Комплексний загальнотеоретичний аналіз юридичних фактів

 

 

Життєві обставини, до того як вони набудуть юридичного значення, мають бути належним чином встановлені. Встановлення і доведення юридичних фактів – одна з традиційних проблем юридичної науки і практики, відповідно їй приділяється належна увага майже в усіх галузевих юридичних науках. У загальній теорії держави і права ця проблема є однією з ключових у наукових дослідженнях. Очевидно, що слідом за загальнотеоретичним осмисленням юридичної відповідальності, процедурно-процесуальної форми, складу правопорушення виникає потреба в такому ж дослідженні практичної проблеми встановлення і доведення юридичних фактів [2; c. 240].

 Встановити юридичний факт означає підтвердити або встановити істину. У «Великому тлумачному словнику сучасної української мови» поняття істина тлумачиться аналогічно до поняття правда. Це достовірне знання, що правильно відображає реальну дійсність. Факт – це дійсна, невигадана подія, дійсне явище, те, що сталося, відбулося насправді. Це також реальність, дійсність, те, що об'єктивно існує.

 Отже, надаючи життєвій обставині чи явищу юридичного значення, суд або інший уповноважений на це орган, підтверджує правдивість цієї обставини чи явища, доводить, що вони насправді відбулися або реально існують. Тобто поняття «юридичний факт» та «об'єктивна істина» тотожні за своїм значенням, хоча і мають деякі властиві їм особливості.

 Відповідно до статті 55 Конституції України та наведених вище норм чинного законодавства суди мають право розглядати справи про встановлення юридичних фактів не тільки за неможливістю поновлення загублених або знищених документів, але й при неможливості отримання зацікавленими особами відповідних документів. Неможливість отримання громадянином відповідних документів може мати місце не тільки при відсутності спеціального порядку реєстрації, але й тоді, коли до раніше виданого документа вкралася помилка або неточність, виправити які вже неможливо.

 Практика свідчить, що суди інколи помилково розглядають справи не в порядку окремого, а загального позовного провадження. Це стосується справ, пов'язаних з вирішенням питань про усиновлення і у зв'язку з цим – із конкретизацією факту не проживання батьків разом з дитиною понад шести місяців та ненадання дитині без поважних причин матеріальної допомоги.

 Чи можна вважати докази юридичними фактами? В юридичній практиці, на жаль, не завжди проводиться чітка межа між цими поняттями. Труднощі в рішенні цього питання обумовлюються наступним протиріччям. З одного боку, доказ – це фактичні обставини, включені в юридичний процес із настанням правових наслідків. Зокрема, далеко не всі факти дійсності можуть виступати в ролі юридичних доказів. З іншого боку, докази не можна змішувати з юридичними фактами, що складають предмет доведення в справі. Відсутність юридичного факту виключає застосування норми, тоді як відсутність доказу не виключає, як правило, представлення інших доказів.

 З точки зору теорії інформації, правозастосовчу діяльність є процесом перетворення інформації про фактичні обставини справи в інформацію про прийняте рішення. Зокрема, ключовим моментом цього перетворення є юридична оцінка фактичних обставин, їх кваліфікація. Змістом юридичної кваліфікації є співставлення інформації про фактичні обставини з їхньою юридичною моделлю, яка закріплена в юридичній нормі. На нашу думку, саме в результаті кваліфікації, фактична обставина визнається юридичним фактом, офіційно здобуває якість юридичного складу. Помилка в кваліфікації означає надання фактам невластивого їм юридичного значення або ігнорування фактів, що мають юридичне значення. Загалом, і перше, і друге спричиняє за собою прийняття необґрунтованого, незаконного рішення[17; c.224].

 Фактична основа правозастосовчого акта інколи включає не тільки факти, встановлені у визначеному законом порядку, але й деякі інші обставини. Мається на увазі вирішення питання про те, що входить до обов'язків суду: встановлення тільки фактичних обставин і тільки у відповідності з нормами законодавства чи також і соціально-моральна оцінка цих обставин (фактів). Деякі вчені вважають, що істину у справі неможливо вважати встановленою у повному обсязі, якщо достеменно встановлені факти оцінені судом неправильно.

 Встановлення і доведення фактів, як вже згадувалося, одне з традиційних проблем юридичної науки. Не потрібно доводити очевидні факти, наприклад, що пішохід рухається повільніше літака, проте багато фактів не потребують доведення. Доказування регульований юридичними нормами процес, має за мету встановити у справі, про те, щоб закон був застосований правильно. Юридичні факти встановлюються у вигляді доказів. Доказами зізнаються фактичні дані, що мають значення для встановлення юридичних фактів, виражені в передбаченої законом формі[26; c.316].

 Доведення — це процес думки, що полягає в обгрунтуванні істинності якогось положення за допомогою інших положень, істинність котрих установлена раніше. 

 Юридичними фактами, як відомо, можуть бути і явища минулого (скоєні правопорушення), й обставини справжнього (вік, стаж), у правозастосовчому процесі по юридичні фактах судять на підставі інших соціальних обставин, так званими доказовими фактами. Вони уявляють собою явища дійсності, у яких позначилися ті чи інші сліди, дозволяють будувати висновки про наявності чи відсутність встановлюваних юридичних фактів [24; c. 60]

 Завершальним етапом процесу доведення фактів є частиною їхнього оцінювання. Оцінність пронизує весь процес від самих його перших етапів: виробляється оцінка фактів, документів, версій. Причому найбільшу труднощі представляє оцінка достатності доказів. Ключовим моментом цього виду перетворень є юридична оцінка фактичних обставин та його кваліфікація. Вона має організуюче значення, управляє процесом збирання доказів. Зміст кваліфікації— зіставлення інформації про фактичні обставини з юридичною моделлю, закріпленій у правовій нормі. Саме результати кваліфікації фактичних обставин визнаються