ міжнародних платежів, департамент операцій з цінними паперами і т. ін.

Комерційний банк, на відміну від більшості компаній інших типів, виявляє не одну, а безліч суспільно-економічних сутностей. По-перше, банк є інструментом здійснення фінансових операцій суб´єктів економічних відносин. Наприклад, проводячи розрахунки між клієнтами, банк лише обслуговує їх угоди, залишаючись непричетним до мотивів їхнього здійснення та до їх результатів. По-друге, банк сам є суб´єктом економічних відносин. Так, видаючи кредити, банк вступає в угоди зі своїми клієнтами, самостійно приймає рішення про їх проведення, піклується про результат проведення операції (повернення позики та відсотків). По-третє, банк є накопичувачем коштів. Приймаючи їх від населення за допомогою депозитів, інтегруючи залишки на розрахункових рахунках клієнтів, одержуючи в керування (траст) активи компаній і приватних осіб, банки створюють, накопичують сумарний фінансовий потенціал, що може бути використаний для досягнення цілей, не пов´язаних з накопиченням – у будівництві, у виробництві, у сфері послуг, у торгівлі. По-четверте, направляючи кошти в кредитування або поповнюючи портфель цінних паперів, вибираючи позичальників, банк є розподільником коштів. По-п´яте, банк є інформаційним центром. Інформація про операції клієнтів, їх стан, події на грошових і товарних ринках накопичується банком й використовується ним для прийняття рішень про здійснення тих чи інших операцій. Перераховані банківські одиниці визначають можливість, а в деяких випадках і необхідність створення банківських підрозділів, що їх обслуговують.

Цілі комерційного банку, поділяються на стратегічні й тактичні, довгострокові й короткострокові, загальні й локальні. Для свого досягнення, як правило, вони також вимагають створення відповідних банківських підрозділів. На керівництві таких підрозділів лежить відповідальність за досягнення цих цілей. Досягнення або видозміна цілей найчастіше приводить до реорганізації цих підрозділів. Слід зазначити, що і саме цілепокладання часто вимагає створення такого штабного підрозділу, яке дозволяє акціонерам і керівництву банку ефективно ставити і фіксувати різноманітні завдання, що визначають розвиток банку.

Історія розвитку банку також сильно впливає на спосіб організації роботи в ньому і його структурі. Невеликі банки, що обслуговують потреби фінансово-промислових груп, як правило, відтворюють риси керування, прийняті в материнських компаніях. Вузькогалузеві банки часто містять спеціалізовані підрозділи, назви і предмет діяльності яких відображають галузеву приналежність їх клієнтури. Банки, що орієнтуються в основному на індивідуальне обслуговування декількох великих клієнтів, зазвичай не мають розгалуженої філіальної мережі. Універсальні банки прагнуть мати велику кількість філій і для керування ними створюють відповідні дирекції. На структурі банків відображається фінансовий стан, причетність до обслуговування державних програм, географічне розташування головного офісу, освіта й смаки акціонерів та керуючих.

Однак, хоча величезна кількість названих вище або опущених (для стислості) факторів впливу й визначають своєрідність та унікальність структури керування кожного банку, існують загальні риси побудови банківських підрозділів, і можуть бути сформульовані принципи організації комерційних банків.

Основні принципи організаційного процесу в банку такі:

• функціональна побудова;

• відповідність меті банку;

• ієрархія владних повноважень та рівнів організації;

• спільні й координовані дії;

• раціоналізація управління;

• цілісність і відповідність умовам зовнішнього середовища;

• забезпечення контролю;

• регламентація діяльності персоналу;

• забезпечення оперативною і достатньою інформацією.

Кінцевою метою формування структури банку є доцільність і раціональність управління усім комплексом банківської діяльності, підвищення якості послуг, що надаються клієнтам банку, продуктивності праці банківських працівників, забезпечення прибутковості банку.

З огляду на чітко визначену мету, банківська структура не може бути застиглою, а