Комунікативно-прагматичний потенціал оказіоналізмів (на матеріалі газети «Літературна Україна»)

Сучасна лінгвістика розглядає мову не тільки як певну знакову систему, але і як своєрідний комплекс мовленнєвотворчих процесів.  Програмовим для науковців стає положення про те, що ключем до пізнання мови є дослідження мовленнєвої діяльності, або породження мовлення (В. Белянін, С. Кацнельсон, Г. Колшанский, О. Кубрякова, Р. Попов,  Т. Трегубович, Л. Сахарний та інші). Останнім часом вивчення «мови в дії» об’єднує лінгвістів, зусилля яких скеровані на вивчення тих чи тих одиниць в умовах вербальної комунікації.

Теорія вербальної комунікації безпосередньо пов’язана з ситуативним моментом, адже кожен акт мовлення не лише цілеспрямований, але й ситуативно зорієнтований. Ситуативна орієнтація співіснує з орієнтацією прагматичною, що лежить в основі створення комунікативно-прагматичних ситуацій, які зумовлюються людським фактором: адресантом – з одного боку, та адресатом – з іншого, де перший, реалізуючи певні інтенції та користуючись своїм правом вибору, кодує відповідну інформацію, другий, керуючись своїм життєвим і мовним досвідом, повинен її декодувати.  Зусилля адресанта спрямовані на пошук таких комунікативних параметрів, що забезпечили б не абстрактний обмін інформацією, а дозволили б контролювати вчинки та почуття адресата.

Будь-яка комунікативно-прагматична ситуація може репрезентувати як загальномовну, так і індивідуально-творчу компетенцію мовця, демонструвати як бездоганне знання  узуального матеріалу, так і вмілу маніпуляцію ним. І загальномовна, й індивідуально-творча компетенція виявляються на рівні контексту (тексту), в умовах якого актуалізуються індивідуально-авторські неологізми, або оказіоналізми. 

 Філологічна наука накопичила велику кількість теоретичного і фактичного матеріалу, що з певних позицій з’ясовує питання  оказіональних утворень (М. Бакіна, Г. Вокальчук, О. Габінська, В. Герман, В. Дєвкін, В. Заботкіна, О. Земська, С. Ізюмська, М. Калніязов, Д. Мазурик, О. Муромцева, А. Нелюба, Н. Сологуб, О. Стишов, 

Л. Струганець, Г. Сюта, О. Турчак та ін.) [4]. Увага до проблем оказіоналізмів, як і неологізмів загалом, протягом останніх десятиліть значно активізувалася, їхнє вивчення стає більш скрупульозним. Цьому сприяє загальна орієнтація сучасного мовознавства на комплексний аналіз мовних явищ у взаємодії їхніх структурних і комунікативно-функціональних характеристик, необхідність дослідження мовної еволюції у всіх її виявах.  Проте, незважаючи на поширений характер цього явища, воно поки що не отримало різнобічного, адекватного йому вивчення.  

У своїй статті ми поставили собі за мету дослідити комунікативно-прагматичний потенціал лексичних оказіоналізмів, засвідчених у мови газетного видання «Літературна Україна», з’ясувати особливості продукування оказіональних слів, що демонструють експериментування з мовним матеріалом під час написання різних типів газетних статей.

Творче начало «мови в дії», як і кожна діяльність, стимулюється цілеспрямованістю конкретної комунікативно-прагматичної ситуації −  ситуації, коли адресант, маючи «деяку інформацію», хоче поділитися нею, передати її адресатові. Причому кожен раз мовець постає перед вибором між кількома альтернативно можливими вербальними засобами, за допомогою яких ця інформація може бути  передана через відповідні канали. Репрезентуючись у формі контексту, вербальна комунікація засвідчує систему знаків  мови, з одного боку, з іншого, – віддзеркалює індивідуальний досвід мовця, його індивідуальні знання цієї системи та індивідуальні вміння щодо реалізації мовних потенцій. Наприклад: Поселилася в «дисидентській столиці» Тарусі Калузької області. Там, на 101-му кілометрі від Москви, мали осісти багато «відсидентів» (ЛУ, 23/06, с. 8); Успішно засеріалює свідомість молоді «українське» телебачення: вже виросло покоління, більшість з котрого не уявляє чогось ліпшого від третьосортного латиноамериканського, російського і вже (дочекалися!) «отечественного», даруйте, «мила» (ЛУ, 35/07, с. 3); Особливо вражає число: мільйон ненароджених українських немовлят! Воістину – сталінська Іродіада! (ЛУ, 46/06, с. 2); Часом  навіть іде назадгузь, гублячи дитину через надмірне захоплення методологією,  тим паче у вирі «болонізації» (ЛУ, 40/09, с. 3); Не маємо права у своїй державі присипати інстинкт самозахисту, розум самозбереження нації примітивним політичним наркозом під прапором «всьохорошізму» (ЛУ, 25/10, с. 3) тощо.

Проілюстровані контексти можна розглядати у двох параметрах: як велику кількість заданих елементів із заданими відношеннями і як певну частину елементів уперше сконструйованих (ще не відомих системі) з відношеннями, які тільки-но формуються. Одні з них є узуальними статичними одиницями та виступають засобом автоматизації; інші – неузуальними (оказіональними) знаками, позбавленими автоматизму, що сприяють актуалізації і які продукуються задля досягнення  відповідної прагматичної мети. Сконструйовані одиниці (відсидент, засеріалювати, Іродіада, болонізація, всьохорошізм) демонструють індивідуально-творчу компетенцію адресантів, які кодують певну інформацію і через конкретну комунікативно-прагматичну ситуацію доносять її  до адресатів, що сприймають кожен мовний елемент як складний та чуттєвий інструмент, «на якому грає той, хто послуговується мовою» [2, с. 53]. 

Процедури пошуків необхідних матеріальних форм вираження досить складні, хоч водночас полегшуються тим, що  людська пам’ять зберігає як готові одиниці номінації, так і моделі їх побудови. Під час створення комунікативно-прагматичних ситуацій для реалізації авторських інтенцій адресантам, так би мовити,  «не вистачає»  системно закріплених одиниць, а отже, порушуючи нормативні «програми», вони модифікують системний інвентар знаків.

Зусилля адресанта спрямовані на пошук таких комунікативних параметрів, які забезпечили б не абстрактний обмін інформацією, а той реальний процес спілкування, що складається з багатьох компонентів, до яких належать й інформативний зміст, і вплив на адресата, і контролювання його вчинків та почуттів. Результативність прагматичного ефекту оказіональних утворень незаперечна: адресат реагує на них завжди. З одного боку, «вони реалізують індивідуально-творчу компетенцію мовця», з іншого, – демонструють, «на що здатна мова при породженні нових слів, які її творчі потенції, глибинні сили» [3, с. 180] (пор.: прозопоетеса