Концепція життєтворчості особистості як стратегія активізації життєвих сил

Для того, щоб реалізувати той потенціал, який закладений в життєвих ролях людини, щоб її життєві характеристики-феномени стали реаліями життя людини, їй треба володіти рядом життєвих умінь, засобів і здібностей. Таку систему поглядів можна знайти в «концепції життєтворчості», де викладено уявлення про життя людини як творчий процес. Одним з основних у цій концепції є поняття про життєтворчість – духовно-практичну діяльність особистості, спрямовану на творче проектування і здійснення свого життя; розроблюючи, коригуючи і здійснюючи свій життєвий сценарій, особистість оволодіває мистецтвом жити, в основі якого лежать засоби, методи і технології життєтворчості. Життєтворчість виступає засобом вирішення поточних, середньострокових і перспективних життєвих задач. Це процес упорядкування особистістю картини життя, в основу якої покладені особистісні події і процес її самовдосконалення.

Трактування життєтворчості і практичні завдання, які в результаті цього постають, дуже близькі до гуманістичних напрямків психотерапії: транзактний аналіз – робота з життєвими сценаріями людини і з її его-станами, які є основними символічними життєвими ролями особистості; психодрама – робота з життєвими ролями людини і почуттями, які супроводжують виконання цих ролей на протязі життя. Психодрама і рольова психотерапія можуть стати однією з технологій життєтворчості. Можливе також створення такого синтетичного психотерапевтичного напрямку, як трансактна психодрама (про можливість такого поєднання писав Е. Берн), в рамках якого є можливість працювати психодраматичними засобами з категоріями транзактного аналізу (его-стани, життєві сценарії, ігри, емоційний рекет та іншими), а також з різними типами і видами життєвих ролей, які описуються в цих двох блискучих наукових парадигмах.

Основна ідея і мета психодрами – це розкріпачення спонтанності, а основним механізмом для цього служить креативність, тобто творчість, спрямована на власне життя. Отже, можна зробити висновок, що життєтворчість неможлива без володіння людиною своїми життєвими ролями, а життєві ролі найкращим чином реалізуються в життєтворчості. Життєтворчість – це особлива, вища форма виявлення творчої природи людини. Вона сприяє самостійному творчому вибору особистістю стратегії її життя, розробці життєвих планів і програм, вибору та використанню засобів, необхідних для реалізації її індивідуального проекту. Мистецтво жити є вищою розвиненою здатністю до життєтворчості.

Поняття життєтворчості є самостійною психологічною категорією, має окреслене методологічне і теоретичне підгрунтя, феноменологію, психологічні закономірності і особливості. Побудова психологічного конструкту на підставі системного підходу дозволяє розглядати життєтворчість особистості як цілісність вияву її адаптивної, творчої та суб'єктної активності, яка регламентується мотивацією надлишку і спрямована на реалізацію цільових та смислових аспектів власного життя. Феноменологія життєтворчості охоплює широкий проблемний простір, представлений трьома вимірами: потенційним (кризи особистості), актуальним (життєтворчість), граничним (метадіяльнісний рівень активності, інобуття).

Розуміння сутності життєтворчості як специфічного виду активності дає підстави для визначення окремої категорії – життєтворчої активності особистості як активності найвищого, суб'єктного рівня. Під життєтворчою активністю розглядається особливий, інтегральний вид активності особистості, яка складає симультативну єдність її адаптивного, продуктивного, пізнавального та суб'єктного типів, і характеризується цілісністю виявлення на предметному, когнітивному, соціальному і духовному рівнях прояву.

Провідними внутрішніми психологічними чинниками життєтворчої активності особистості виступають: адаптація, рефлексія, творчість і пізнання. Зовнішні психологічні чинники її розвитку відображаються в організаційних умовах і побудові середовища спрямованого психологічного впливу.

Об'єктивні передумови для виявлення життєтворчості притаманні періоду середньої дорослості. Аналіз вікових і психологічних особливостей життєвого шляху дорослої людини дозволяє стверджувати послідовну регламентацію процесу життєтворчості особистості переживаннями кризових ситуацій, які виступають передумовою, початковим етапом самопізнання і саморозвитку в процесі власної життєтворчості. Сенситивним з позицій цілеспрямованого розвитку життєтворчої активності може вважатися період початку середньої дорослості (38-45 років).

Теоретико-методологічною парадигмою, адекватною змісту, структурі і особливостям динаміки життєтворчої активності, обрано інтегративний підхід до розвитку особистості в межах екзистенційно-гуманістичного психологічного напряму. З позицій інтегративного підходу життєтворчість – це процес і результат виходу особистості за межі обумовленості его-ідентифікацій, що супроводжується інтеграцією її внутрішніх структур. Психологічні механізми процесу розвитку життєтворчої активності в межах інтегративного підходу описуються інтегративними процесами персоніфікації особистості, істинного самоототожнення на підставі змін її Я-концепції, самосвідомості.

Розвиток прикладних аспектів життєтворчої активності відбувається за допомогою технології життєтворчості – творчого холістичного психотренінгу – комплексного психотехнічного засобу, адекватного внутрішній структурі й динамічним особливостям процесу життєтворчості. Його особливостями виступають: холістичний підхід до взаємодії як центральної ланки процесів соціально-психологічної адаптації; використання інтегративних можливостей творчих процесів і спрямованої творчої активності особистості, що цілісно сприяє гармонізації особистісного розвитку через розвиток здатності до самовираження й самопізнання в продуктах власної життєтворчості.

Психологічні закономірності процесу її розвитку виявляються в такій послідовності рівнів розгортання:

адаптаційний;

рефлексивний;

життєтворчий;

трансцендентальний, протягом яких відбувається зміна домінуючого типу активності.

Перехід від одного рівня до іншого носить кризовий характер.

Психологічний простір життєтворчості має складну системну будову, характеризується взаємозв’язком і взаємопроникненням різноспрямованих показників діагностичного комплексу. У взаємозалежностях показників відзначено багатозначні зв’язки, які вказують на єдність і цілісність конструкту і розкривають специфіку взаємовідносин як окремих показників між собою, так і їх комплексів.

У структурі особистості життєтворчого рівня виокремлюють як загальні, характерні особливості, які сприяють успішній реалізації життєтворчої активності, так і специфічні властивості, які забезпечують її психологічне забарвлення. Перші з них здебільшого характеризують спрямованість, знання, вміння і навички, вони є параметрами індивідуального досвіду особистості, натомість останні характеризують її індивідуально-типологічні особливості.

До основних психотехнік і механізмів життєтворчості можна віднести такі засоби самоздійснення життєвого шляху особистості: розв’язання життєвих ситуацій, когнітивна репрезентація, тематичне структурування світу, особистісні смисли і життєва стратегія.

Дотримання певної життєвої стратегії вимагає подолання низки перешкод, які стають на життєвому шляху людини і визначаються нестійкістю її бажань і намірів, дефіцитом часу, незнанням своїх можливостей та ін. Людина, яка потрапляє у важкий психологічний стан, часом потребує допомоги інших людей, а іноді – кваліфікованої психологічної допомоги.

Отримання конкретної допомоги в умовах подальшої урбанізації стає дедалі проблематичнішим, якщо суспільство не створює спеціальних закладів і служб для такої допомоги. Життєвий шлях особистості розгортається в певному соціокультурному середовищі, яке, з одного боку, постійно відтворюється внаслідок життєдіяльності кожної особистості, а з іншого боку, створює культуру в межах безперервного історичного процесу, виробляючи структури духовного порядку.

Загалом, внутрішні і зовнішні умови та обставини встановлюють межі, в яких відбувається життєтворчість особистості.

Конкретизувати загальні положення технік життєтворення допомагає свідоме ставлення до процесу життєтворення, який визначає необхідність розробки особистістю певної життєвої стратегії. Під останньою розуміється модель життя особистості, зокрема можливість її побудови із врахуванням цілей особистості, а також її співвідношення з суспільними цілями і можливостями їх здійснення. Таким чином, стратегія життя передбачає, насамперед, вибір вирішального для особистості напряму, способу життя, визначення головних життєвих цілей і етапів їх досягнення, а крім того, розв’язання протиріч існування, які виникають в процесі здійснення ідеального плану життя, досягнення особистістю своїх цілей і реалізації планів.

Наявність життєвої стратегії і намагання дотримуватися її дозволяє особистості набути досвіду життєтворчості, який полягає не тільки в тому, що особистість навчається орієнтуватись у своєму внутрішньому світі, виявляє труднощі, які повинна подолати на шляху здійснення життєвих планів, з’ясовує свої ресурси, нові бажання і можливі цілі, але також і в тому, що вона починає усвідомлювати, що життєві плани потрібно весь час змінювати, пристосовуючи їх до нових обставин, які з’являються або виявляються в процесі життєтворення і життєдіяльності. Все це сприяє підвищенню творчого потенціалу особистості, ставить перед нею нові питання і проблеми, які б в іншому випадку не з’явились.

Дослідження проблем життєвого шляху особистості вимагає розвитку психології саме в цьому напрямку, тобто в напрямку виявлення психологічних механізмів, які дозволяють людині звернути увагу на своє життя і обрати правильну для себе життєву стратегію, і які потрібно формувати у людини. Іншими словами, потрібно досліджувати, що треба робити, щоб особистість ставала все більш здатною поліпшити внутрішні умови свого існування, набуваючи досвіду мислення, рефлексії своїх проблем, виховуючи в собі інтелектуальних і дієздатних внутрішніх співрозмовників.

Таким чином, життєтворчість є одним із основних понять категорії життєвого шляху, однією з умов самоздійснення життєвого шляху особистості. Водночас вона сприяє реалізації програми індивідуального розвитку особистості. Тому подальше дослідження категорії життєвого шляху особистості вимагає теоретичного аналізу понять “життєтворчість”, “техніки життєтворчості”, “культура життя особистості”, “життєві стратегії” тощо.

Головним у цьому випадку слід визнати здатність правильно оцінити не тільки свої сили, а й ті можливості, які надає суспільство в даний момент, можливості вибору і можливості створення власних внутрішніх умов життєдіяльності, які б не залежали прямо від зовнішніх умов, а навпаки, мали б здатність, врешті-решт, визначати і їх. А це передбачає здатність особистості до рефлексії власних здібностей, до рефлексії своєї самореалізації, свого самовизначення і самовиявлення.

Динаміка життєтворчості особистості зумовлюється насамперед її індивідуальним розвитком (онтогенезом) та особливостями соціалізації (зміст, форми і методи виховання, опанування надбаннями культури). Виявлено закономірності життєвого планування особистості в молодості, які полягають у тому, що із набуттям соціального досвіду, розвитком механізмів особистісної рефлексії підвищується адекватність, об’єктивність та обгрунтованість життєвих планів молодої людини.

Поняття активності суб’єкта, точніше суб’єкта як носія активності, стає необхідним у разі розгляду всіх понять, які стосуються самореалізації, тобто самовизначення, самовираження, самоствердження. Самовизначення є найважливішим аспектом самореалізації, адже особистість, роблячи вибір серед доступних варіантів, включається в ті чи інші структури суспільного життя, фактично самообмежуючись, тобто усвідомлюючи певні реальні межі, в яких доводиться існувати. Проблема самовизначення виникає в зв’язку з проблемами свободи, оскільки психологічні механізми самовизначення складають основу свободи людини.

Високий рівень соціальної активності особистості сприяє постійному уточненню життєвої програми і висуває на перший план здатність до швидкої корекції життєвої програми, яка пов’язана із здатністю до мислення взагалі, але насамперед – до вирішення проблем, які стосуються рефлексії бажань, потягів, уподобань, тверджень, певних правил, якими користується особистість тощо.

Отже, визначення своїх життєвих перспектив, життєвих намірів, і проектування життєвого шляху (визначення життєвої програми) неможливо швидко завершити раз і назавжди. Цей процес має динамічний характер, по-перше, внаслідок складності відповідних питань, а по-друге, внаслідок постійної зміни обставин, зовнішніх і внутрішніх, упродовж усього життя.

Для подальшого вивчення проблеми життєтворчості перспективними є наступні напрями:

вивчення психологічних особливостей формування життєвої компетентності особистості;

розробка методики діагностування життєтворчої активності особистості;

дослідження індивідуальних особливостей реалізації життєтворчої активності, розширення її типології;

дослідження феноменології, закономірностей життєтворчості трансцендентального рівня;

подальша розробка психолого-педагогічних форм і методів навчання дорослих.

 

 

Табачковський В. Г. Життєтворчість людського буття: колізії практики. – К. : Кнеу, 2004.

Табачковський В. Г. Життєтворчість людського буття: проблема свободи. – К. : КНЕУ, 2002.

Філософія: Підручник / Бичко І. В., Бойченко І. В., Табачковський В. Г. та ін. – 2-ге вид., стереотип. – К. : Либідь, 2002.