Колективізація на західноукраїнських землях

Крім того СРСР були необхідні кошти для індустріалізації і відбудови у повоєнний період промисловості, зерно для поставок у країни соцтабору. І найголовніше – було необхідно знищити економічно незалежні від радянської держави прошарки населення, серед якого могли появитися нові паростки політичної незалежності та вільнодумства. Всі ці результати були можливі лише за умови суцільної колективізації. До того ж сільське господарство цього регіону сильно потребувало впровадження машин, хімічних добрив (пізніше в цьому питанні були значні перегини), створення нових, більш продуктивних сортів різних сільськогосподарських культур та порід тварин. Останні заходи було б можливо втілити в життя, лише за умови наявності великого селянського господарства, яким і став колгосп.

На проведення колективізації в західноукраїнських областях впливали навіть погодні умови. Так, в 1946-1947 рр., коли в наслідок засухи, повоєнної розрухи, невмілої організації і т. д. у східних областях УРСР був неврожай, що спричинив голод, і, ясна річ, не було що вивозити в країни соцтабору, посилився економічний тиск на західні області, де становище було менш критичним. Пізніше М. Хрущов на пленумі ЦК ВКП (б) в 1963 р. заявив: “При Сталіні і Молотові ми вивозили хліб закордон, а радянські люди пухли і помирали з голоду” . При цьому він мав на увазі, насамперед події 1946 – 1947 рр. в Україні, свідком яких він був. Що ж до індустріалізації і відбудови зруйнованої війною промисловості, то ці процеси проходили величезними темпами і не лише за рахунок держави, як зазначалося дослідниками раніше, а насамперед за рахунок західноукраїнського селянства.

Стан промисловості Західної України сучасники характеризували наступним чином: “Внаслідок розрухи промисловість краю наприкінці 1945 р. давала тільки 50% продукції від рівня 1940 р. Але вже в 1947 р. обсяг промислової продукції досяг довоєнного рівня, а в 1958 р. перевершив його в 6, 2 рази, в той же час як продукція промисловості УРСР в цілому зросла втричі… незважаючи на це, лише в 1958 р. валова продукція промисловості перевершила обсяг продукції сільського господарства”. Такі швидкі темпи зростання промислового виробництва в державі, яка зазнала значних матеріальних і людських втрат у війні і відмовилася від міжнародної грошової допомоги, можливі лише за умов нещадної експлуатації власного народу і, насамперед, селянства.

Створення колгоспів на деякий час стимулювало розвиток промисловості, але водночас це призвело до звуження внутрішнього ринку, оскільки зменшило купівельну спроможність селян. Створення колгоспів призвело до безгосподарності, зниження врожаїв. На жаль, щоб підтвердити цю закономірність для західних областей УРСР немає матеріалів, однак для прикладу можна навести ситуацію в сільському господарстві цілого Радянського Союзу. Так, “…пленумі ЦК ВКП (б) у вересні 1953 і в лютому 1954 р. Хрущов визнав, що виробництво зерна на душу населення, поголів’я худоби в абсолютних цифрах були меншими ніж за царських часів (якщо на січень 1916 р. останнє становило 58, 3 млн. голів, то на січень 1953 р. – 56, 6 млн.). Ціною величезних зусиль і капіталовкладень у 1965 р. домоглися результату у 950 кг зібраного зерна на гектар, але це було незначним поліпшенням порівняно з 1913 р. (820 кг) ”.

Водночас, становище селян-колгоспників було найгірше у порівнянні з усіма верствами населення СРСР. Не вистачало елементарних засобів для існування, поганим був стан соціально-побутової сфери (сільські школи, садочки, клуби, лікарні, магазини і т. д.). Це чітко проявилося і на території західних областей УРСР. Для прикладу: “…Вибіркові обстеження сільмагів у 1955 р. виявили, що в кожному 3-му з них були відсутні такі товари, як гас, сірники, мило, сіль, тютюн тощо . З 84 сільських торгових точок Тернопільської області 50 на час перевірки не мали навіть асортиментного мінімуму”. В багатьох селах не було шкіл. Надзвичайно низьким залишався рівень зарплати колгоспників по Україні в цілому. В сукупності всі трудові доходи колгоспників України до 1970 р. були найнижчими серед п’ятнадцяти республік СРСР, і це в той час, коли внесок України в сільськогосподарський дохід Радянського Союзу становив більше 25%. Ці фактори, на нашу думку, призвели до прискорення процесів урбанізації і такого негативного феномену як “вимираючі села” та “неперспективні села”. Слід пам’ятати, що початок цим негативним явищам дала саме колективізація і саме вона спричинила до того, що з землі зник її господар. Деякі негативні сторони колективізації проявилися одразу після її завершення, а уряд почав гарячково шукати шляхи виходу із ситуації, що склалася. Це знайшло свої прояви в так званому “укрупненні колгоспів”, створенні “агро-міст”, процесах хімізації та в лихоманці по вирощуванню кукурудзи, створенню надзвичайно вузько спрофільованих сільськогосподарських підприємств, що лише загострило кризу на селі.

Процеси колективізації у західних областях УРСР в 1949 – 1952 рр. характеризувалися такими обставинами:

- завершення під тиском влади і каральних органів суцільної колективізації в регіоні;

- початок укрупнення колгоспів та пошуку шляхів підвищення рівня ефективності їхньої роботи;

- завершення колективізації мало як позитивні, так і негативні наслідки, хоча останні значно переважали;

- вплив наслідків колективізації ми відчуваємо і по сьогодні.

 

 

Період входження західноукраїнських земель до складу УРСР є одним з найбільш трагічних в історії цього регіону. Він знаменувався форсованою радянізацією. Однією зі сторін радянізації була колективізація, яка проходила у складних умовах збройної боротьби і призвела до страждань сотень тисяч селян.

Дана робота є спробою вивчення передумов, причин, перебігу та наслідків колективізації у західних областях УРСР в 1939-1952 рр., на підставі джерел та наукової літератури. В роботі вказано на головні передумови і причини колективізації; проаналізовано хід та основні методи проведення колективізації в Західній Україні. Розкрито головні наслідки колективізації сільського господарства західноукраїнських земель для розвитку сучасної української економіки.

Завдяки даній роботі стає зрозумілим, що що колективізація на західноукраїнських землях розпочалася в 1939 – 1940 рр. Вона набула масового розмаху вкінці 1947 – 1948 р. і була завершена до кінця 1952 р. Процесам колективізації перешкоджали: 1) негативне ставлення селян; 2) події Другої світової війни; 3) збройний опір ОУН-УПА. Головними рушійними силами колективізації виступали ВКП (б), загони НКВС та НКДБ, іноді і місцеві “активісти” з сільської бідноти. Колективізація мала на меті створення великого товарного господарства, орієнтованого на ринок, яке б базувалося згідно норм марксизму-ленінізму на колективній власності. Колективізація проводилася шляхом тиску, репресій та переслідування і терору селян. Пік колективізації збігається в часі з періодом найбільш масової депортації українців із західних областей УРСР. Завершення колективізації мало як позитивні так і негативні наслідки. Переважали, на жаль, останні. Їх вплив відчутний і досі.

Не дивлячись на весь об’єм проведеної роботи можна твердити, що проблема колективізації в західних областях УРСР і далі потребуватиме глибокого і детального вивчення. В майбутньому, необхідно більше уваги звернути на свідчення очевидців тих подій, оскільки офіційна документація тих часів була і є повністю сфальсифікована і не повна.

 

 

Джерела:

1. З історії колективізації сільського господарства західних областей Української РСР: Збірник документів і матеріалів. – К. : Наукова думка, 1976.

2. Радянська Буковина 1946-1970: Документи і матеріали. – Ужгород: Карпати, 1980.

3. Соціалістичні перетворення в західних областях Української РСР 1939 – 1979: Збірник документів і матеріалів. – К. : Наукова думка, 1980.

4. Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Документи і матеріали: В 3-х т. – Мюнхен, 1983.

Наукова література:

5. Авторханов А. Империя Кремля: Россия, СССР и Украина // Дружба народов. – 1991.

6. Винниченко І. Примусове переселення: 1920 – початок 50-х рр. // Золоті ворота. – 1994.

7. Волков І. М. Виселення селян України у віддалені райони СРСР наприкінці 40-х рр. // Український історичний журнал. – 1993.

8. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації (ХІХ – ХХ століття). – К. : Генеза, 1996.

9. Замлинський В. О. Шлях чорної зради. – Львів: Каменяр, 1969.

10. Західна Україна: перше десятиліття після війни: Препринт № 3. – К., 1988.

11. Коваль М. В. Україна: 1939 – 1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. – К. : Вища школа, 1995.

12. Коваль М. В. УРСР в період відбудови і розвитку народного господарства (1945 – 1955) // Український історичний журнал. – 1990.

13. Кожукало І. Жорстокий хліб: Про становище колгоспного селянства на Україні в перші повоєнні роки // Сільські обрії. – 1989.

14. Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор. – К. : Либідь, 1993.

15. Кравчено Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст. – К. : Основи, 1997.

16. Курносов Ю. О. Возз’єднання західноукраїнських земель з УРСР // Український історичний журнал. – 1996.

17. Лисенко Л. Сільське господарство України. – Видавництво закордонних частин ОУН, 2001.

18. Людської крові не змити: книга фактів. – К. : Політвидав України, 1998.

19. Соколов Б. Війна з селянином // Галичина. – 1993.

20. Субтельний О. Україна: історія. – К. : Либідь, 1993.

21. Поліковський М. Окупаційний сталінський режим у Західній Україні після вигнання німецьких загарбників // розбудова держави. – 1994.

22. Рибак І. В. Стан соціально-побутової сфери українського повоєнного села (1946 – 1955) // Український історичний журнал. – 2002.