Комунікація в науці

 

Вступ

1. Аналіз досліджень і публікацій

2. Основна частина

Висновки

Використана література

 

 

Комунікація в сучасному глобалізованому світі постає як одна з найважливіших його характеристик, як специфічна форма взаємодії людей у процесах їх пізнавально-трудової діяльності. У науці комунікація та її роль у процесах створення нового знання привернула до себе увагу з розвитком соціології знання, соціології науки і наукознавства.

Незважаючи на ґрунтовну проробку інформаційного значення наукової комунікації, методологічне і соціологічне її значення, роль у формуванні нового наукового знання ще потребують розробки і пояснення. Саме в цьому полягає завдання цієї роботи.

Розглянуто функції, методологічне і соціологічне значення наукових комунікацій, їх роль у формуванні нового наукового знання. Наукові комунікації розкривають механізми самоорганізації наукового співтовариства. Ці механізми виробляються спонтанно, незалежно від цілей, намірів, мотивів дослідників.

 

 

В обміркування соціологічного змісту наукової комунікації зробили внесок вітчизняні та зарубіжні дослідники (Ю. Гарфілд, Д. Прайс, У. Д. Гарвей, Дж. Р. Коул, Г. М. Добров, В. Ж. Келле, О. З. Мирська, Е. М. Мирський, В. М. Садовський та ін.). На розвиток соціології науки значною мірою вплинуло вивчення інформаційних процесів у науковому загалі. Робота в цьому напрямку привела до нового погляду на публікації як на поточні результати діяльності науковців. Масиви даних про публікації з визначеними структурними зв’язками, різноманітні засоби автоматизованого інформаційного пошуку дозволили соціологам розпочати систематичні дослідження зв’язків між виконанням головної функції науки та процесами обміну в науковому співтоваристві. Питання про творчу взаємодію вчених у процесі їх роботи, професійного спілкування науковців – наукової комунікації – почали займати провідне місце в соціологічних дослідженнях наукової діяльності. Існування комунікації, тобто інтенсивного спілкування вчених щодо досліджень, які виконуються, та одержаних результатів завжди вважалося суттєвою характеристикою наукової діяльності, однак об’єктом соціологічного дослідження комунікація в науці стала недавно. Перші кроки в цьому напрямі було здійснено у 1950-60-і роки у зв’язку з завданнями розробки широкомасштабних національних та міжнародних систем науково-технічної інформації з широким застосуванням механізації та засобів обчислювальної техніки. На перших етапах розробки таких систем головна увага приділялась аналізу та обробці документальних засобів науково-технічної інформації (статей, книг, науково-технічних звітів, рефератів, оглядів і т. д.). Це було зумовлено тим, що вказані засоби виявилися більш підготовленими для такої обробки в бібліотеках, бібліографічних та реферативних службах.

 

 

Комунікація в науці – це вид взаємин, спілкування вчених та інших агентів наукової діяльності. Оскільки основною метою науки є одержання наукового знання, комунікацію вчених можна розуміти як одну з умов створення нового знання. Однак, беручи до уваги те, що знання як об’єкт досліджень досить складно ідентифікувати, комунікацію доцільно розглядати в процесі руху інформації в науці. Операційним критерієм при виділенні комунікаційної підсистеми із цілісної науково-інформаційної системи є взаємодія вчених, яка набуває різноманітних форм: спілкування для одержання інформації, співробітництво в дослідженні, співавторство, взаємини науковців при передаванні інформації і таке інше [1, с. 401-407].

Пізнавальний, інформаційний аспект наукової комунікації доповнюється її соціальними функціями. Науковці для досягнення своєї головної мети – одержання наукового знання – вимушені спілкуватись один з одним. У процесі такого спілкування відбувається не лише переміщення інформації, але й встановлюються певні соціальні взаємини – вирішується питання щодо пріоритету, наукового престижу, відбувається стратифікація наукового співтовариства. Слід зазначити, що форма та різноманітність соціальних відносин, що виникають, є специфічними для різних рівнів об’єднання вчених – починаючи з лабораторії та інститута і закінчуючи сукупністю вчених якоїсь дисципліни або науковим співтовариством в цілому [2, с. 14-17].

Комунікація в науці є цілісною системою, різні компоненти якої (формальні, неформальні, усні, письмові, між окремими особами, масові і таке інше) тісно пов’язані між собою. Така цілісна система сама виявляється продуктом історичного розвитку. З кінця ХІХ ст. основним засобом комунікації на передньому краї науки є стаття в науковому часописі. Але їй історично передували інші засоби оперативної комунікації. Спочатку це були листи науковців (сама стаття була листом до редакції часопису), потім монографії, сучасні дослідники все частіше звертаються за оперативною інформацією до рефератів, а не до самих статей. Отже, комунікативна система науки постійно поповнюється новими засобами.

Для характеристики комунікацій у науковому співтоваристві використовується певний набір понять: “формальна та неформальна комунікація”, “усна та письмова комунікація”, “безпосередня та опосередкована комунікація”, “запланована та спонтанна комунікація”, а також стосовно засобів комунікації – поняття “первинна та вторинна інформація” [3, с. 167].

Під формальною комунікацією розуміють набір засобів та процесів, що спричиняють появу опублікованих документів наукової інформації. Ці засоби з часом змінюються. Сьогодні основними є стаття у часописі та наукова монографія. Неформальна комунікація – це ті види і форми спілкування вчених, котрі не передбачають обов’язкового відтворення в науковій літературі.

Засоби формальної комунікації можуть у свою чергу розділятись за критерієм їх представлення науковому співтовариству на первинні та вторинні. До первинних відносяться наукова стаття та книга, а також форми, що передують їм, – тези та доповіді на наукових конференціях; у певному сенсі – переклади наукової літератури та деякі специфічні рубрики наукових часописів (листи до