Комунікативна культура державного службовця: понятійно-категорійна сутність

Дослідниця впевнена в тому, що комунікативну культуру можна представити як складову професійної культури, що характеризується особистісною й професійною цінністю, спрямованістю на іншого суб'єкта комунікативного процесу [9, с. 12-13].

Як слушно, на наш погляд, стверджують більшість сучасних дослідників, поняття «комунікативна культура» є досить складним за структурою й інтегративним за природою. Так, російські дослідники І. Смирнова та О. Смирнова вичленували наступну систему понять, що виступають базовими для розуміння сутності комунікативної культури:

• комунікація, мовна комунікація, вербальна й невербальна комунікація;
• мова й мовлення, функції мови й мовлення (інформаційна, агітаційна, емотивна, метамовна) ;
• мовлення й мислення, внутрішнє й зовнішнє мовлення;
• мовна ситуація, мотив висловлення;
• мовна дія (комунікативний акт) і її етапи: підготовка висловлення, структурування висловлення, перехід до зовнішнього мовлення;
• сприйняття мовлення і його стадії: перехід з акустичного або графічного коду на код внутрішнього мовлення; розшифровка синтаксичних структур, граматичних форм; розуміння загального плану висловлення; розуміння задуму й мотивів висловлення; оцінка отриманої інформації; розуміння вибору форми і мовних засобів;
• розуміння, зворотний зв'язок, контекст (експліцитний – вербальний і невербальний – і імпліцитний) ;
• форми мовної комунікації (усна й письмова), типи мовної комунікації, види мовної діяльності (говоріння, слухання, читання, листування) ;
• модель мовної комунікації та її компоненти: адресант, адресат, повідомлення [12, C. 49].

Відповідно авторки сформулювали такі похідні поняття, як:

• культура продуктивної мовної дії;
• культура рецептивної мовної дії;
• культура розуміння;
• культура зворотного зв'язку [Там само, C. 49-50].

У зв'язку з розрізненням внутрішнього мовлення (мовне оформлення думки без її висловлення, усного або письмового) і зовнішнього мовлення (процес мовної діяльності, що включає різні механізми кодування й декодування інформації), науковці змогли виділити відповідні структурні компоненти комунікативної культури: культуру зовнішнього мовлення та культуру внутрішнього мовлення. З метою системного представлення поняття «комунікативна культура» на основі даних теоретичних положень російські вчені виділяють:

• відповідно до форм мовної комунікації: культуру усного мовлення й культуру письмового мовлення;
• відповідно до її типів:
• культуру безпосереднього й опосередкованого спілкування;
• культуру ведення монологу, діалогу й полілогу (мовлення кількох людей) ;
• культуру інформування, переконання й розваги в процесі спілкування;
• культуру ділового й побутового спілкування.

В якості основних в галузі комунікативної культури російськими вченими також розглядаються лінгвопрагматичні закони сучасної риторики – (1) закон діалогу, що гармонізує, як основний і підпорядковані йому закони (2) просування й орієнтації адресата, (3) емоційності мовлення, (4) задоволення від спілкування. Відповідно може бути виділений такий аспект, як лінгвопрагматична культура, тобто культура свідомо гармонізуючого впливу на адресата мовлення [12, C. 50-52].

З нашої точки зору, різні трактування поняття «комунікативна культура» відбивають спрямованість процесів її дослідження. Так, В. Грехнєв виділяє поняття «культура спілкування» і визначає її «як особливу систему типових за проявом емоційно-почуттєвих, раціональних і вольових реакцій поведінки індивідів на основі спільності конкретних соціально-значимих умов їхньої життєдіяльності». При цьому, він акцентує як значення психологічних особливостей особистості людини, що вступає в спілкування, так і власне соціальних (економічних, політичних, духовних, ідеологічних) характеристик у змісті культури спілкування [9, с. 15]. Л. Лихачов, також позначаючи цей феномен «культура спілкування», підкреслює моральний і духовний її зміст, включаючи: «освіченість, духовне багатство, розвинене мислення, здатність осмислювати явища в різних сферах життя, розмаїтість форм, типів, способів спілкування і його емоційно-естетичні модифікації: міцну моральну основу, взаємну довіру суб'єктів спілкування; його результати у вигляді освоєння істини, стимулювання діяльності, її чіткої організації» [Там само]. І. Риданова вводить поняття «культури комунікативної взаємодії», виділяючи наступні її індикатори:

• адекватність реакцій комунікантів на дії й вчинки, синхронність спільної діяльності;
• емоційно-пізнавальна активність, атмосфера творчого пошуку й співробітництва;
• дотримання морально-етичних норм у діловому й міжособистісному спілкуванні [9, с. 16].

Є. Руденський, розглядаючи комунікативну культуру особистості як систему її якостей, включає наступні компоненти в її структуру: творче мислення, культуру мовної дії, культуру самонастроювання на спілкування, культуру жестів і пластики рухів у ситуації спілкування, культуру сприйняття комунікативних дій партнера по спілкуванню, культуру емоцій, культуру комунікативних умінь [Там само]. О. Мудрик у складі комунікативної культури виділяє наступні важливі компоненти: психологічні особливості особистості, що включають товариськість, емпатію, рефлексію комунікативної діяльності, саморегуляцію; особливості мислення, що виражаються у відкритості, гнучкості, нестандартності асоціативного ряду й внутрішнього плану дій; соціальні установки, що стимулюють інтерес до самого процесу спілкування й співробітництва, а не до результату. Особливу увагу він приділяє тому факту, що спілкування важливе не тільки щоб одержати самому, але й давати іншим; важлива й сформованість комунікативних умінь [Там само, с. 16-17].

Розглядаючи роль комунікативної культури в складі професійної культури, В. Садовська виділяє дві підструктури:

• цінності, знання, уміння, навички, особистісні якості, значимі для реалізації ефективної професійної діяльності (діяльністна) ;
• цінності, знання, уміння, навички, особистісні якості, значимі для реалізації ефективного професійного спілкування (комунікативна).

Але ці дві підструктури не можна представити у вигляді двох окремих компонентів професійної культури, що існують як дві сторони того самого явища, навпаки вони взаємопроникають, накладаються один на одного. Комунікативна складова при цьому відіграє важливу роль. Вона дозволяє екстеріоризувати компоненти діяльністної складової, тобто знання, уміння, особистісні якості, реалізувати їх на практиці,